ХИТАННЯ ГРУНТУ

Узбецький президент Іслам Карімов прибув до російської столиці через кілька днів після того, як у Москві відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн Шанхайської п’ятірки — об’єднання, куди, крім Росії та Китаю, входять три колишні республіки радянської Середньої Азії — Казахстан, Киргизія і Таджикистан. У зв’язку з цим трохи навмисним збігом багато російських спостерігачів пригадали, як Карімов, спочатку без особливого ентузіазму сприйнявши п’ятірку, торік брав участь у її саміті й навіть натякав, що Шанхайська п’ятірка цілком може перетворитися на шістку. Проте звертати увагу, по-моєму, слід не на це. А, швидше, на той факт, що на стамбульську зустріч керівників тюркомовних держав Іслам Карімов — єдиний із президентів — не поїхав, пославши замість себе голову парламенту. А до Москви, однак, вибрався, хоча для узбецького лідера, на відміну від його казахстанського колеги Нурсултана Назарбаєва (який також, до речі, збирається до Москви слідом за Карімовим) візити в Росію — події рідкісні.

Відсутність Карімова в Стамбулі та його присутність у Москві — свідчення чіткого вибору узбецького президента. У протистоянні дедалі міцнішому Ісламському руху Узбекистану (ІРУ), метою якого є насамперед повалення карімовського режиму, президент нібито може розраховувати лише на Москву. Анкара поки що ніяк не виявила своєї готовності допомагати Ташкентові. Вашингтон також хотів би, щоб проблеми регіону було розв’язано без його особистої участі. Колишній державний секретар США Мадлен Олбрайт під час свого останнього візиту до регіону чітко дала зрозуміти Карімову, що йому слід обпертися на російську військову підтримку і поліпшити відносини з Москвою. Республіканська адміністрація, яка, можливо, значно скептичніше налаштована щодо російської участі у проблемах країн Центральної Азії, поки що ніяк себе не проявила. Карімов тим часом змушений дивитися на календар, розуміючи, що в теплі весняні й літні місяці наступів бойовиків ІРУ можна сподіватися якої завгодно хвилини. І в нього немає часу чекати, поки президент Джордж Буш-молодший помітить його країну.

Він летить до Путіна. Цей політ — ще одна демонстрація того, наскільки неповноцінне «дисидентство» в СНД. З п’яти країн—членів ГУУАМ в одній прийшли до влади сили, які принаймні на словах, декларують необхідність приєднання до російсько-білоруського союзу, президент іншої потребує російської військової допомоги, президент третьої прагне одержати російську політичну підтримку... По суті, ніякого ГУУАМу більше немає — є лише держави, керівники яких з тих або тих міркувань намагаються використовувати Росію — ту саму Росію, без якої вони планували обійтися у своєму
об’єднанні...

Найголовніше — чи правильний цей розрахунок? Чи зможуть молдавські комуністи приєднати свою країну, яка не має кордонів ні з Росією, ні з Білоруссю, до російсько-білоруського союзу, тоді як Росія утримує режим Олександра Лукашенка з ледве прихованим роздратуванням? Чи отримує насправді Леонід Кучма підтримку з Кремля, чи російські керівники просто використовують ослаблення його позицій для вирішення питань розширення участі свого бізнесу в українській приватизації? І чи допомагатиме Москва Ташкенту? Адже під час останнього наступу бойовиків ІРУ — а сталося це невдовзі після візитів до регіону Мадлен Олбрайт і Володимира Путіна — з’ясувалося, що Росія найменше хоче втягуватися в конфлікт, хоч би що її керівники при цьому казали. Бо одне — слова про загальну небезпеку радикального ісламського тероризму, а зовсім інше — реальне втягування в непередбачену ситуацію саме на кордоні з Афганістаном армії, якій уже доводилося залишати вибухонебезпечний регіон аж ніяк не в найкращому моральному стані...

Путін може скільки завгодно всміхатися Карімову і з серйозним виглядом обговорювати з ним проблеми узбецьких ісламістів. Але Росія не пошле до Узбекистану війська і навряд чи стане допомагати йому серйозним постачанням зброї. По-перше, тому що Росія не найбільш забезпечена країна світу і в неї просто немає грошей на таку операцію. По-друге, тому що сам Карімов швидше шантажує можливою появою росіян своїх недругів, ніж хоче цього. По-третє, тому що в Москві розуміють: перебування карімовського Узбекистану в російській сфері впливу — це явище тимчасове, цілком пов’язане з воєнними проблемами Іслама Абдуганійовича. Якщо Карімову пощастить впоратися зі своїми ворогами, він швидко забуде про Росію. А якщо ні, то зрозуміє, що від Москви справжньої допомоги чекати не слід. І почне шукати рятівника в іншому місці.

На прагматичну думку Росії, не слід ні допомагати Узбекистанові, ні відштовхувати руку прохача. Проте, як і в багатьох інших випадках російської політики на пострадянському просторі, це створює, швидше, ілюзію російського впливу на ситуацію в регіоні. Ще одна обставина, яка обмежує цей вплив, — ревнощі. Вже десять років Карімов і Назарбаєв не можуть вирішити, хто з них головна постать у Центральній Азії. Для Росії подружити з Карімовим по-справжньому — означає по-справжньому відштовхнути від себе Назарбаєва. А казахстанський президент, який, про що я писав спочатку, також збирається до Москви, останнім часом виявляє небачену лояльність до російського колеги та проштовхує ідею реального розвитку малозрозумілого Євразійського економічного співтовариства, чергова зустріч глав держав—членів якого пройде вже в червні. Для Кремля ідея ЄЕС — непоганий пропагандистський хід, принаймні для власного населення — ось, не потрібна нам ця Європа, ми свою співдружність створюємо. І створювати собі ускладнення з Назарбаєвим — головою інтеграційного комітету ЄЕС — у Москві не будуть навіть заради Карімова...

Все це означає лише те, що ситуація в Центральній Азії насправді залежить не від Росії чи Заходу, а від здатності місцевих емірів захищати свої трони, які постійно розхитують недруги. Приїзд Карімова до Москви — знак того, що узбецький президент уже відчув хитання грунту під ногами і дуже хоче, щоб хтось зупинив землетрус...