Єврозоні призначать керуючого

Економічна криза в Європі перестала бути проблемою окремих і, як висловлювалися в Брюсселі, «периферійних» країн єврозони. Із суто економічної вона, схоже, дедалі більше перетворюється на політичну і стає новим випробуванням для урядів і лідерів деяких держав (чи зможуть вони ефективно діяти спільно?). Точніше буде сказати, що тільки економічних заходів для вирішення боргової кризи зони євро вже недостатньо, і завдання, які стоять перед європейцями, нині не можна вирішити без політичної згоди між усіма учасниками. У кожному разі ситуація, що склалася в зоні євро, ймовірно, спричинить масштабний струс усіх європейських інститутів і стосуватиметься більшості держав, змусить лідерів по-новому поглянути на базові основи загальноєвропейського об’єднання, а можливо, навіть переглянути деякі з них.

«Криза загрожує всій зоні євро», - заявив у надзвичайному за своїм характером посланні до глав урядів країн єврозони президент Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу 4 серпня. За його словами, європейські країни повинні надати «повну підтримку» єврозоні, єдиній валюті, розширити Європейський фонд фінансової стабільності (EFSF), кошти з якого знадобляться не тільки Греції, Португалії та Ірландії, а й, можливо, більшим державам - Італії та Іспанії, які можуть стати наступними жертвами боргової кризи. «Ці країни (відповідно третя й четверта економіки ЄС. - Ред.) за масштабами і важливістю мають зовсім інше значення, так що ситуація складається дуже серйозна... Ми повинні ще переконати ринки в тому, що робимо потрібні кроки для подолання кризи», - пише Баррозу. Причому кроки не так суто економічного, як регуляторного й політичного характеру, на які Євросоюз наважувався нечасто й лише в крайньому випадку. Водночас лідери Європи, образно кажучи, поки що намагаються гасити пожежу у своїй хаті, тоді як полум’я буяє над всім селом. Скоординованих дій наразі практично не видно, але з’являються нові й нові «рятівні» ідеї, які в разі імплементації вимагатимуть революційних підходів, величезних коштів та активної праці. Але що поробиш, коли на карту поставлено долю євро й багатьох досягнень країн єврозони в галузі внутрішньої інтеграції останнього десятиліття.

Атаки на держоблігації Іспанії та Італії «віддзеркалюють посилення скептицизму інвесторів з приводу спроможності єврозони дати адекватну відповідь на кризові тенденції, що розвиваються в ній», - зазначав Баррозу у своєму посланні. Через відсутність цілеспрямованих дій з боку урядів єврозони щодо запобігання кризовим явищам Європейський Центробанк минулого тижня був змушений викупити суверенні облігації Італії та Іспанії на рекордні 22 млрд. євро, а до цього ще затоварився борговими зобов’язаннями Португалії та Ірландії. Спроби, що не забарилися, розхитати ринки континенту чутками про можливе зниження кредитного рейтингу Франції (які, однак, не справдилися!) змусили європейських політиків змінити свої плани й забути про літні відпустки.

Кілька країн єврозони - Франція, Італія, Іспанія та Бельгія - з 12 серпня тимчасово заборонили незабезпечені «короткі» продажі акцій (так звані шорти) для стабілізації ситуації на фондових ринках, ще раніше на такий крок пішла й Греція. Фактично це була перша цілеспрямована антикризова операція групи країн єврозони після надзвичайного саміту, що відбувся 21 липня, для порятунку Греції шляхом виділення для неї нового пакета допомоги 109 млрд. євро до 2014 року. Однак вона дала тимчасовий ефект, біржові індекси продовжували знижуватися.

Стурбованість Брюсселя і пана Баррозу, зокрема, викликало й те, що, вирішивши питання про допомогу Греції, лідери ніби забули, що під час саміту було ухвалено інші дуже важливі антикризові рішення, а їх у країнах єврозони не поспішають виконувати. Зокрема йдеться про надання EFSF додаткових повноважень щодо кредитування країн єврозони, які формально ще не просили про фінансову допомогу. Про те, щоб дозволити Стабілізаційному фонду робити інтервенції на вторинний ринок держоблігацій і навіть позичати урядам європейських країн гроші на рекапіталізацію окремих банків. Попри опозицію ряду лідерів, на липневому саміті домінувала думка, що максимальний обсяг коштів в EFSF може бути збільшений з нинішніх 440 млрд. євро до рівня 1,5-2 трлн. євро, необхідних для фінансової підтримки Італії та Іспанії. З цього приводу рішення не було ухвалено, оскільки стає очевидно, що повністю взяти на себе відповідальність за виплату італійських та іспанських боргів єврозона не зможе.

