Геополітичні альтернативи

Від редакції

Схоже, вже мало хто в Україні має ілюзії не тільки з приводу швидкого вступу України до НАТО, а й її приєднання в найближчому майбутньому до Плану дій щодо членства в альянсі (ПДЧ). «Вікно можливостей» для нашої країни, яке й так було, скоріше, вузькою «кватиркою», не просто зачинилося — схоже, його взагалі збираються опечатати на невизначено тривалий строк. Перспективи вступу України до Євросоюзу не менш примарні й туманні.

Які в цих умовах є можливості для розвитку нашої країни? Як Україна, не маючи шансів у найближчому майбутньому стати під натовську парасольку, може забезпечити свою безпеку? На ці запитання намагаються знайти відповіді експерти «ДТ».

Українській політиці найбільше шкодить світоглядна провінційність більшості її керманичів. Неангломовність, містечкова освіта (жоден український університет традиційно не потрапляє у світовий топ-500, який складає авторитетний Інститут вищої освіти в Шанхаї) та обмежений рамками колишнього СРСР життєвий досвід періоду формування особистості — основні причини світоглядної периферії української політичної «еліти». Поодинокі винятки лише підкреслюють правило. Як наслідок — брак гнучкого й динамічного мислення у глобальній системі координат, що не відстає, а бажано — й випереджає швидку зміну декорацій на світовій арені. Така зашкарублість світосприйняття можновладців робить Україну заручницею позавчорашніх концепцій та стратегій «другої свіжості», які в принципі неспроможні давати адекватні відповіді на виклики сьогодення. Інколи здається, український політикум наївно вірить, що одного разу відчинені для України вікна можливостей безмежні й не зачиняються ніколи.

Україна не вступила ані до ЄС, ані до НАТО разом із країнами Центральної та Східної Європи і Балтії. Потяг з десяти держав із двома причіпними вагонами Румунії та Болгарії як стартував, так і фінішував без нас. Це історичний факт. Можна довго сперечатися, чому так сталося, але, гадаю, основна причина полягає в тому, що навіть у часи проголошення євроінтеграції «основою стратегії економічного та соціального розвитку нашої держави» Україні бракувало віри у конечність та безальтернативність такого вибору, а отже й волі будь-що втілювати його в життя. Тут доречно згадати слова колишнього польського прем’єра Лешека Міллера, які він промовив з трапу літака, коли повернувся з останнього раунду перед-
вступних перемовин із Євросоюзом: «Варто мріяти. Подеколи мрії втілюються в життя». Напевно, Україні 90-х
та початку 2000-х забракло саме таких прагматичних мрійників у владі. Тому ми досі тут, а «вони» вже там.

Але цей етап пройдено. Сторінку останнього розширення ЄС та НАТО перегорнуто назавжди й безповоротно, і шляхи, якими еліти «дванадцятки» добиралися до Брюсселя, вже ведуть у нікуди. Українському політикуму слід усвідомити цю просту істину. Світ 90-х — час переможного, майже за Фукуямою, поступу ліберальної демократії, якій, як здавалося, немає альтернатив — це вже історія. Ті, хто не зрозумів цього раніше, могли наочно переконатися у нових геополітичних реаліях бодай під час останнього кавказького конфлікту — за рефлексіями на нього провідних світових столиць. Аби адекватно реагувати на нові виклики (і нові можливості!), пов’язані з новими геополітичними реаліями, українській еліті слід якнайшвидше здати на брухт застарілі стратегії минулого століття, які вони за інерцією тягнуть у сьогодення. Спробую проілюструвати цю тезу на двох концепціях, що нині визначають зовнішньополітичне позиціювання України: інтеграцію до ЄС і до НАТО.

З НАТО ситуація простіша рівно настільки, наскільки Північноатлантичний альянс простіший за хитромудрий Європейський Союз. Самоствердження об’єднаної Німеччини об’єктивно посилює голлістський підхід до європейської безпеки. Згідно з цією концепцією, Європа має позиціюватись як третя сила у політично-мілітарному протистоянні Америки і Росії. Дружнє картання Медведєва під час кавказького конфлікту у виконанні Саркозі, яке не тільки не припускало військової допомоги Грузії, а й навіть не спромоглося на економічні санкції проти Росії, — чудова ілюстрація того, що «неоголлізм» означає на практиці. Французи, і особливо німці (та й решта старої Європи, окрім хіба що Сполученого Королівства) навіть у кошмарному сні не можуть собі уявити, що одного дня їхнім воякам випаде зустрітися з російським солдатом не на полігоні спільних навчань, а на справжньому полі бою. Тим паче захищаючи свободу ментально далекої від їхнього маленького, комфортного старого світу Грузії чи України, можливість чого прямо випливає зі ст. 5 Вашингтонського договору.

