Gorilla moment

Мабуть, у відділі приматів зоопарку ви неодноразово замислювалися над тим, наскільки «взаємодія» його мешканців та деяких відвідувачів нагадує сценки з суто людського життя. Зокрема це стосується моментів, коли роз’ятрені чиєюсь неделікатною поведінкою могутні горили підбігають до скляної або іншої перегородки, б’ють себе в груди і демонструють гострі ікла. Цікаво, що це лякає переважно малих дітей та тендітних панянок: автори провокативних витівок почуваються в повній безпеці й навіть отримують задоволення.

Саме такі, можливо трохи неделікатні, замальовки з повсякденного життя згадуються, коли бачиш реакцію «вільного» світу на абсолютно неприпустиму поведінку сучасних автократів і, відповідно, зворотну реакцію останніх. Черговим підтвердженням цього вже майже традиційного pas de deux може стати справа Навального. Раптове погіршення стану здоров’я — до межі між життям та смертю, перевезення постраждалого до Німеччини, незважаючи на шалений опір та абсурдні версії Кремля, встановлення факту отруєння «Новачком», різкі індивідуальні заяви країн і міжнародних організацій з вимогою вичерпних пояснень, вихід із коми, відвідання хворого німецькою канцлеркою… Спираючись на попередні прецеденти (від політичних убивств до масштабних кібератак), можна очікувати, що потім будуть чергові заяви, заклики до неупередженого розслідування, можливо деякі «обмежувальні заходи» та навіть висилка російських шпигунів, а трохи згодом — чергові пояснення, чому потрібен діалог із Росією. Чи буде інакше цього разу?

На перший погляд, маржа для маневру в західних очільників істотно звузилась, у тому числі через нахабну, демонстративну поведінку Росії, яка межує з відвертим глузуванням (достатньо згадати пояснення на кшталт «Навальний сам себе отруїв»). Кремль начебто запитує: «І що мені за це буде? Де ваші червоні лінії?». До речі, я добре пам’ятаю єхидний вираз обличчя Путіна на зустрічі в Біаріцці влітку 2019-го, коли він «віддав ініціативу» французькому президентові в пошуку аргументації, яка б підтверджувала «близькість» Росії до Європи.

Людині, необізнаній із парадоксами сучасних міжнародних відносин, незрозуміло, яким чином жорсткі за звучанням заяви стосовно застосування Росією хімічної зброї та цілком слушне відтермінування двосторонніх заходів можуть поєднуватись із закликами до спільного створення архітектури безпеки на базі «відновленої довіри» у сферах, у яких Росія виявляє чи не найбільшу деструктивність — кібернетичні атаки, дезінформацію, дестабілізацію (перелік можна продовжити).

Західні аналітики звертають увагу на те, що ефективна відповідь Заходу на черговий виклик Росії — або її відсутність — матиме серйозні наслідки для багатьох «досьє» світової політики. Принципове значення матиме доля «Північного потоку-2», за відмову від якого після отруєння Навального виступив ряд провідних німецьких політиків, які належать до різних політичних сил. Цей проєкт — найбільший важіль впливу на Росію, який тримає у своїх руках німецьке керівництво. Його збереження за сучасних обставин дасть Путіну ще один доказ того, що він має, фактично, свободу рук не тільки в Росії, а й у регіоні Східної Європи, який вважає своїм, зокрема в Білорусі. Я впевнений, що справа Навального знову продемонструвала контрпродуктивність спроб тримати комерційні, безпекові та зовнішньополітичні інтереси на окремих, паралельних треках, особливо якщо це стосується держав, котрі претендують на провідні ролі у світовій політиці. Щодо проблематики прав людини — на жаль, вона змістилася на периферію сучасної дипломатії, або перетворившись на частину інструментарію досягнення політичних цілей, або набувши майже гротескних форм (досить уважно подивитися на склад і окремі аспекти функціонування Ради ООН з прав людини).

