ХИБНА ПАРИТЕТНІСТЬ УКРАЇНІ НЕ СЛІД ЗАПРОВАДЖУВАТИ ВІЗИ ДЛЯ ГРОМАДЯН КРАЇН–КАНДИДАТІВ У ЄС

За останні два роки Чехія, Словаччина й Болгарія запровадили візи для громадян України. Київ відповів тим самим. У недалекому майбутньому Польща, Угорщина й Румунія також введуть візовий режим. Логіка всіх названих країн ясна — вони виконують вимоги Брюсселя, висунуті в зв’язку зі вступом у Європейський Союз і майбутнім приєднанням до зони дії Шенгенської угоди. Візова політика України в даному випадку будується за принципом паритетності, тобто око за око. Не маючи раціональних підстав для запровадження віз (ні Брюссель, ні інші столиці світу не вимагають від Києва нічого подібного), Україна проте жорстко дотримується принципу взаємності. Така політика є короткозорою та глибоко помилковою.

Введення віз для громадян України урядами країн–кандидатів у ЄС — у першу чергу елемент політики ЄС, а не вказаних держав. А кроки Києва у відповідь — предмет суто національної політики, не детермінований іззовні. Єдиним і на сьогодні самодостатнім аргументом на користь запровадження віз для громадян держав, що вступають у ЄС, є принцип паритетності — непорушна основа візової політики України. А це суперечить як інтересам розвитку двосторонніх відносин із країнами-сусідами, так і стратегічній меті — інтеграції в Європейський Союз.

Чи є принцип візової паритетності єдино можливим? Авжеж, ні. Одностороннє скасування віз — давно випробуваний у міжнародній практиці інструмент. Він використовується передусім у відносинах із стабільними, розвиненими країнами як дійовий елемент політики стратегічного партнерства. Класичний приклад — скасування Польщею віз для в’їзду громадян США. Бажаючи зміцнити відносини з заокеанським партнером, атмосферу взаємної довіри, Варшава пішла на цей крок, розуміючи, що на аналогічну відповідь Вашингтона в найближчому майбутньому годі розраховувати. З огляду на кількість американців, що приїжджають у Польщу (їх набагато більше, ніж громадян США, що відвідують Україну), це зашкодило обсягу консульських зборів. Проте політичний, суспільний та інвестиційний ефект, на думку польських політиків і експертів, значно перевищує втрати. Аналогічний і масштабніший приклад — одностороннє скасування віз для громадян Євросоюзу всіма (!) державами Центральної та Східної Європи, крім країн СНД, як правило, задовго до відповідного кроку Брюсселя. Паспорти громадян країн ЄС і країн-кандидатів, котрі об’їздили півсвіту, прикрашають візи винятково України (іноді також Росії): в інші держави, зокрема в багато країн Африки, Азії та Латинської Америки, для них в’їзд вільний.

Особливим випадком є майбутня візова політика України щодо Польщі й Угорщини. Ці країни протягом багатьох років проводять політику максимальної відстрочки введення віз для українців, попри нервові нагадування Брюсселя. У майбутньому ці країни, безсумнівно, стануть лобістами інтересів України в розширеному Євросоюзі. Засобом активного заохочення такої політики з українського боку могла б стати відмова від взаємного введення віз для громадян цих держав.

Потік в Україну громадян із країн–кандидатів у ЄС невеликий. Приміром, на 19 українців, що побували в Польщі 2001 року, припадає один поляк, що завітав в Україну. Очевидно, що добре заробити на продажі віз українській стороні не вдасться. Зате цілком реально одержати довгострокові політичні дивіденди від збереження одностороннього безвізового режиму. Ми наполягаємо на тому, що введення Польщею візового режиму з 1 липня 2003 року, про що було офіційно заявлено, зовсім не підстава для аналогічного кроку Києва. Навпаки, ця ситуація надає можливість діяти нестандартно й успішно працювати на підвищення міжнародної репутації країни.