Західна Європа (і особливо Німеччина), що після Другої світової не потрапила під сталінський протекторат, зберегла свою свободу, економічно й політично сп’ялася на ноги й бодай частково відновила свої чільні позиції у світі завдяки мілітарному парасолю США, на якому після 1949 року виведено «NATO», сьогодні відверто блокує розгортання цього парасоля над Україною. Слід чітко розуміти, що, на відміну від реальних і численних проблем із доростанням України до стандартів ЄС, для вступу до Північноатлантичного альянсу нам бракує лише консенсусу з цього питання серед членів організації та підтримки цього кроку всередині країни. Тим, хто вірить у байки про брак демократії, верховенства права, стабільності чи чогось там ще в Україні, раджу студіювати історію Туреччини (постійного члена НАТО від 1952 року), у якій не далі як 11 років тому прем’єр-міністр Неджмеддін Ербакан мусив, на вимогу військових, подати у відставку і, певне, був щасливий, що відбувся штрафом, домашнім арештом та забороною на політичну діяльність, бо в 61-му одного з його попередників на посаді, Мендереса Аднана, після чергового перевороту військові просто стратили. Тому, хто не любить сухих історичних фактів, як альтернативу можу порадити читати твори Орхана Памука та відвідати країну Ататюрка поза накоченими туристичними шляхами.

Сьогодні як ніколи для нас актуальне питання: чи потрібне Україні таке НАТО? Соціологія яскраво свідчить, що питання НАТО не просто роз’єднує — розколює країну. До того ж політичний провід України має щиро визнати, що лише членство в організації не є запорукою української безпеки. Свого часу радянські війська утримували від марш-кидка на Захід не так міжнародні договори, як наявність військових баз та ядерних боєголовок США на території Західної Європи. Так само, аби надійно убезпечити Україну від зазіхань сусідів, котрі переконані у штучності української державності та мають сумніви щодо обґрунтованості сучасних кордонів України, увійти до НАТО замало — слід розмістити в Україні військові бази альянсу. Те, що на таких базах зароблятиме шалені політичні дивіденди увесь спектр проросійських партій та рухів в Україні, а самі бази потребуватимуть постійної посиленої охорони від фанатичних адептів «слов’янської єдності», не викликає жодних сумнівів. Чи варте таке гарантування безпеки зовнішньої коштом надмірних ризиків для безпеки внутрішньої — питання відкрите. Водночас не викликає жодних сумнівів, що обіцянки вступу до НАТО без перспективи розміщення військових баз альянсу на українській території — облуда й блюзнірство.

Як на мене, відмову надати Україні ПДЧ у грудні (що майже невідворотна) слід максимально використати для зміни безпекової стратегії країни. Після останнього російсько-грузинського конфлікту тільки невиправний романтик вірить, що Будапештський меморандум гарантує українську зовнішню безпеку. Двері НАТО — попри риторику Брюсселя — на сьогодні залишаються для нас зачиненими. Це означає, що ми змушені самі давати раду своїм проблемам. Хто проти? Регіони, БЮТ, блок Литвина? Всі за — тоді виносимо на обговорення проект радикального збільшення фінансування збройних сил та доцільності поновлення тактичного ядерного потенціалу. Якщо Києву вдасться отримати бодай мовчазне добро Вашингтона (а отже й гарантоване блокування будь-яких можливих санкцій) на відновлення ядерного статусу, в нас за два-три роки з’явиться козир, який за вагою можна порівняти хіба що з газотранспортною системою України.