Відповідно до внутрішніх процедур країн Євросоюзу нові повноваження Стабфонду й нові правила для його операцій на національних ринках повинні ще затвердити парламенти окремих країн. І, як з’ясувалося, на початку серпня майже ніхто з європейських законодавців надзвичайні сесії заради цього проводити і не збирався. У найкращому разі рішення вони ухвалять не раніше ніж у першій половині вересня, а, наприклад, парламент Нідерландів може порушити питання про EFSF лише в жовтні. Тоді ж питання, мабуть, розглянуть на своїй зустрічі міністри фінансів єврогрупи в Люксембурзі. Водночас фінська парламентська опозиція готується взагалі «провалити» цей законопроект, так само можуть вчинити й у Словаччині. Ці побоювання, очевидно, і стали причиною написання послання президентом ЄК, у якому, проте, міститься лише рекомендація лідерам узятися за справу й спільно завершити ратифікацію рішень липневого саміту на початку вересня.

Однак єврочиновників стурбувала не тільки бездіяльність політиків. Уже після липневого антикризового саміту лідери окремих країн по-різному витлумачили його результати для
своєї внутрішньої аудиторії. Так, повернувшись в Афіни, грецький прем’єр Гіоргіос Папандреу заявив, що фактично його країні вдалося одержати підтримку партнерів по єврозоні щодо страхування ризиків для грецької економіки. Одержавши від Стабфонду та МВФ кошти під 3,5% річних (тоді як на вільному ринку Афіни позичають гроші під 30% і більше), Греція бачить майбутнє в переході до колективного управління кризовими ситуаціями в зоні євро й розглядає рішення саміту як перший крок до випуску «євробондів» або «облігацій зони євро» - своєрідних колективних боргових зобов’язань усіх країн об’єднання. У рамках останньої ініціативи країни з високими кредитними рейтингами та стабільним держборгом частково взялиб б на свої плечі вантаж, який сьогодні повністю лежить на країнах, потонулих у власних боргах, тим самим підтримавши стабільність єдиної валюти.

Заява грецького прем’єра викликала шквал емоцій у низці європейських столиць, але виразником їхньої спільної думки став Берлін. За словами міністра фінансів Німеччини Вольфганга Шойбле, лідери єврозони нічого не казали ні про колективне управління держборгом, ні про масштабні інтервенції EFSF з метою купівлі суверенних облігацій проблемних країн, а лише розглядали це як надзвичайні й крайні заходи. Ініціативи, які ухвалив саміт, повинні перешкодити перетворенню грецьких боргових проблем на загальноєвропейські. Німецький міністр також нагадав грекам, що ніхто не збирався знімати з них відповідальність за допущені помилки, і дав зрозуміти, що німці не будуть постійно розплачуватися своїми кревними грішми за недбалих сусідів.

Ця перепалка Берліна та Афін стала однією з причин подальшого обвалу на європейському фондовому ринку й позбавила інвесторів навіть слабкої надії на те, що Європа має цілісну стратегію боротьби з кризою. Водночас ідея випустити «євробонди» інвесторам подобається хоча б тому, що вона є новим і по суті революційним підходом до виходу з ситуації. А деякі її палкі прихильники бачать у ній навіть безальтернативний варіант для зміцнення євро.

До слова, ідею випустити «євробонди» вже обговорювали в Європі в грудні минулого року, але тоді її відкинули навіть без серйозного розгляду під натиском Німеччини і Франції, які, однак, нічого не запропонували як альтернативу. Тим часом зараз ця ідея здобуває дедалі більше прихильників як у керівництві Євросоюзу, так і серед політиків і бізнесменів єврозони й світу (наприклад, днями її активним пропагандистом став Джордж Сорос). Ці люди вважають, що країни зони євро могли б залучити за рахунок продажу «колективних зобов’язань» понад 50% конче потрібних їм коштів і оплатити ними всі свої антикризові заходи. Крім того, в разі випуску «євробондів» втрачав би сенс викуп одними країнами зони євро суверенних облігацій інших «проблемних» країн, а борги країн єврозони одне одному в такому разі, напевно, слід було б узагалі списати, оскільки для прибутковості цих «колективних єврооблігацій» визначальним був би сукупний борг єврозони перед зовнішніми кредиторами.

