ХАЛІФ НА ІСТОРИЧНУ ГОДИНУ ЗАГАДКОВА КРАЇНА ТА ЇЇ ВОЖДЬ ТУРКМЕНБАШІ

13 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 48, 13 грудня-20 грудня 2002р.
Відправити
Відправити

Чужоземцю туркменська столиця видається казкою з «Тисячі й однієї ночі». Білокам’яне місто з мармуровими палацами й фонтанами, що вивергають прохолодну воду, виникає серед пустелі, як міраж...

Сапармурат Ніязов
Сапармурат Ніязов
Сапармурат Ніязов

Чужоземцю туркменська столиця видається казкою з «Тисячі й однієї ночі». Білокам’яне місто з мармуровими палацами й фонтанами, що вивергають прохолодну воду, виникає серед пустелі, як міраж. Широкі проспекти впираються у розкішні сади, і, здається, ось-ось відчиниться потаємна хвіртка шахського саду і на вулицю вийде перевдягнений простолюдином халіф, аби поштовхатися серед торговців на велелюдному базарі й дізнатися, чим живе його народ.

Проте халіфа немає, а є президент Сапармурат Ніязов, який намагається у своїй країні втілити східну казку. Та коли придивитися, нинішній Туркменістан є химерним симбіозом радянського способу життя й елементів східної фантазії.

Палаци та портрети

Кожен великий правитель у Середній Азії намагався залишити про себе таку пам’ять, щоб про нього говорили через тисячоліття. Так у середні віки з’явилися архітектурні ансамблі Самарканда, Бухари, Хіви, які приголомшують своєю красою наших сучасників. Династії тимуридів і саманидів увічнили своє правління, спорудивши мавзолеї, медресе (духовні навчальні заклади), мечеті. Ніязов, як і личить світському, сучасному правителю, будує в Ашгабаді палаци та п’яти-, шестизіркові готелі. У центрі Ашгабада з’явився незвичайний пам’ятник — 12-метрову позолочену статую президента поставлено на 23-метровий постамент. Статуя повторює рух сонця зі сходу на захід, тож пам’ятник у денний час завжди обернений до світила. Аналогів немає в історії Середньої Азії: ісламська релігія забороняла зображення людей. Пам’ятники Туркменбаші, численні портрети, розвішані на вулицях і площах, публіковані на шпальтах газет і часописів, викарбувані на монетах, — данина минулій радянській добі. Стародавні правителі будували архітектурні ансамблі на честь своїх близьких — у Туркменії вулиці, площі й навіть перший нафтоналивний танкер названо іменами батька й матері президента. Ніязов продовжив традицію східних правителів ще в одному — створив звід уложень, за якими повинен жити кожен туркмен. Книжку названо «Рухнама» — «Духовна книга».

На її презентації, яка відбулася рік тому, автор заявив, що «Рухнама» стане другою після Корану книгою заповітів для туркменського народу. Її було представлено на десятому спільному засіданні членів Держради, депутатів Народної Ради, меджлісу, Ради старійшин і національного руху «Відродження» аудиторії, що нараховувала три тисячі чоловік. За словами президента Ніязова, у «Рухнамі» зібрано воєдино всі морально-філософські риси туркменського народу. На прикладах історичного становлення туркменської нації та її державності зроблено висновки про те, що тільки при внутрішній згуртованості народу, усіх його племен на єдиній платформі моральних підвалин і традицій держава може бути стабільною. «Історія нашого народу знає багато прикладів міжплемінних воєн, які часто були наслідком зацікавленості в цьому наших зовнішніх ворогів. І на це не треба заплющувати очі», — відзначив Ніязов. Проте сьогодні ця небезпека може виходити зсередини, грунтуючись на прагненні особистої наживи, для досягнення якої люди перестають думати про свою державу та долю народу, попередив Ніязов. «Тому «Рухнама» проголошує головне правило для туркменів — вірно служити своєму народові й державі». Аби виховати ці почуття, на думку президента, «Рухнама» повинна стати настільною книгою в кожній родині, колективі, організації.

