Фініта ля трампедія?

У понеділок, 14 грудня, виборники США проголосували за нового президента Сполучених Штатів. Несподіванки не сталося. На відміну від попередніх виборів, у перебігу яких аж сім електорів пішли проти волі виборців, цього разу кожному з претендентів на президентську посаду дісталося рівно стільки голосів, скільки йому належало за результатами всенародного волевиявлення, що відбулося трохи більше місяця тому: 306 голосів виборників отримав Байден і 232 — Трамп. Таким чином, демократичний кандидат навіть перевершив на два голоси результат Трампа чотири роки тому. Здавалося б, la commedia e finita.

Конституція Сполучених Штатів доволі однозначна в питанні, хто обирає президента. Розділ 1 статті 2 Основного закону недвозначно встановлює, що «Президентом [США] стає особа, яка отримала найбільше голосів [виборників], якщо отримана нею кількість голосів становить більшість від загального числа виборників». Загальна кількість виборників у США дорівнює загальній кількості членів обох палат конгресу (535) плюс три виборники від федерального округу Колумбія, більше відомого в Україні як столиця США Вашингтон. Отже, для перемоги учасникові президентських перегонів слід набрати, щонайменше, 270 голосів. Байден отримав на 36 голосів більше за необхідний мінімум. Це, як кажуть у спорті, чиста перемога.

Втім, Трамп продовжує публічно стверджувати, що вибори сфальсифіковані і перемогу в нього вкрали. Що, своєю чергою, грає на делегітимацію влади, а отже й виборів як методу її формування. Саме тому найбільш радикальні прибічники поки що чинного президента відповідають відвертим насильством на відмову американських інституцій брати участь в авантюрі Трампа. Так, минулої п’ятниці Верховний суд США, третину суддів якого призначив особисто Трамп, а ще третина поділяє консервативні погляди республіканців, відмовився розглядати позов штату Техас, що вимагав перерахунку голосів у Мічигані, Пенсильванії, Джорджії та Вісконсині (де виграв Байден) без урахування голосів, які надійшли поштою після дня голосування. Після цього у вихідні праві екстремісти з «Прауд бойз» побилися на вулицях американської столиці з лівими радикалами з «Антифа». Внаслідок зіткнень чотири особи отримали ножові поранення, одне з яких — тяжке. Зіткнення прибічників Трампа з його опонентами в містечку Олімпія (штат Вашингтон) мали наслідком вогнепальне поранення…

Втім, схоже, радикали наразі нездатні хоч якось вплинути на результати виборів. Бо навіть лідер республіканської більшості в Сенаті «республіканський яструб» Мітч Макконнелл після голосування виборників публічно визнав перемогу Байдена у президентських перегонах і привітав новообраного президента. Тому тепер і республіканці, і демократи всі сили кинули на Джорджію, де на початку січня буде вирішуватися, хто контролюватиме Сенат наступного скликання. Річ у тому, що склад верхньої палати Конгресу США щодвароки оновлюється на третину. Цього року третину сенаторів обирали разом із президентом, віцепрезидентом і новим складом Палати представників.

Наразі республіканці отримали 50 голосів, демократи — 48. Кандидати на одне сенаторське місце від Джорджії 3 листопада набрали однакову кількість голосів. На друге — відбудуться дострокові вибори у зв’язку зі складенням повноважень сенатором Джонні Ісаксоном. Вибори обох сенаторів пройдуть 5 січня 2021 року. Для контролю над Сенатом республіканцям достатньо виграти лише одні вибори з двох. Демократам потрібні обидві перемоги. Тоді голос віцепрезидентки Камали Гарріс, яка за посадою стане спікером верхньої палати, матиме вирішальне значення в голосуваннях із питань, де сторони не дійдуть компромісу.

Певна річ, в умовах такої безпрецедентної радикалізації обох партій, коли голосування в Конгресі дедалі частіше відбувається суворо за партійною належністю, незалежно від змісту конкретного законопроєкту, без більшості в Сенаті чимало ініціатив Байдена так і залишаться нездійсненними планами та нереалізованими стратегіями. Ось чому результати довиборів двох сенаторів у Джорджії стануть, по суті, продовженням президентських перегонів і великою мірою визначать, наскільки новообраний президент-демократ зможе втілити в життя свою програму.