Прихильники європейської інтеграції також заявляють, що перехід до колективного управління боргом був би доволі істотним кроком на шляху подальшої уніфікації єврозони, особливо в питаннях фіскальної та бюджетної політики, на що національні уряди ніяк не могли зважитися. Лунають навіть голоси, що єврозона несподівано отримала за рахунок кризи можливість вирішити найнагальніше завдання останніх років - перетворитися з монетарного союзу на якусь подобу федеративної держави, почавши процес перебудови з фінансової системи та економіки й закінчивши політикою. Хоча очевидно, що цей процес усе ще може наразитися на неоднозначну реакцію і навіть протидію євроскептиків, протест націоналістично налаштованої частини населення низки країн. Утім, зростання довіри та зміцнення євро мають компенсувати ці настрої.

Найгостріше таку перспективу розкритикував спікер словацького парламенту Ричард Шулик, котрий також є й головою ліберальної партії «Свобода і солідарність». На його думку, обравши такий варіант, єврозона з монетарного союзу перетвориться «на борговий союз», у якому неспроможність одних компенсуватиметься за рахунок інших. Це, на його думку, «прямий шлях у соціалізм» і дуже нагадує йому Радянський Союз, із тією лише різницею, що там було 15 республік, а в Європі їх 27. При реалізації такого сценарію країни-боржники опинилися б у становищі, при якому вони взагалі ні за що не відповідали б, і змусити їх уживати якихось заходів для бюджетної дисципліни було б безглуздо.

Розв’язати цю дилему європейським політикам так і не вдалося. Одні закликали до нового надзвичайного саміту, інші відкидали цю ідею, оскільки обговорювати по суті нічого, доки не буде схвалено рішення липневої зустрічі.

Цим замішанням скористалися Німеччина і Франція, які висунули цього тижня нові ініціативи: лідери зазначених країн виступили за створення «економічного уряду єврозони» - спеціальної комісії під головуванням нинішнього глави Євроради Хермана Ван Ромпея. Саме йому вдавалося в останній рік притлумлювати протиріччя між країнами єврозони щодо гострих питань фінансової стабілізації. Засідання цього органу мають проходити двічі на рік. Ніколя Саркозі і Ангела Меркель бачать у такому підході шлях до поступової інтеграції єврозони, однак, на відміну від опонентів, вони вважають за потрібне спочатку створити основи для спільної фіскальної та кредитної політики єврозони, а також механізми для забезпечення фінансової дисципліни в країнах-членах, а вже потім подумати про випуск колективних «єврооблігацій». Для стабілізації ситуації на ринках країнам єврозони запропоновано зафіксувати максимальний рівень держборгу в національному законодавстві й оперативно збалансувати бюджети. Запро­поновано дати новому наддержавному органу під керівництвом Ван Ромпея, а також EFSF більше повноважень для оперативного втручання в економічну політику окремих держав, якщо ці заходи не виконуватимуться. Водночас збільшувати Стабфонд лідери не згодні. Фінансову стабілізацію Париж і Берлін сподіваються забезпечити за рахунок запровадження нового податку на фінансові трансакції в межах єврозони. А потім Німеччина і Франція готові з 2013 року уніфікувати оподатковувану базу й ставки для німецьких і французьких підприємств і пропонують надалі перейти до цієї практики для всіх 27 держав ЄС.

Хоча деталі франко-німецької ініціативи ще допрацьовуватимуться у вересні, можна зробити висновок, що Берлін і Париж зі свого боку також штовхають єврозону на шлях найтіснішої інтеграції та федералізації. Правда, на відміну від своїх опонентів, вони пропонують будувати європейську супердержаву поступово, від надбудови до базису, через політичні рішення до економіки, як це, у принципі, завжди відбувалося в Євросоюзі. Цей шлях більш складний і тернистий, забере більше часу і, очевидно, може нести для єврозони нові потрясіння й конфлікти. Однак попри все це, сусідам і партнерам ЄС, напевно, вже час починати готуватися до створення єдиної європейської держави.