Чув’яки в приймальні президента

У величезній кімнаті, де відвідувачі чекають на аудієнцію в президента, на дорогому настінному килимі висить пара чув’яків, саморобного національного взуття, яке носили бідняки. Зацікавленому цією дивиною гостю розповідають східну казку про якусь просту людину, котрій дуже поталанило: на її голову опустився птах щастя, і народ, вирішивши, що це знак із небес, обрав того щасливця своїм шахом. Новий лідер швидко ввійшов у роль і забув про своїх друзів-бідняків, але за це доля повернулася до нього спиною. Присоромлений шах присягнув завжди пам’ятати про бідних людей і, зрештою, повернув собі трон. Повернувшись у палац, він наказав повісити на килимі старі чув’яки, щоб не забувати, з яких низів вийшов.

Чув’яки в багатій президентській приймальні — це східний символ єднання влади й народу, і з’явилися вони в палаці, ясна річ, не випадково. Сапармурат Ніязов теж вийшов із «низів» і не забуває про це. Він народився 1940 року в Ашхабаді, батько його був службовцем і загинув 1943 року на фронті. Мати Гурбансолтан-ейдже і двоє братів загинули під завалами ашхабадського землетрусу 1948 року. Сапармурат виховувався в дитячому будинку. Закінчивши школу, пішов у робітники. Його почали просувати по профспілковій лінії. 1962 року він став членом Комуністичної партії й поїхав у Ленінград, аби вступити в політехнічний інститут. Одночасно він працював формувальником на одному з ленінградських заводів, а отримавши диплом інженера-енергетика, повернувся в Ашхабад. Кар’єра його будувалася по цеглинці: був майстром цеху на Безмеїнській ГРЕС імені Леніна (Ашхабадська область), потім його обрали звільненим секретарем парткому цього підприємства. Працював у ЦК КП Туркменії, був першим секретарем Ашхабадського міськкому партії, на початку перебудови — у 1984—85 роках — кілька місяців працював інструктором відділу організаційно-партійної роботи ЦК КПРС, закінчив заочно Вищу партійну школу при ЦК КПРС.

Злет його кар’єри припадає на 1985 рік: Ніязова призначено головою Ради міністрів республіки, а потім обрано першим секретарем ЦК Компартії Туркменії. 27 жовтня 1990 року став першим президентом Туркменської РСР (безальтернативно одержав 98,3% голосів).

В останні роки існування СРСР Ніязов побував на його політичному олімпі як член Політбюро ЦК КПРС і член ЦК КПРС.

Наприкінці 1991 року розвалився Союз, і Сапармурат Ніязов опинився у вільному плаванні. У червні 1992 року його загальним голосуванням було обрано президентом незалежного Туркменістану на п’ятирічний термін (відповідно до Конституції). На безальтернативних виборах Ніязов одержав 95,5% голосів. Термін повноважень не скінчився, але проведений у січні 1994 року референдум продовжив їх ще на п’ять років — до 2002 року. Складалося враження, що туркменська влада вирішила й далі працювати на випередження: за два роки до закінчення повноважень президента (у грудні 1999 року) Халк Маслахати (Народна Рада) Туркменістану ухвалила, що Сапармурат Ніязов «не обмежений у термінах президентства». І, нарешті, 2002 року Народна Рада затвердила рішення оголосити Ніязова довічним президентом.

Баші — по-тюркськи «голова»

Чому друге ім’я Сапармурата Ніязова — Туркменбаші — викликає вибух негативних емоцій за межами Туркменії, залишається загадкою. В Азербайджані й Туреччині башканом називають главу партії, голову уряду. Правда, у цих країнах не спостерігається культу особи. Ім’я Туркменбаші, що в перекладі означає глава всіх туркменів, було надано Ніязову 1993 року. Річ у тому, що Туркменістан — єдина пострадянська держава, що має яскраво виражений племінний поділ. Нараховується близько 30 племен, найбільших — п’ять. Племена мають чіткі географічні ареали розміщення, «свої» землі. Відповідно до них, республіку розділено на п’ять великих областей — велайятів. Так, найбільше плем’я ахалтеке, до якого належить Ніязов, володіє територією столиці Ашгабада і територією навколо неї. Тож у воістину грандіозних ніязовських планах благоустрою столиці є елемент і «племінного» бажання прикрасити свою територію так, щоб це відповідало чільному місцю племені в державному управлінні.

Племінний устрій туркменів відбито на державному прапорі: п’ять строкатих орнаментів, які зазвичай використовуються в килимарстві, символізують п’ять великих племен. Кожен орнамент — своєрідна візитна картка одного з них.