У разі поновлення статусу ядерної держави, ми зможемо розмовляти з НАТО вже не як прохач прихистку, а з позиції самостійної військової потуги, в якій Північноатлантичний альянс зацікавлений не менше, ніж навпаки. Фактично, це стратегія де Голля під час його президентства 1958—1968 років, коли Франція поступово припинила свою військову участь у НАТО, зробивши ставку на власні збройні сили. Причин у легендарного генерала вдатися до такого кроку було три: 1) небажання США і Великобританії перетворювати керівний дует блоку на тріумвірат з участю Франції; 2) відмова НАТО взяти відповідальність за бунтівний Алжир, тодішню французьку колонію, особливо близьку де Голлю, оскільки саме там він 1943 року організовував французький уряд в екзилі і звідти керував французьким Рухом опору; 3) небажання бути стороною потенційного конфлікту між НАТО і Варшавським блоком. Дві останні причини mutatis mutandis більш ніж актуальні для сучасної України. Ба й більше: поновлення власної військової потуги та ядерного статусу країни могло б стати насправді національним проектом, що гуртував би націю, а не розколював її. Тому, хто сумнівається, чи потягне українська економіка такий проект, лише нагадаю, що, коли де Голль повернувся до влади 1958 року, золотовалютні запаси республіки дорівнювали нулю, уряд уже протягом більш як десяти років змінювався в середньому двічі на рік, а нація була розколота питанням, має Франція залишатися колоніальною імперією — чи повинна позбутися заморських володінь.

Тепер перейдімо до складнішого питання — інтеграції європейської. Твердження, що ЄС після останнього двоетапного розширення переживає одну з найбільших криз у своїй історії, стало банальним, але від цього не перетворилося на помилкове. Сучасний стан Євросоюзу викликає асоціації з серединою 60-х та кризою «порожнього крісла», коли амбіції Франції мало були не зруйнували юну спільноту. Правда, коріння нинішнього європейського піке — не в надмірних амбіціях якоїсь окремої країни (хоча нинішня поведінка Польщі в ЄС і скидається на фарсовий римейк французького голлізму 60-х), а, радше, в тому, що логіка подальшої інтеграції у форматі 27+ вимагає подальшої федералізації Союзу — неприйнятної для частини його членів. Фіаско, якого зазнала ратифікація Євроконституції, та проблеми з ратифікацією Лісабонського договору — попри об’єктивну потребу реформувати чинні установчі договори — кореняться саме в туманності, а через це — подеколи протилежному розумінні й тлумаченні, кінцевої мети існування ЄС.

Розмите формулювання «творення дедалі тіснішого союзу народів Європи», що народилося як компроміс між уніоністами та федералістами в суперечках про ціль європейської інтеграції у далеких 50-х, схоже, вичерпало себе. Суд ЄС, який під час інституційної кризи 60-х та застою 70-х став головним промоутером творення «дедалі тіснішого Союзу» і, фактично, забезпечив (нерідко — всупереч букві установчих договорів) конституціоналізацію правового порядку ЄС, нині жорстко обмежений у можливості «корегувати волю законодавця» конституційними судами держав-членів. Європейський парламент, із розширенням повноважень якого пов’язували зростання демократичності Союзу, сам страждає від дедалі значнішого браку демократичної легітимності: у виборах євродепутатів, із часу запровадження прямих виборів до цієї інституції в 1979 році, беруть участь щоразу менше європейців, через що середньоєвропейський показник явки виборців на дільниці 1999 року сповз нижче позначки 50%, а на останніх виборах 2004 року взагалі впав до 45,6%, причому серед нових держав-членів цей показник ще помітно нижчий.

Слід також пам’ятати, що своїм становленням та розквітом Європейські спільноти зобов’язані біполярному світу холодної війни, коли дві наддержави виснажували одна одну гонкою озброєнь, тоді як Західна Європа відновлювала й розвивала власну економіку під американським мілітарним парасолем. Тепер, коли на економічну арену вийшли нові суперпотуги, як-от Китай та Індія, а на підході — Бразилія, Мексика та, у разі об’єднання, Корея, звичному до комфорту й високих соціальних стандартів Євросоюзові конкурувати на глобальній економічній арені дедалі важче. До того ж дається взнаки сумнозвісна вайлуватість прийняття рішень у ЄС. Можна тільки уявити, як важко досягнути консенсусу Європарламенту, комісії та лідерам 27 країн з такими різними традиціями, інтересами, економікою, коли в них немає навіть єдиної робочої мови спілкування: кожна редакція робочої документації, поправки, зауваги та пропозиції до неї «мандрують» коридорами євроінституцій англійською, французькою та німецькою, а остаточні версії документів — ще 20 іншими офіційними мовами Союзу. Подейкують, представники нових держав-членів в інституціях ЄС були прикро здивовані, ба й роздратовані, коли нинішнє французьке головування в Раді почалося з порушення мовчазного консенсусу щодо англійської як першої серед рівних:-) мов Євросоюзу і започаткувало піврічний реванш франкофонів.