Попри зроблені вище зауваги, європейська відповідь на отруєння Навального видається жорсткою, порівняно з «фігурою замовчування», яку обрав президент Сполучених Штатів. Наразі його заяви не пішли далі «я доручив держсекретарю Майку Помпео розібратись і доповісти». Найбільш адекватними були дії першого заступника Помпео — Стівена Бігана, який нібито під час перебування в Москві погрожував російському керівництву «наслідками» за спробу отруєння опозиціонера. Втім, слова американського високопосадовця очевидно контрастують із лінією поведінки його керівників. Вкотре президент США виявив помітне небажання вступати в конфлікт із Путіним, наголосивши натомість на своєму бажанні «налагодити відносини з Росією» і, фактично, звинувативши американські медіа в роздмухуванні питання: «Щоразу, коли я чую в новинах про Росію, я вимикаю (телебачення. — О.Ш.)». Цікаво, що Дональд Трамп зробив цю заяву після того, як прес-секретар Білого дому охарактеризував дії Росії як «погані» та пообіцяв «притягнути до відповідальності» винних в отруєнні.

Така поліфонія є відмітною рисою американської зовнішньої політики «ери Трампа», особливо в її російському сегменті. З одного боку — намагання президента встановити особливі відносини з російським лідером та уникати критики його дій. З іншого — запровадження найбільш дійових економічних санкцій, висилка російських дипломатів, надання Україні летальної зброї. Цьому є кілька пояснень, головне з яких полягає у критичному ставленні до путінської Росії значної частини американського істеблішменту, який розглядає російське керівництво як корумповану й аморальну автократію, що намагається зашкодити демократіям Заходу.

На мою думку, вирішальну роль відіграє наявність двопартійного консенсусу з цього питання в конгресі США, що відповідним чином обмежує коло політичних опцій, які готові реалізувати русофільські кола. В цьому сенсі варто звернути увагу на появу напередодні президентських виборів доповіді Комітету з питань розвідки Сенату США, в якій наводяться подробиці зв’язків кампанії з обрання Трампа 2016 року з російськими посадовцями (включно з підтвердженням того, що бізнес-партнер в Україні його колишнього керівника виборчого штабу Пола Манафорта є російським агентом) та попередження Міністерства внутрішньої безпеки США про зусилля російської влади поширювати дезінформацію, відштовхуючись від сумнівних тверджень про порушення виборчого законодавства.

На іншому полюсі політичної шахівниці Дж.Байден звинуватив в отруєнні Навального російський уряд і прирівняв мовчання Д.Трампа до «співучасті» у злочині. Друга частина заяви, в якій ідеться про президента США, сформульована відповідно до канонів президентських перегонів, коли полонених не беруть. Перша ж виглядає як свідчення подальшої еволюції поглядів Дж.Байдена: на початку президентства Барака Обами він виконував роль ледь не головної рушійної сили політики «перезавантаження» відносин із Росією (я сам був свідком цього, працюючи у США), але, як і сам президент, згодом зрозумів нереалістичність очікувань США на продуктивну співпрацю з Кремлем і зробив відповідні висновки.

Нещодавно, виступаючи на зустрічі з виборцями, організованій CNN, і пообіцявши, що Росія «заплатить» за спроби втрутитися в процес виборів у США, Дж.Байден додав, що розглядає Росію як «опонента» США. «Путін знає, хто я такий. Саме тому він не хоче бачити мене президентом». У статті в журналі Foreign Affairs він пообіцяв примусити Росію «заплатити реальну ціну за порушення нею міжнародних норм» і бути разом із російським громадянським суспільством, яке «хоробро протистоїть системі авторитарної клептократії Владіміра Путіна». На відміну від Д.Трампа, він обстоює необхідність посилення ролі реформованого НАТО для того, щоби протистояти російській агресії і таким новим викликам як використання корупції у міжнародних відносинах, дезінформація та кіберзлочинність.