Об’єднання туркменських племен під егідою найбільшого з них — цілком зрозуміле бажання Туркменбаші. Правда, у своїх планах він пішов далі: туркменська дипломатія стверджує, що у світі живе 22 мільйони туркменів, представники яких ввійшли в гуманітарну асоціацію туркменів. Президентом асоціації обрано Сапармурата Ніязова.

У руках Туркменбаші сконцентровано всю повноту влади. Він — президент республіки, глава Кабінету міністрів, керівник вищого органу представницької влади — Народної Ради (Халк Маслахати), що фактично інкорпорувала в себе й меджліс, — голова Ради старійшин, голова єдиної в країні Демократичної партії.

Він же — Верховний головнокомандувач у чині генерала армії, голова Ради оборони й національної безпеки, начальник Цивільної оборони.

Ніязов є також дійсним членом академії, професором Стамбульського університету, доктором політології і економіки Національної академії наук Туркменістану (хоча дослідницької школи з цих двох видів наук у республіці не існувало й дослідження не проводилися, Академію ж наук фактично ліквідовано). Культ особи Ніязова виявився для певної частини інтелігенції країни «золотою жилою», оскільки з’явилася можливість одержувати замовлення на пісні, вірші, повісті, скульптури, картини, пам’ятники, що прославляють образ президента.

У чому феномен культу особи Туркменбаші? Відповідь, певне, треба шукати в особливостях азіатського менталітету: вождь може бути лише один, а одноплемінники повинні беззастережно визнавати його верховенство. Дотримуючись цієї логіки, можна припустити, що всі громадяни Туркменістану мають бути задоволеними та щасливими. Проте розмови з ними переконують у протилежному.

Примітно, що сільські жителі передусім наголошують на низькому рівні доходів, тотальному хабарництві й низькому рівні обслуговування в соціальній сфері. При цьому вони рідко висловлюють невдоволення... Представники міської інтелігенції, навпаки, починають зі скарг на культ особи Туркменбаші, відсутність свободи слова й тільки потім переходять до «хліба насущного». Виходить, що основна маса населення цілком могла б змиритися з культом вождя, якби він забезпечив прийнятний рівень життя.

Досьє: країна Туркменія

Республіка лежить у Центральній Азії, займає площу трохи більшу, ніж територія американського штату Каліфорнія.

Межує з Афганістаном (744 км), Іраном (992 км), Казахстаном (379 км), Узбекистаном (1621 км). Туркменські землі та племена було приєднано до Росії в результаті військових походів 1865—1885 років. 1925 року Туркменія стала республікою в складі СРСР. Одержала незалежність після розвалу Радянського Союзу. Туркменістан є переважно пустельною країною з кочовим скотарством, інтенсивним веденням сільського господарства в зрошуваних оазах і з величезними ресурсами газу та нафти. Половина зрошуваних земель зайнята під бавовною, десятим за величиною світовим виробником якої є країна. Вона також володіє ресурсами природного газу (5-те місце у світі) та значними запасами нафти. При авторитарному, трансформованому з комуністичного, режимі та клановій соціальній структурі Туркменістан обрав надзвичайно обережний підхід до економічних реформ, сподіваючись використовувати продаж газу й бавовни для підтримки загалом неефективної економіки. Успіхи приватизації обмежені. У 1998—2000 рр. Туркменістан зіштовхнувся з падінням доходів через відсутність достатніх можливостей транспортування газу на експорт і необхідність високих виплат за зовнішнім боргом.

Законодавча влада: за Конституцією 1992 р., існує два парламентських інститути — однопалатна Народна Рада (понад 100 місць, деяких членів обирають загальним голосуванням, решту призначають) і однопалатний меджліс (50 місць; члени обираються загальним голосуванням на п’ять років). Усі 50 обраних попередньо офіційно схвалені президентом Ніязовим; більшість із DPT (Демократична партія Туркменістану, правляча партія, очолювана президентом Ніязовим). Судова влада: Верховний суд, суддів призначає президент. Перспективи на найближче майбутнє невтішні через масову бідність населення й важкий тиск зовнішнього боргу.