А ось де демократи вже програли, то це на виборах до легіслатур штатів. Особливо тих, які уповноважені перекроювати «виборчу геометрію», тобто на власний розсуд визначати межі виборчих округів. Оскільки у США діє мажоритарна система виборів майже до всіх органів влади, межі кожного виборчого округу нерідко визначають не тільки переможця тих чи тих виборів, а й результат перемоги. Уявімо, що в певному штаті 40% виборців підтримують республіканців і 60% — демократів. З цього логічно зробити висновок, що за квоти 10 мандатів штат у легіслатурі представлятимуть шість демократичних депутатів і чотири республіканських. Але мистецтво «виборчої геометрії», яке в Америці називають «джеррімендеринг», дозволяє залишити прибічників республіканців узагалі без представництва в парламенті чи, навпаки, максимізувати його до семи місць. Усе залежить від того, як саме намалювати межі виборчих округів.

Отож, раз на 10 років легіслатури більшості штатів мають право перекроювати межі округів. Десять років тому республіканці реалізували загальнонаціональний проєкт «Червона мапа» (червоний — колір Республіканської партії), в результаті якого вже у 2013 році їм вдалось отримати більшість у Палаті представників та заблокувати чимало ініціатив президента Обами під час його другої каденції. А головне — отримати більшість у легіслатурах штатів, які мають право здійснювати джеррімендеринг і, відповідно, перекроювати виборчі округи під себе. Наступне «уточнення меж» виборчих округів відбудеться впродовж наступної каденції законодавців. І, за підрахунками американських аналітиків, на останніх виборах республіканці отримали контроль над конгресами штатів, що уповноважені «джеррімендерити» 188 округів (43%), а демократи — лише 73. Це означає, що 2022 року республіканці мають усі шанси повернути контроль над Конгресом і максимально обмежити простір Байдену для втілення в життя його програми реформ.

І, напевне, останнє, що варто сказати на прощання «епосі Трампа», яка минає. Вона поставила руба питання доцільності виборів президента не прямим голосуванням виборців, а колегією виборників, яка інколи спотворює результати народного волевиявлення до невпізнанності. Досить нагадати, що у 2016 році за Гілларі Клінтон проголосувало майже на три мільйони більше виборців, аніж за Трампа. Проте за результатами голосування виборників Гілларі набрала тільки 227 голосів із 538. Постає слушне запитання: навіщо батьки-засновники передбачили в американській Конституції виборчий коледж (або, як його інколи перекладають українською, «колегію виборників»), якщо він так спотворює народну волю?

За іронією долі, саме колегія виборників, на думку батьків американської Конституції, мала стати запобіжником від обрання «партійного президента», котрий би репрезентував лише частину американського суспільства. Для партійної політики був задуманий Конгрес, зокрема його нижня палата. Саме там мали вирувати партійні пристрасті, обговорюватись і узгоджуватись інтереси різних прошарків американського суспільства. Президент, за задумом батьків-засновників США, мав бути понад чи поза політикою, мав бути президентом усіх американців. Саме тому, зокрема, американська Конституція (на відміну від української) не наділяє главу держави правом законодавчої ініціативи — лише правом ветувати вже ухвалені Конгресом закони. Президент не мав бути політиком — він мав бути ефективним менеджером та далекоглядним стратегом водночас.

Тому електоральний коледж був задуманий як контрбаланс украй політизованому Конгресу. Президентом мали обирати не «свого», не однодумця, земляка чи колегу, а найбільш зваженого, мудрого і стратегічного. Не секрет, що, проєктуючи колегію виборників, батьки-засновники США надихалися конклавом кардиналів, який обирає Папу Римського. Виборники мали бути найчеснішими, найбільш досвідченими й поінформованими особами, здатними (на відміну від плебсу) не вестися на популістські обіцянки кандидатів, а обирати найдостойнішого, найкращого з найкращих. І дві каденції Джорджа Вашингтона електоральний коледж працював саме так. Певною мірою він керувався цією логікою ще під час третіх в історії США президентських виборів, на яких переміг Джон Адамс.

Але вже 1800 року від мудрості, стратегічності та зваженості не залишилося і сліду, — молода федерація занурилася у вир партійної політики, яка до болю нагадувала Україну зразка 2004-го чи 2010 років. З часів першого президенства Томаса Джефферсона президент США був партійним лідером, хоча й традиційно після обрання претендував бути президентом для всіх американців.

У XXI ст. виборчий коледж перетворився на карикатуру демократії. Бо з інтервалом менш ніж 20 років, у 2000-му та 2016 роках, президентом США ставав кандидат, котрий набирав менше голосів, ніж конкурент. З іншого боку, ні Обама, ні Трамп навіть не наблизилися до ідеалу «президента для всіх американців». Останній, до речі, навіть риторично на це не претендував. Байден натомість знову закликає до єдності. Але чи вдасться йому зшити таке розколоте американське суспільство? Чи республіканська трампедія просто зміниться на демократичну байденіану?

Більше статей Геннадія Друзенко читайте за посиланням.