Одне слово, рішення, для ухвалення яких Вашингтону, Москві чи Пекіну потрібні години або дні, забирають у Брюсселя тижні, якщо не місяці. Реакція на останню глобальну фінансову кризу, від якої кожен європейський уряд рятує національні фінансові інститути самотужки, — яскравий того приклад. Інша свіжа ілюстрація неповороткості ЄС: новина про те, що Ющенко розпустив парламент, з’явилася в новинах ВВС миттєво, а на Євроньюс — лише наступного дня.

Я не запитуватиму, чи потрібен Україні такий ЄС. Вочевидь, вступ до Євросоюзу в досяжному майбутньому як був, так і залишається найоптимальнішим варіантом геостратегічного позиціювання України. Однак, як я казав вище, ситуація в ЄС нагадує 60-ті роки минулого століття набагато більше, ніж 90-ті. Тоді спільнота шукала свій справжній формат, межі та місце у світі, пам’ятаючи, як французький парламент 1954 року поховав Договір про заснування Європейської оборонної спільноти (згадаймо, хто кілька років тому поставив жирний хрест на сподіваннях єврооптимістів мати Європейську конституцію) і як на початку 60-х зазнала фіаско ідея створення безпекової конфедерації європейських держав (відома як план Фуше). Тоді, у 60-х, де Голль сумнівався, чи є Британія частиною Європи, і двічі блокував її приєднання до спільнот через особливе партнерство Лондона і Вашингтона (правда, чимось нагадує постійні озирання на Москву в європейському діалозі з Києвом?).

Тоді лідери «шістки» наважилися на розширення тільки після того, як завершили створення митного союзу, реформували й раціоналізували інституційну структуру спільнот, а також дійшли згоди щодо фінансування спільної сільськогосподарської політики, що була (й залишається) для французів священною коровою ЄС, хоч і є однією з найвитратніших (а тепер, під економічним кутом зору, — найабсурдніших) статей бюджету спільноти. Наразі перспективи швидкого розв’язання нинішньої кризи Євросоюзу не проглядаються. Тож Києву слід усвідомити, що ЄС напевно просто не може собі дозволити прийняти Україну (як і Туреччину) до своїх лав, доки не з’ясує, бодай для себе, чим він є й чого прагне. Скільки триватиме такий період «рефлексій», як люблять казати у Брюсселі, сьогодні не знає ніхто.

Але це не означає, що Київ має скласти руки й чекати. Замість набридати Євросоюзові нескінченним (і, як свідчить досвід, досі — малоефективним) жебранням «європейської перспективи», ми, скориставшись ст. 49 Договору про Європейський Союз, можемо поставити запитання руба: двері ЄС таки відчинені чи таки зачинені для України? У цій ситуації брюссельське «ні» не набагато гірше за «так», бо нарешті розставить крапки над «і» й спонукає Україну робити ставку на власні сили. У Туреччині, відносини якої з Євросоюзом зайшли набагато далі за українські, тоді як її європейське майбутнє майже таке саме туманне, як і наше, давно розуміють, що силою не будеш милою, й активно обговорюють геополітичні альтернативи європейської інтеграції, хоча вступ до ЄС і залишається найбільш бажаним варіантом розвитку подій. Для прикладу можна згадати, як ще 2002-го генеральний секретар Ради національної безпеки генерал Тунчер Кілінч прилюдно заявив: він не вірить, що ЄС коли-небудь прийме його країну до лав Союзу; звинуватив Брюссель у тому, що «досі Туреччина не мала ані найменшої підтримки з боку ЄС» (напевно, у її прагненні долучитися до спільноти), й запропонував шукати нових союзників, зокрема уважніше придивитись до Ірану та Російської Федерації. Нагадаю, що з часів Ататюрка військові в Туреччині традиційно були мотором європеїзації, а 2002-го Анкара вже не перший рік мала не лише митний союз із ЄС, а й статус країни-кандидата.

Врешті-решт, прорив у «перший світ» можливий не тільки в рамках євроінтеграції. Звісно, аби здійснити такий проект без брюссельської допомоги, слід затягнути паски й максимально напружитися. Однак те, що це можливо у принципі, демонструє, зокрема, досвід Південної Кореї (країна в чомусь дуже схожа на нашу — така ж непроста історія на перехресті двох великих цивілізацій), і Казахстану (де проект успішної модернізації й радикального підвищення суб’єктності держави на міжнародній арені успішно триває, попри найбільшу в СНД частку населення, що зараховує себе до росіян, критичний брак інфраструктури та непросте сусідство з РФ і Китаєм водночас). Віднедавна також цікаво спостерігати за розвитком Азербайджану і Біларусі: протягом останніх років ВВП на душу населення в обох країнах істотно (на 15—20%) випередив український. Також прикметно, що у Давоському рейтингу конкуренто-
спроможності за останніх два роки і Казахстан, і Азербайджан посідають позиції, вищі за українську (Білорусі в рейтингу немає).

Щоправда, ставка на власні сили коштує дорожче й потребує іншого рівня відповідальності від проводу держави. Наведу лише один приклад. Уже одинадцятий рік як Україна офіційно проголосила євроінтеграцію своєю національною стратегією, проте вона досі вважає, що західна освіта для талановитих українців — то клопіт самих українців, а також іноземних стипендійних програм на кшталт Чівнінґа чи Фулбрайта. Віце-прем’єр із питань міжнародної та європейської інтеграції у квітні нинішнього року звитяжно заявив, що Польща погодилася щорічно фінансувати навчання десяти українських студентів у Європейському коледжі у Варшаві. Але пан Немиря промовчав, що десятки українських випускників цього справді престижного коледжу (як і інших провідних європейських університетів) фатально не знаходять себе в українських урядових структурах.

На жаль, українські випускники оксфордів, гарвардів та сорбон, навчені батьківським, власним чи іноземним коштом, залишаються на Заході або йдуть у бізнес, бо не бачать ані можливості, ані стимулів реалізовуватися на держслужбі, де всі панівні висоти давно й міцно обсіли місцеві аксакали. Найпатріотичніші та найромантичніші власники західних дипломів винесли добрий урок ще з призову у владу часів віце-прем’єрства Рибачка, — починати «службу государеву» з посади спеціаліста N-ї категорії та зарплати, що неначе провокує «компенсаційні» у вигляді хабара, охочих більше нема. Врешті-решт, аби жати, слід навчитися сіяти. Казахстан це зрозумів давно. Щороку три тисячі (!) казахів виїжджають на навчання до кращих вишів планети за президентською стипендією «Болашак». Причому сума цієї стипендії перевищує навіть всесвітньо відомі Фулбрайт і Чівнінґ. Для порівняння: всі іноземні донори, разом узяті, виділяють Україні (з населенням, що втричі перевищує казахстанське) приблизно 100 стипендій, котрі передбачають повноцінні студії на магістерському рівні.

Слід, звісно, визнати, що умовно неєвропейська альтернатива України передбачає певне згортання демократії, чи, якщо завгодно, підвищення ефективності влади. В українському контексті це означає персоніфікацію влади в особі глави держави. Про парламентську республіку на певний час слід буде забути. Втім, це напевно не викличе в українців особливого жалю за інститутом, члени якого ефективно блокують роботу Верховної Ради та судів, ефектно штурмують ЦВК й водночас виконують свої прямі обов’язки з ККД, близьким до нуля, через що ціна ухвалення законів (залишмо за дужками якість законодавчих актів) зросла для платників податків до захмарних 80 мільйонів гривень за штуку.

Врешті-решт, історія знає чудовий приклад, коли одне місто на південній околиці Малайського півострова було спочатку залишено напризволяще Британською імперією, що конала, а через кілька років — вийшло зі складу Малазійської федерації. Змушений покладатися лише на себе, Сінгапур став першим азійським тигром, а рівень життя в ньому сягнув одного з найвищих у світі. Правда, «вигадав» і очолив цей ривок «із третього світу в перший» випускник і відмінник Кембриджу, а згодом — незмінний протягом 30 років прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Кван Ю. І саме по-британському тверезий та по-імперському глобальний прагматизм пана Ю дозволив йому — замість пасти задніх у фарватері тогочасних світових лідерів — зважитися на власну оригінальну гру, яка завершилася перетворенням Сінгапурського пішака на ферзя сучасної економіки.

P.S. Автор у жодному разі не вважає альтернативи європейській та євроатлантичній інтеграції України, накреслені у цій статті, єдино можливими. Водночас я глибоко переконаний, що зацикленість на вступі до НАТО і ЄС (причому як прихильників, так і опонентів такої стратегії) шкодить ефективності зовнішньої політики України й неприпустимо звужує можливості для маневру в сучасному мінливому світі. Наявність плану «В» та, бажано, «С» на випадок, коли не спрацьовує сценарій «А», є передумовою суб’єктності держави у глобальних процесах. Суб’єктності, якої так нині бракує Україні...