Без опозиції

Влітку нинішнього року в комітеті національної безпеки для співробітників було організовано закритий перегляд документального фільму. Показували стару хроніку — засідання парламенту, де міністри й депутати навперебій умовляли президента погодитися на те, щоб назвати його ім’ям цілу низку населених пунктів, підприємств та вулиць. Видовище виявилося цікавим — промовці пробували перекричати одне одного, намагаючись привернути увагу улюбленого вождя. У цьому театрі абсурду серед галасливих ораторів, що пропонували Ніязову все нові й нові варіанти увічнення його імені, особливо вирізнявся своїм темпераментом Борис Шихмурадов, який обіймав тоді високі посади в уряді. Через кілька років після описуваних подій Ніязов пообіцяв розібратися з Шихмурадовим, обвинуваченим у незаконному продажі важкої військової техніки талібам, і відкликав його з Пекіна, де той перебував на посаді посла Туркменії в Китаї.

Шихмурадов не доїхав до батьківщини, ставши неповерненцем. Він перейшов в опозицію, створив інтернетівський сайт і тепер таврує «культ особи Ніязова», не соромлячись лайливих висловів.

Туркменську опозицію, що проживає за межами країни, представлено, з одного боку, розбагатілими колишніми чиновниками, типу Шихмурадова, котрі посварилися з вождем, а з другого — кількома представниками творчих професій, які не бачать можливості займатися улюбленою справою в себе на батьківщині.

Які їхні шанси прийти до влади? За оцінками політологів — нульові. Проте розмови про те, хто міг би замінити Ніязова, час від часу точаться. Недавно російська «Независимая газета» опублікувала замітку, у якій було наведено сценарій державного перевороту в Туркменії. Спочатку команда опозиціонерів пробирається в республіку й заявляє про себе. Американський десант, вилетівши, можливо, з американської бази в Узбекистані, висаджується в Ашгабаді й валить Туркменбаші. Москва не встигає зреагувати, позаяк операцію можуть приурочити до моменту, коли напруженість між Росією та Грузією у зв’язку з переховуванням в Панкіській ущелині чеченських бойовиків сягне піка, і всі займатимуться цією проблемою. Автори цього фантастичного сценарію не вказують, що ж станеться із самим Туркменбаші.

Зрозуміло, весь цей сценарій не що інше, як блеф. США, зайняті підготовкою операції в Іраку, звісно, не можуть планувати такий серйозний сценарій, як зміна режиму в суверенній державі, чий нейтралітет визнала ООН. Та й навіщо валити Туркменбаші? Якщо судити з заяв високопоставлених американських чиновників, котрі недавно проводили серію переговорів із Ніязовим, відносини двох держав перебувають на піднесенні, допомогу, надану Туркменістаном США, американські офіційні особи оцінюють дуже високо. Але, можливо, когось у Москві не влаштовують перспективи зближення США з Ашгабадом, отож і вирішили так невигадливо полякати Туркменбаші?

Групи впливу

Туркменістан вирізняється тим, що фактично зберіг радянську структуру управління. На відміну від колег — президентів інших пострадянських держав, президент Ніязов не сформував навколо себе ніякої групи (партії, «сім’ї», «клану»). Його режим хисткий і не має ні наступників, ні прибічників, стверджує один із туркменських політологів. На його думку, у країні не сформувалася опозиція, що могла б служити політичним стабілізатором на випадок кризи, тут практично немає не тільки серйозних політичних угруповань, а навіть політично мислячих лідерів. У більшості представників еліти практично немає ніякої ідеології, крім найпримітивнішої — «побутової». Політичний кругозір еліти обмежений і зосереджений на нагальних проблемах. Її поривання, можна сказати, суто рефлекторні, звужені прагненням стати заможнішим, а для цього — зміцнити свою владу.

Проте в Туркменії вже з’являються прообрази політичних угруповань. Вони складаються з удатних підприємців, і назвати їх групами впливу було б точніше.

Перша група — «самостійники». Вони не мають ідеології, їхня мета — здобути владу й використовувати її максимально ефективно особисто для себе, передусім із метою збагачення. Це порізнена, але найбільша, найвпливовіша і найзаможніша група туркменських лідерів.

Друга група — «турецька», на цей момент найпотужніше економічне угруповання в Туркменії. У турків налагоджено добрі відносини з Ніязовим, можна сказати, вони працюють із ним «у зв’язці» й контролюють значну частину тутешньої економіки (в окремих галузях — до 70 відсотків і більше).

Турків підтримує певна частина не найвпливовіших чиновників, пов’язана з ними «діловими інтересами». Але ці чиновники гнучкіші від «самостійників» і спроможні краще прораховувати ходи, аналізувати ситуацію та прогнозувати. Тож «турецька» група — найорганізованіша, хоча не має високого авторитету в народу. У простих туркменів останніми роками сформувалося міцне переконання: турки приїхали в їхню країну, аби грабувати й дурити місцевих жителів.