Перед написанням цього тексту я провів бліц-опитування серед своїх американських друзів, дотичних до зовнішньої політики. Значна кількість їх пов’язує з можливою перемогою Дж.Байдена надії на відновлення іміджу та лідерських позицій США у світі, посилення підтримки НАТО, включно з підтвердженням зобов’язань за ст.5 Північноатлантичного договору, та розвиток відносин з ЄС і європейськими союзниками США в цілому, тобто, як запевняли демократи — американські учасники безпекової конференції в Мюнхені: «We will be back!».

А Україна? Попри будь-який результат президентських перегонів у США, перед нашою дипломатією постають складні завдання, які потребуватимуть серйозних інтелектуальних інвестицій та істотних зусиль. При цьому важливо не сприймати наявні в американському суспільстві та політикумі симпатії до нашої боротьби з російською агресією як константу, незважаючи на те, що вона збігається зі стратегічними інтересами США. Треба бути також свідомими можливих негативних, у тому числі під кутом зору суспільних емоцій, наслідків гіперприсутності пов’язаних з Україною сюжетів у медійному просторі США, насамперед у перипетіях процесу імпічменту президента США. Як і очікувалося, ця тенденція отримала своє продовження: судячи з перших дебатів заключного циклу президентської кампанії, Д.Трамп поставив у центр своїх атак на кандидата демократів «український» сегмент бізнесової діяльності його сина. Імператив для нас за цих умов — протистояти будь-яким спробам бути втягнутими в американську внутрішньополітичну дискусію.

Ситуація у разі «Трамп 2.0», очевидно, позначатиметься подальшою персоналізацією ухвалення зовнішньополітичних рішень залежно від візії та уподобань нинішнього господаря будинку на Пенсильванія-авеню, 1600. Висловлюються навіть побоювання щодо намірів президента розпочати процес виходу США з НАТО, що матиме катастрофічні для Альянсу наслідки. Навіть якщо цей сценарій, на мій погляд, і є малоймовірним, неприємні для нас події на російському напрямі виключати не можна.

Наслідки зміни політичного «караулу» потребують нюансованого аналізу. Я добре пам’ятаю, що саме з Дж.Байденом та його офісом вирішувалася значна частина питань, пов’язаних із розвитком двосторонніх відносин між нашими країнами (особлива увага приділялася боротьбі з корупцією), і вирішувалася конструктивно. Висловлювання Дж.Байдена останнього часу свідчать про адекватну оцінку ним викликів для зовнішньої політики США з боку експансіонізму Росії та небезпеки, яку той становить для Європи і демократичного світу в цілому. Очевидно, Байден використовуватиме інший тон у спілкуванні з кремлівським керівництвом. У своєму пості на ФБ з нагоди Дня незалежності України він пообіцяв у разі перемоги на виборах надати Україні необхідну економічну та військову підтримку, включно з летальною зброєю, і висунути Кремлю вимогу припинити агресію та окупацію української території.

Водночас Дж.Байден вважає за необхідне «підтримувати канали комунікації» між Вашингтоном і Москвою, особливо з питань ядерної зброї. Важливо подивитися, яким буде склад його зовнішньополітичної команди, і сподіватися не виявити серед них тих, хто все ще поділяє думку Б. Обами, що Україна не належить до ключових інтересів США і Росія завжди зможе бути тут домінантною силою (інтерв’ю журналу Atlantic). 

У цьому контексті, крім дипломатичних зусиль, яких, безперечно, докладуть мої колишні колеги в Києві та Вашингтоні, дуже важливим, якщо не вирішальним, буде розвиток ситуації в самій Україні: наскільки ми просунемося вперед у реалізації справжніх, а не косметичних чи піарних змін, у реальній боротьбі з корупцією, протистоянні повзучому реваншу проросійських, по суті антидемократичних сил, ефективному протистоянні російській агресії. Саме за цих умов ми розмовлятимемо твердо і переконливо на всіх щаблях міжнародного спілкування — дво- і багатостороннього.