Говорити з громадянами, але робити своє

Французька весна відзначилася у квітні двома подіями.

Першою, цікавою передовсім для вузького кола дослідників французької політики, стало завершення Великих національних консультацій, чи то пак дебатів. Ідеться про розпочате президентом Макроном у січні масштабне опитування французьких громадян щодо проблем, які їх найбільше хвилюють, та політичних рішень, які вони вважають нагальними. 15 000 мерій по всій країні три місяці приймали скарги та пропозиції громадян, і ще 1,7 млн пропозицій було зареєстровано на онлайн-платформі. Консультації були покликані примирити радикальну програму реформування Франції з хвилею глухого невдоволення, яке восени 2018 року вибухнуло масовими і подекуди насильницькими протестами "жовтих жилетів".

Утім, 15 квітня, у вечір запланованого виступу президента з урочистим підсумуванням консультацій та викладенням планів на майбутнє, трапилася друга подія, що зачепила за живе вже мільйони людей по всьому світу, навіть тих, хто знайомий з Францією тільки з її літератури, - страхітлива пожежа у знаменитому паризькому соборі Нотр-Дам.

З одного боку, дискусії і навколо гойдалки "реформи - протести", і навколо того, як, власне, відбудовувати собор, вкотре оголили задавнені французькі страхи щодо політичного та культурного занепаду і малозначущості в сучасному світі, З іншого ж - вони підживили оптимістичні сподівання на прогресивний ривок, який не тільки підніме Францію на новий щабель розвитку і лідерства, а й вкаже нові шляхи людству. На другу стратегію покладається і французький президент.

У листі Макрона до французів від 13 січня унікальністю Франції та французького шляху обґрунтовується необхідність наважитися на амбітні й радикальні рішення щодо реформування. Пафос французького президента, можливо, прозвучить дисонансом не для одного українського вуха, привченого до модусу бідкання й меншовартості: "Франція - це не просто одна з багатьох країн. Почуття несправедливості тут гостріше, ніж деінде. Прагнення взаємної допомоги та солідарності сильніше… Тому Франція, поміж усіх інших націй, є однією з найбільш братерських та відданих рівності… Кожен розділяє долю іншого, і кожен покликаний приймати рішення щодо спільної долі - усе це французька Нація. І як же не пишатися тим, що ти француз?"

Попри те що перемога макронівського методу досі не гарантована, деякі приводи пишатися можна знайти й на нинішньому етапі. На контрасті з багатьма країнами, включно з нашою, де інститут демократичних виборів виявився геть безсилим перед хвилями безвідповідального утопічного популізму та інформаційними атаками внутрішнього і зовнішнього походження, Франція вже два роки поспіль стримує популістський тріумф і лівого, і правого штибу (хоча часом видається, що з останніх сил). Ба більше, вона намагається виробити альтернативну політичну програму, розтягнувшись у шпагаті між необхідністю непопулярних заходів та складнощами їх комунікації для населення.

Три місяці після згаданого листа і висновки французького президента, виголошені під час першої з часу інавгурації прес-конференції 25 квітня і деталізовані в урядових планах 29 квітня, свідчать, що Макрон і надалі розраховує діяти напористо, впроваджувати заплановані реформи одночасно на багатьох напрямках і лібералізувати Францію та її економіку попри суспільне невдоволення, орієнтуючись на менш радикальні прошарки. "Чи треба зупинити все те, що було зроблено за останні два роки? Я запитав себе: чи не пішли ми хибним шляхом? Я переконаний у протилежному, я переконаний, що поточні трансформації і трансформації, які необхідно здійснити в нашій країні, не можна зупиняти, адже вони глибоко відповідають бажанням наших співгромадян". Необхідність запропонованих заходів він пояснює тим, що "ми живемо в суспільстві, де публічні політики розроблялися після закінчення Другої світової війни. Сім'я змінилася, організація праці змінилася, наші інститути змінилися, а ми недостатньо це усвідомили". Відтак немає іншого виходу, як сміливо й послідовно відповідати на виклики сьогодення.

Тому насамперед потроху зрушуються з місця поставлені раніше на паузу реформи: презентацію пенсійної реформи заплановано на кінець літа, реформу в царині біоетики (доступність штучного запліднення для всіх жінок), а також і конституційну реформу, яку на рік загальмував скандал у справі Александра Беналла (колишнього охоронця президента, який неправомірно застосовував силу проти протестувальників і відзначився в іще кількох сумнівних епізодах), - на липень. Макрон і далі відмовляється повернути скасований ним податок на багатство як такий, що блокуватиме інвестиції, і продовжує наполягати на необхідності враховувати у французькій та європейській політиці проблему змін клімату. І це незважаючи на те, що підвищення податку на дизельні авто, яке спричинило протести "жовтих жилетів", показало, наскільки складно "продати" кліматичну політику пересічному громадянину на практиці.

На додачу до стоїчної відданості власній програмі Макрон накреслив чітку червону риску у поступках громадянам, відкинувши ідею запровадження у Франції елементів прямої демократії. Нагадаємо, що вимога прямого управління державою кожним громадянином (без посередництва обраних представників, які так чи інакше перетворюються на ненависні еліти) - насамперед через винесення важливих законодавчих питань щодо внесення змін до конституції, зниження податків і навіть урядових призначень та відставок на всенародні референдуми - поступово викристалізувалася з-поміж численних основних вимог "жовтих жилетів".