«Проросійська» група. Ідеї зближення з Росією близькі значній частині інтелігенції і навіть сільського населення, що відчувають ностальгію за минулими часами. Посилення цієї групи цілком залежить від Москви і її політики стосовно Туркменії. Якщо Москва почне працювати в цьому напрямі, до групи можуть приєднатися або підтримувати її авторитетні чиновники й олігархи.

Як же керує президент Ніязов? Його кадрову політику спрямовано на зміцнення режиму особистої влади. При цьому він використовує принцип противаг, не допускаючи посилення позицій когось із найближчого кола. Президент регулярно дає зрозуміти своїм чиновникам, що має на них компромат. Такий принцип допомагає йому тримати їх в узді. Вони відчувають, що перебувають «під ковпаком». Інше правило кадрової діяльності вождя — регулярна зміна керівного складу, що не дозволяє нікому «укоренитися» на одному місці й перетворитися на самостійний центр сили.

Як живуть туркмени

Середня зарплата приблизно 20—25 доларів. Це більше, ніж у середині 90-х років, коли вона була настільки низкою, що почалися хлібні бунти. У Туркменістані, як колись і в СРСР, панує зрівняльна система. Диференціація зарплат для зайнятих у різних секторах економіки — і в приватному, і в державному — незначна, її обмежено туркменським законодавством. Заробітної плати вистачає, щоб якось животіти. Як і в СРСР, у країні дешеві комунальні послуги, але Туркменбаші пішов далі — газом і сіллю населення забезпечене безплатно. При цьому дорогі покупки чи, приміром, поїздки до родичів у Росію для багатьох — нездійсненна мрія. Ці труднощі, ясна річ, не стосуються верстви «нових туркменів» — розбагатілих чиновників і підприємців. Країна схожа на Радянський Союз і закритістю для іноземців та зовнішнього впливу. Туркменістан має намір захистити себе від небажаних іноземних візитерів, заявив Сапармурат Ніязов у січні нинішнього року. Він поставив це завдання перед комітетом національної безпеки (КНБ). У своїй промові президент навів такі цифри: близько мільйона іноземних громадян побували в Туркменії, майже 10 тисячам було відмовлено в гостинності, оскільки їхня діяльність не узгоджувалася тією чи тією мірою з духовними й моральними підвалинами туркменського суспільства. Ніязов навів приклади почастішання пропаганди різноманітних релігійних течій, а також розповсюдження порнографічних видань. Лише торік в іноземних гостей вилучено понад 350 тисяч релігійних книг і 80 тисяч відеокасет порнографічного змісту. Президент зажадав від КНБ розробити чітку процедуру реєстрації іноземців і неухильно дотримуватися її. Захистити себе від небажаних візитерів — законне право будь-якої держави, підкреслив Ніязов.

Туркменістан захищає себе не тільки від впливу Заходу, а й від різноманітних сект, зокрема християнських. Недавно президент доручив раді у справах релігій розібратися з питанням «необгрунтованого розширення» мережі мусульманських шкіл — медресе. За словами Ніязова, «хоча релігію в Туркменістані відмежовано від держави й ми в принципі не маємо нічого проти духовної освіти, однак останнім часом мережа медресе почала необгрунтовано розростатися, особливо в окремих районах Дашогузського велаяту, що лежать уздовж кордону з Узбекистаном». Причому відбувається цей процес попри відсутність явної потреби населення в додаткових медресе, відзначив глава держави. Чого та хто там навчає дітей — ці питання повинні турбувати як місцеву владу, так і представників духівництва, ради у справах релігій, сказав президент, виступаючи на нараді з творчими колективами ЗМІ, ректорами вузів і керівниками інших навчальних закладів.

Планів громаддя

Примітна риса сучасної туркменської влади — гігантоманія. На замовлення влади мисткині-килимарки виткали килим площею 300 квадратних метрів. Виріб присвячено правлінню Туркменбаші. Друге починання — штучне озеро з дзеркальною поверхнею в три з половиною тисячі квадратних кілометрів посеред пустелі Каракуми. Його об’єм має перевершити 130 кубокілометрів. Земляні роботи вже почалися, й офіційний туркменський сайт докладно розповідає про кількість бульдозерів та іншої техніки, задіяної на будівництві.