На нинішньому етапі доцільно диференціювати візову політику щодо країн-сусідів, заохочуючи тих, хто не поспішає закривати кордон з Україною. Крім згаданих Польщі й Угорщини, є ще Румунія, яка, на відміну від Болгарії, досі не запровадила візи для громадян України. Після входження країн-кандидатів у ЄС раціонально буде на певний час зберегти візовий режим для держав, які проводять щодо громадян України недружню візову політику, і навпаки, скасувати візи для країн, що надають українцям довгострокові й дешеві національні візи.

Та в Україні поки що розпочався лише обмежений експеримент — в Одесі й Сімферополі оформляють дозвіл для в’їзду туристів із США, Канади, Японії, Австралії і Швейцарії на термін до 8 днів.

У майбутньому безвізові режими слід також запровадити для громадян держав, які активно сприяють Україні в реалізації її європейського вибору, надають можливість легального працевлаштування для громадян України. Передусім це Німеччина, Греція, Португалія. Наступним етапом повинно стати повне одностороннє скасування віз для громадян ЄС, США й Канади. А якщо втрати від скорочення консульських зборів здадуться уряду України занадто значними, можна буде тимчасово, до повного скасування, перейти до практики стягування зборів і видачі віз в аеропортах й інших точках перетину кордону, без проходження виснажливих візових процедур. У цьому Україну, як завжди, випередила Росія, ввівши таку можливість для громадян ЄС у міжнародних аеропортах Москви й Санкт-Петербурга.

Візова політика є органічною складовою частиною зовнішньої політики держави. Для України — країни, що проголосила курс на інтеграцію в ЄС і НАТО, візова політика може стати дійовим допоміжним засобом реалізації європейського вибору. Безвізовий режим — ефективний інструмент приваблювання громадян інших держав, котрі прагнуть познайомитися з нашою країною, організувати тут бізнес.

Імовірно, у недалекому майбутньому безвізові режими стануть нормою міжнародних відносин, тоді як візи збережуться лише для тих держав, із території яких виходить реальна загроза безпеці. Навряд чи можна сподіватися на цілковиту взаємність у скасуванні віз: розвинені (і привабливі для масової міграції) країни приречені на проведення більш жорсткої візової та міграційної політики. Україна ж може собі дозволити вже в недалекому майбутньому в односторонньому порядку відмовитися від візового режиму з країнами Заходу, а також із відносно розвиненими державами Азії та Латинської Америки. Першим кроком такої політики має стати відмова від запровадження віз для країн–кандидатів у ЄС.

Дотримуючись принципу візової паритетності, Україна фактично не проводить самостійну візову політику, а лише реагує на зовнішні виклики та зміни, тобто позбавляється ефективного інструмента заохочення (або, навпаки, тиску) у міжнародних відносинах. Тим часом візова політика повинна стати гнучким механізмом, спроможним дієво обслуговувати ключові зовнішньополітичні інтереси України.

P. S. Коли цей матеріал готувався до друку, тема дістала дещо несподіваний розвиток. 19 липня керівник Державної туристичної адміністрації Валерій Цибух заявив, що його відомство ініціює ухвалення найближчим часом низки нормативно-правових актів, які надали б можливість безвізового в’їзду в країну туристів — громадян країн Європейського Союзу, США, Канади, Японії і Австралії. Глава Держтурадміністрації висловив надію, що відповідні доручення вже найближчим часом віддасть Президент України Леонід Кучма, а згодом необхідні документи прийме Кабінет міністрів.

Не сумніваючись у щирості пана Цибуха в його намірах удосконалити візову політику України, слід відзначити, що діяльність його відомства викликає ще більше запитань, ніж проблема віз. Чого варте лише готельне господарство, підпорядковане Держтурадміністрації. Так, попри численні звернення, зокрема іноземних дипломатів, в Україні зберігається порочна практика стягування з іноземних громадян спеціальних завищених тарифів за проживання в готелях. Рівень готельного сервісу залишається незадовільним, а ціни, як правило, значно перевищують середньоєвропейські. Тури в Україну обходяться небагатьом бажаючим значно дорожче, ніж у будь-яку країну Центральної та Східної Європи. Тож правильні по суті пропозиції В.Цибуха слід у даному контексті розглядати як спробу перекласти відповідальність за стан туристичної галузі на іншу інстанцію, у даному випадку — на МЗС — і тим самим уникнути критики за неспроможність туристичної політики України.