Демократія в розумінні Макрона має бути виключно представницькою, оскільки лише виборність посади означає відповідальність за рішення. Втім, він визнає, що політична система має стати більш інклюзивною, ближчою до народу (щоб люди не настільки ненавиділи власні еліти) і пропонувати реальні соціальні ліфти. Цьому слугуватимуть і згадана конституційна реформа, яка передбачає скорочення кількості депутатів та пришвидшення законодавчого процесу, і децентралізація, з якою рішення, зокрема щодо закриття шкіл і лікарень, ухвалюватимуться на місцевому рівні, і нова обіцянка переформатувати найпрестижніший заклад вищої освіти - Національну школу управління, де навчалися практично всі керівники Франції, включно з самим президентом Макроном.

Зрештою, обіцянки підкріплені й фінансовими ініціативами, спрямованими на громадян із низькими та середніми доходами. Найдорожчим заходом другої хвилі "соціальних коректив" Макрона до програми реформ стане зниження податку на доходи для великої кількості домогосподарств за прогресивною шкалою: що менший річний дохід господарства, то більша знижка. На додачу до оголошених у грудні заходів (підвищення мінімальної заробітної плати, скасування оподаткування додаткових годин праці, найменших пенсій тощо), які обійшлися французькому бюджету в понад 10 млрд євро, таке зниження податків відкусить з 1 січня наступного року ще 5 млрд євро від дохідної частини бюджету. Крім того, заплановано витратити 1,4 млрд євро на індексацію найменших пенсій. Таким чином, загальна вартість грудневих та квітневих соціальних заходів - до 17 млрд євро.

Зрештою, останнім компонентом макронівської відповіді залишається курс на максимальну відкритість і посилену комунікацію з народом. Загальнонаціональна дискусія стала першим масштабним прикладом такого діалогу, однак варто чекати й інших, можливо, вже більш сфокусованих ініціатив. Наприклад, щодо того ж таки болючого питання про внесок кожного француза у благородну, однак накладну для гаманця справу підтримки кліматичної політики, Макрон пропонує створити громадські комітети, які долучаться до відповідних консультацій. Щодо дражливого питання міграції, яке вже кілька років підживлює підтримку правого спектра політичних сил, Макрон пропонує проводити щорічні парламентські дебати.

Цікаво, що згадана на початку статті дискусія про майбутнє Нотр-Даму відбувається за схожими лекалами. Вже трохи вщухли конспірологічні дебати щодо підпалу зловмисниками або чорних пророцтв про загибель Заходу - дискусія поволі перемістилася на питання "Що далі?". Чи варто, скажімо, відновлюючи собор, дотримуватися історичних лекал, які в ХІХ столітті заклав знаменитий архітектор-реставратор Вйолле-ле-Дюк, по-суті, змоделювавши для напівзруйнованого собору шпиль на власний смак, скрупульозно дотримуючись тогочасних технологій та використовуючи правічні французькі дуби? Чи все ж таки, як пропонують президент та уряд, оголосити міжнародний конкурс на найкращий проект із застосуванням сучасних матеріалів та технологій? Іншими словами, чи повинен відновлений собор утілювати християнські традиції Франції (а відбудова готичних соборів у ХІХ столітті трактувалася як повернення до суто французької культури, позбавленої іноземних нашарувань), чи все ж таки - модерні цінності сучасної, секулярної та відкритої Франції? Наразі міністр культури заявив, що рішення стосовно реставрації ухвалюватиме уряд, проте пообіцяв активно консультуватися з громадянами. Така схема - незобов'язальний, але обов'язковий діалог уряду з громадянами - перетворюється на визначальний складник французької політики.

Насамкінець зазначимо, що нині ще важко говорити про перелом на користь реформаторів: поки що йдеться про локалізацію хаосу, який стрімко наростав з листопада, і встановлення певної рівноваги. Частково напругу зняли грудневі поступки і залученість у Великі національні консультації, частково сам плин часу потроху знижував градус протесту. Відвідуваність знижувалася з кожним наступним тижнем, як і підтримка "жовтих жилетів" населенням (у квітні вона становила вже 50% супроти 75% минулого листопада, причому 60% опитаних хотіли б, аби протести нарешті закінчилися). З іншого боку, ці 50% залишаються серйозним показником, зважаючи на те, що з зими поступове зростання популярності французького лідера в травні трохи пригальмувало і застрягло на магічних для українського ока цифрах: 25% французів довіряють своєму очільникові, а 72% - ні. Більшість французів (65%) не вразили запропоновані президентом висновки з національної дискусії, не кажучи вже про "жовті жилети", які їх просто відкинули. Популярність право- та ліворадикалів не падає, їхні рейтинги напередодні виборів до Європарламенту наздогнали, а за деякими опитуваннями й випереджають президентську партію з її програмою відродження ЄС. Дедалі частіше президент іде второваною доріжкою системних партій в інших країнах, пропонуючи доволі праві рішення в питаннях міграції та ісламу. Зрештою, кошти запропонованих фінансових заохочень додатково посилюють для Франції загрозу знову не вписатися в загальноєвропейські правила щодо бюджетного дефіциту, а відтак підважують і претензії на європейське лідерство. Втім, боротьба за те, щоб пишатися тим фактом, що ти француз, триває.