Форсований біг на місці

Але росіяни, схоже, поквапилися із цим демаршем. За останні два місяці Київ зробив усе, щоб приєднання України до НАТО стало вкрай проблематичним. У міру посилення протистояння секретаріату президента та Кабінету міністрів, поглиблення конфлікту в стосунках Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, у нашої країни чимдалі меншає шансів приєднатися до ПДЧ на грудневому засіданні комісії Україна—НАТО (КУН) на рівні глав зовнішньополітичних відомств.

Однією з передумов приєднання Києва до ПДЧ є політична стабільність. Про це постійно говорять наші партнери з альянсу. А от стабільності якраз і немає в країні, де між лідерами держави точиться гостра внутрішньополітична боротьба, а правляча коаліція не може дійти згоди в ключових питаннях. Ускладнюють ситуацію й інші моменти: брак помітної роботи з боку влади щодо інформування населення про НАТО, а також низький рівень підготовки країни до проведення чемпіонату з футболу — Євро-2012.

Усі ці чинники партнери Києва трактують як відсутність у правлячої коаліції командного духу, а також як нездатність, а то й небажання вищого політичного керівництва країни реалізовувати політику євроатлантичної інтеграції. Адже, по суті, ця політика полягає в тому, щоб проводити економічні, політичні й військові реформи в країні з метою наблизитися до стандартів і цінностей, спільних для країн трансатлантичного співтовариства. Ситуація стає такою критичною, що експерти і дипломати навіть з країн, які послідовно підтримують Україну, спантеличено знизують плечима й задаються запитанням: а чи залишається членство в НАТО й далі пріоритетом для України, як про це неодноразово заявляв Віктор Ющенко?

Не дивно, що внутрішньополітична ситуація в Україні, а також непохитна позиція Німеччини дає багатьом українським експертам підстави зробити невтішний прогноз: у грудні міністри закордонних справ країн — членів альянсу проведуть тільки першу оцінку досягнутого Києвом у реформуванні економічної, юридичної та оборонної сфер, а також сфери безпеки. А от саме рішення про приєднання України до ПДЧ, можливо, ухвалюватиметься на ювілейному саміті НАТО, що відбудеться в квітні 2009 року у французькому Страсбурзі й німецькому Кілі.

Щоправда, не всі поділяють такі прогнози. Деякі представники країн — членів Організації Північноатлантичного договору настроєні значно оптимістичніше й вважають: є імовірність, що Україна зможе приєднатися до ПДЧ на грудневому засіданні КУН у Берліні.

Тим часом для Києва вкрай важливо отримати запрошення до ПДЧ саме в грудні на зустрічі міністрів закордонних справ країн — членів НАТО і України. Бо якщо цього не станеться наприкінці 2008-го, то питання про приєднання нашої країни до Плану дій щодо членства в альянсі можуть включити в порядок денний тільки через два-три роки. Цю ж думку, яку неодноразово озвучували українські експерти, у квітні висловив групі українських журналістів і один з високопоставлених американських дипломатів. Є кілька причин, що дають підставу для таких тверджень.

По-перше, наступного року в Україні почнеться передви­борна кампанія. І вкрай малоймовірно, що політики, які реально претендують на посаду глави держави, у рік виборів порушуватимуть питання про приєднання України до ПДЧ, оскільки це може негативно позначитися на їхньому рейтингу популярності. По-друге, у низці європейських країн також відбудуться парламентські та президентські вибори. По-третє, є ймовірність, що на ювілейному саміті НАТО не порушуватимуть питання про розширення альянсу.

Тому, якщо питання вступу України до НАТО для політичного керівництва країни й далі залишається стратегічним пріоритетом, на Банковій і Грушевського мають постаратися максимально ефективно використати час, що залишився. Для початку Київ має ще раз публічно продемонструвати консолідовану позицію влади в питанні євроатлантичної інтеграції і, нарешті, почати серйозну роботу з інформування населення.

Уряд 28 травня ухвалив держпрограму щодо інформування населення з питань євроатлантичної інтеграції на 2008—2011 роки, із бюджетом 40,5 млн. гривень. Хоча фінансування й зросло, цих коштів явно недостатньо. До того ж ця програма має ті ж вади, що й попередні урядові документи: ця інформаційна кампанія націлена переважно на чиновників та експертів. Крім того, вона недостатньо враховує можливості телебачення. З таким підходом до інформаційної кампанії Києву важко буде досягти поставленої мети: 2011 року вступ України до НАТО мають підтримати 55% українців.

Можливо, влада сподівається, що основну роботу виконають неурядові організації та політичні партії. У будь-якому разі «Наша Україна» вже почала свою інформаційну кампанію на підтримку вступу країни до альянсу, організувавши презентацію в Палаці культури «Україна» загальноукраїнської кампанії «НАТО — так!». Можливо, ця акція була б значно ефективніша, якби кошти за оренду залу в «Україні» витратили на рекламні ролики на підтримку політики євроатлантичної інтеграції...

Проте цих кроків Києва замало, аби засідання КУН у грудні стало результативним. У кулуарах німці говорять: хоч би що ви, українці, робили, а рішення щодо ПДЧ буде політичним. Тому Києву, крім стабілізації політичної ситуації в країні, потрібно активно працювати з Берліном і Парижем, основними опонентами приєднання України до ПДЧ. Ці зусилля будуть значно ефективніші, якщо в Німеччині вже найближчим часом з’явиться український посол.

Для подальших євроатлантичних перспектив України знаковим буде візит до нашої країни канцлера Ангели Меркель: вона прибуде до Києва 21 липня. Проте визначальним у формуванні подальшої позиції «залізної фрау», схильної уважно прислухатися до Москви, буде зустріч із Юлією Тимошенко. Від того, що і як говорить український прем’єр-міністр, нині багато що залежить. Не тільки як від глави уряду, котрий має працювати на реалізацію проголошеного курсу, а й як від одного з найвірогідніших кандидатів на посаду глави держави. До речі, від Тимошенко залежить і подальша позиція її друга Ніколя Саркозі, а отже, й Парижа: візиту українського прем’єра у французькій столиці очікують у найближчі тижні.

Проте було б помилкою концентруватися тільки на роботі з французьким та німецьким істеблішментом. Київ не повинен забувати й про інші країни, що входять до альянсу.

Повторимося: в останні місяці там зростає скепсис щодо потреби надати ПДЧ Україні. І тут важливо максимально повно використати приїзд 16 червня в Україну генсека НАТО Яапа де Хооп Схеффера, а також делегації послів, які представляють свої країни в Північно­атлантичній раді. Однією з цілей приїзду в Україну дипломатів, які формуватимуть позицію своєї країни, є знову ж таки зустріч із Юлією Тимошенко. Та чи захоче прем’єр сама говорити з послами про вступ до НАТО? Або, з огляду на свої стратегічні цілі, знову відправить на зустріч віце-прем’єра Григорія Немирю, як це сталося на відкритті міжнародного форуму «Євроатлантичне майбутнє України»? Та якщо зустріч послів із Юлією Тимошенко не відбудеться, то про перспективи грудневого засідання КУН можна буде забути вже в червні. І тоді для депутатів Держдуми відпаде необхідність реагувати на «форсовані кроки щодо вступу України до НАТО».