Вражають і масштаби будівництва Туркменбашинського нафтопереробного комплексу, у розробку якого вже вкладено 1,5 млрд. доларів інвестицій. Фактично на місці колишнього підприємства створюється новий нафтохімічний комплекс, що об’єднає 14 окремих заводів-виробництв. «Цей комплекс буде флагманом галузі не лише в Туркменії, а й у всій Центральній Азії», — підкреслив Ніязов. Він подякував фахівцям компаній із Франції, Німеччини, Японії, Ірану, Туреччини й Ізраїлю «за участь у реалізації такого грандіозного проекту, який працює на майбутнє Туркменістану й усього регіону».

Звертаючись до зарубіжних учасників проекту, Сапармурат Ніязов зазначив, що в досяжному майбутньому без роботи на туркменській землі вони не залишаться. «Наші нафтовики вже нинішнього року вийдуть на 10-мільйонну позначку видобування чорного золота, — сказав він. — А з урахуванням подальшого збільшення обсягів видобутку нафти, буде необхідно не тільки продовжувати модернізацію Туркменбашинського НПЗ, а й реконструювати друге аналогічне підприємство, розміщене у східній частині країни — у місті Сейді». Туркменський лідер запросив увесь «інтернаціональний склад» компаній і фірм продовжити взаємовигідне співробітництво.

Національний лідер

Як бачимо, Туркменія сьогодні є химерним симбіозом радянської республіки та східної деспотії. Але при цьому, хоч як парадоксально, влада прагне викоренити все, що нагадувало б про радянське минуле. За даними Інформаційного центру з прав людини в Центральній Азії, що базується в Москві, торік у квітні в публічні та шкільні бібліотеки Туркменістану надійшли усні розпорядження з міністерств культури й освіти про вилучення з бібліотечних фондів книжок 19 туркменських письменників, істориків та поетів. До «чорного списку» ввійшли А.Велсапар (нині в еміграції), М.Дурдиєв, Т.Джумагельдиєв, А.Хаїдов й ін. Заборонено і твори класика туркменської літератури радянського періоду Х.Дер’яєва. На думку туркменських чиновників, у більшості вилучених творів «неправильно висвітлюється історія туркменського народу в період Жовтневої революції та під час радянського державного будівництва». Зокрема це описи внутрішніх проблем традиційного суспільства, що зберігалось у туркменів на початку століття, а також позитивні оцінки наслідків входження Туркменістану до складу Російської імперії.

Вилучення книжок — третя акція такого штибу за останні 12 місяців, повідомляє Інформаційний центр.

Співробітники центру вказують, що влада вимагає від істориків, аби ті у своїх публікаціях дотримувалися «нової концепції національної історії», проголошеної Ніязовим, яка обгрунтовує автохтонність туркменів, заперечуючи міграцію огузо-тюркських племен у Центральну Азію з Алтаю, датує час утворення туркменського народу III тисячоліттям до нашої ери, а не середніми віками, і декларує регрес туркменської нації у складі Росії та СРСР.

У діях Туркменбаші простежується чітка логіка. Найяскравіше вона відчувається в книжці «Рухнама», про яку йшлося вище. Автор ремствує, що туркмени занепали духом, і нагадує своїм читачам про велич народу, його історичних (і міфічних) героїв, вказує на те, що тепер настала золота доба в житті туркменського народу — період його незалежності. Колишній радянський керівник, очоливши країну, яка й не мріяла про незалежність, здобула її випадково, — став лідером, який цілком відповідає ситуації та часу. Туркменбаші, по суті, закликає еліту і співвітчизників перейнятися духом національної величі, необхідним для будівництва нової країни. Але біда в тому, що ні корумповані чиновники, заклопотані бажанням якнайшвидше напхати кишені, ні замордовані злиднями громадяни не готові сприйняти ідеї свого вождя. Не поліпшать становища ні вивішування державних прапорів над житловими будинками, що мають робити мешканці, ні обов’язкові екзамени за духовною книжкою «Рухнама», ні державний гімн, який школярі щодня співають перед початком занять. Туркменбаші, маючи в рамках своєї невеличкої країни необмежені повноваження, будучи господарем життя й долі кожного з п’яти мільйонів своїх підданих, по-людськи трагічна постать. У нього немає однодумців і духовних наступників, як в Ататюрка, котрі могли б продовжити його справу. Президент, який проголосив золоте тисячоліття туркменів, може виявитися халіфом на одну історичну годину.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК