Гармонійна перебудова в Піднебесній

У радянський час кожен з’їзд партії або сесія Верховної Ради були подією всесвітнього значення. І хоча за перебігом форумів стежили тільки радянські люди, проте промови керівників і ухвалені рішення часом впливали на розвиток планети. По той бік залізної завіси, тобто на Заході, трансляцій радянських з’їздів не вели, однак уважно слухали слова тих, хто визначав життя другої на той час супердержави.

У Китаї радянську традицію проведення з’їздів і форумів зберігають дотепер. І нині майже три тисячі делегатів Всекитайських зборів народних представників, а також близько двох тисяч членів головного консультативного органу країни — Народної політичної консультативної ради Китаю (НПКРК) з’їхалися до Пекіна з усієї республіки, щоб на сесії головного законодавчого органу затвердити порядок денний життя для однієї шостої частини населення планети на наступний рік. До цієї події можна ставитися сьогодні так, як раніше жителі Заходу сприймали радянські з’їзди. Проте рішення, ухвалені під час сесії ВЗНП, справді зачіпають інтереси більшої частини населення землі.

Те, що відбувалося в Пекіні з 5 по 15 березня нинішнього року навіть старожили китайської політики і спостерігачі називають подією неординарною, яка багато в чому за суттю і за формою відрізняється від усіх попередніх засідань ВЗНП. Це лише на перший погляд такий самий помпезний зал Будинку народних зборів, ті самі особи в президії, такі самі стрункі ряди депутатів у національних костюмах. Проте це вже зовсім не той слухняний або кишеньковий парламент, який тільки підтверджує спущені з ЦК Компартії Китаю рішення, про який щороку сурмлять на Заході. Безумовно, певна його залежність від рішень, ухвалених на пленумах і з’їздах КПК, залишається. Та коли зважити на те, як розгорталася дискусія (а вона справді була), коли врахувати, що чиновники були змушені відповідати на найгостріші запитання, вислуховувати критику і публічно визнавати свої помилки, то все було інакше. Журналісти, зокрема й зарубіжні, вперше дістали право без дотримання певної, у минулому дуже жорсткої, процедури брати інтерв’ю практично у будь-якого учасника сесії від делегата до вищої посадової особи держави. Усе це було безпрецедентним для Китаю.

Безпрецедентним стали і рішення сесії. Внесення двох ключових законів — про власність і про податок на прибуток підприємств — до порядку ден­ного можна назвати тихою революцією, яка у певному сенсі порівнянна з перебудовою. До речі, під час сесії ВЗНП не раз звучало слово «гласність», але замість «перебудова» частіше «будівництво».

Положення першого закону обговорювалися в Китаї останні 30 років (!), тобто з перших днів початку модернізації і сучасних реформ, натхненником яких був Ден Сяопін: чи є в Китаї приватна власність і чи варто державі забезпечувати її захист нарівні із суспільною. Більшість погодилася, що варто, більш того, відразу зауваживши, що закон не обмежується правом на власність автомобілів і будинків, але також визнає приватну власність у «сенсі виробництва». Що можна трактувати як перше в історії країни фактичне визнання права на захист приватних підприємств і особистих прав підприємця, зусиллями яких нині виробляються дві третини ВВП країни. Водночас, як випливає з закону, його положення поки що не поширюються на сільгоспугіддя, які, наприклад, можуть стати приватними наділами фермерів. Земля залишається в колективній власності жителів сіл, що, проте, не гарантує її невідчуженість у разі, якщо на цій землі вирішили побудувати, наприклад, велике підприємство або прокласти автотрасу. Саме через такі випадки в Китаї за останні роки зафіксовані тисячі локальних заворушень за участю селян, землі яких вилучалися з тих чи інших причин. Закон передбачає більш упорядковану процедуру змін землекористування селянами, також передбачає компенсаційні виплати у разі відчуження землі. Держава бере на себе окремий обов’язок захищати оброблювані сільгоспугіддя, яких у Китаї, зважаючи на кількість населення, дуже мало — 122 мільйони гектарів.

Проте навіть у такій редакції багато хто, прочитавши проект закону про захист приватної власності, поспішили заявити: це не що інше, як відмова Китаю від базових принципів соціалістичної економіки, назвавши проект «зрадництвом». Але це не так. Документ чітко фіксує: «нація перебуває на початковому етапі соціалізму», де «суспільна власність переважає, співіснуючи нарівні з іншими видами власності», а саме державною і приватною.

Стосовно другого закону дискусія велася не так довго, але під час неї теж було зламано чимало списів. Цей закон фактично є виконанням з боку Китаю одного із зобов’язань, узятого під час переговорів про вступ до СОТ. Це дуже значний крок до того, що комерційне і ділове життя, а також робота всіх суб’єктів підприємницької діяльності в Китаї більшою мірою відповідатиме загальносвітовим нормам, ніж, наприклад, традиціям і внутрішнім установкам. Ключовий пункт цього закону: усі гравці ринку — державні, приватні, колективні підприєм­ства — мають у країні рівні права (хоча захист державних підприємств посилюється).

Проте найцікавіший пункт — запропонована єдина ставка 25% податку на прибуток для всіх підприємств як національних, так і за участю іноземного капіталу. Нині цей податок для всіх становить 33%, проте в ряді випадків деякі компанії користувалися пільгами, що дозволяло сплачувати податок на прибуток на рівні 15%. Їм дається термін — за п’ять років перейти на оплату, відповідно до норм нового закону.

Цей закон позитивно сприйнятий іноземними підприємцями.

Законопроект, який обговорювався в рамках НПКРК, але не був винесений на сесію ВЗНП, — про зайнятість. Документ також спрямований на розв’язання однієї з найсерйозніших проблем Китаю — безробіття. Формально воно не перевищує 4,3%, проте в масштабах Китаю це означає, що в найближчі місяці 24 мільйони безробітних опиняться на ринку праці і кілька десятків тисяч випускників китайських вузів (30% від загального числа) не мають гарантованих шансів дістати роботу за фахом у най­ближчий рік.

Проблема безробіття, яка насамперед ускладнює соціально-економічну ситуацію в містах, разом із згаданими вище заворушеннями безземельних селян у сільських районах становлять найбільшу небезпеку для внутрішньої стабільності країни. Хоча це дуже чітко уявляє собі китайське керівництво, на місцевому рівні влада часом навіть ігнорує і прямо опирається виконанню рішень центрального уряду. З цим пов’язаний, як зазначалося на сесії, провал загальнодержавних зусиль зі зменшення споживання енергії на одиницю виробленої продукції, щодо захисту навколишнього середовища, поліпшення соціального захисту трудящих, а також багатьох інших починань і ініціатив, які керівництво країни спускало вниз.

Це всерйоз стурбувало керівництво країни. Тому пролунав заклик до посилення владних повноважень і розширення регулятивних функцій центрального уряду в питаннях, які раніше цілком би могли належати до компетенції місцевої влади.

Проте слід зазначити мудрість китайської влади, яка надала своєму новому внутрішньополітичному курсу дуже привабливої оболонки за назвою «політика побудови гармонійного соціалістичного суспільства». Уперше про гармонію в суспільстві на китайському олімпі заговорили торік, а вже у жовтні рішення про це ухвалив пленум КПК. Парламент, природно, не міг залишитися осторонь цього рішення, і прем’єр-міністр країни Вень Цзябао дуже чітко виклав його принципи — «приділяти більше уваги соціальному розвитку і поліпшенню життя народу. Продовжуючи цінувати людину як основу основ, стимулюючи прискорений розвиток соціальної сфери, активно працювати над розв’язанням тих проблем, які найбільше турбують населення і торкаються його прямих і реальних інтересів. Оберігати соціальну неупередженість і справедливість із тим, щоб весь народ втішався плодами реформи і розвитку». Мабуть, такого людяного підходу до розв’язання внутрішніх проблем від китайського керівництва мало хто очікував. Хоча багато хто, не вдаючись до аналізу цих слів, поспішили оголосити їх голослівним популізмом. Проте саме під ці принципи сьогодні підводяться багато конкретних програм розвитку країни. Більш того, ця ідея вже нинішнього року може бути внесена до статуту Компартії Китаю як основний принцип поряд з ідеями Мао Цзедуна, Ден Сяопіна і Цзяна Цземіня. Цього разу, очевидно, прийшла черга і голови Ху Цзіньтао поповнити цей ряд теоретиків соціалізму з китайською специфікою. На сесії ВЗНП пролунав недвозначний заклик китайського керівництва поширити цю «гармонію» (правда, у китайському її розумінні) на весь світ, і ця ідея, очевидно, стане концепцією нової китайської зовнішньої політики.

А нам, котрі спостерігають грандіозне за своїми масштабами будівництво ніби через паркан цього будмайданчика, поки що відведена лише роль глядачів, проте варто сподіватися, що глядачів небайдужих, оскільки ідея гармонії (у будь-якому її розумінні) властива кожній людині.