Євроінтеграції України заважають НАТО і ГУУАМ?

Говорити про євроінтеграційні амбіції України в Брюсселі, як і раніше, вважається поганим тоном. Щоправда, коли раніше тамтешні бюрократи постійно акцентували увагу на проблемах у самій Україні, сьогодні їхні докази зводяться до однієї конкретної дати — 29 травня. Саме в цей день жителі Франції мають вирішити, чи підтримати їм на загальнонаціональному референдумі Європейську конституцію. Поки що результати всіх соціологічних опитувань свідчать не на користь дітища Жіскара Д’Естена, і якщо ця тенденція збережеться, проводити аналогічний плебісцит у Великобританії наступного року необхідності не буде.

Та дивує інше: чому саме Україну європейські бюрократи намагаються представити в ролі такої собі страшилки, здатної підірвати й без того крихку єдність «Великої Європи»? І чому саме на зустрічах із українськими дипломатами звучить загадкове «тс-с-с», тільки-но мова заходить про конкретні посування в діалозі Києва та Брюсселя?

Винятком може стати початок переговорного процесу щодо лібералізації візового режиму. Євросоюзівські функціонери запевнили авторку цих рядків: до жовтневого саміту Україна—ЄС переговори на цю тему будуть у повному розпалі (незважаючи на те, що для їх початку Єврокомісія має заручитися згодою Ради ЄС). Скоріш за все, так воно і станеться: українська сторона наполягла на тому, щоб розглядати візові послаблення для деяких категорій громадян одночасно з укладенням угоди про реадмісії. Не секрет, що коли в безперешкодному пересуванні євросоюзівськими теренами наших бізнесменів, студентів і науковців більше заінтересований Київ, то тему приймання та передачі осіб, які незаконно проникли на територію ЄС, не перший рік активно просувають самі єесівці.

Щоправда, у другій половині минулого року в переговорному процесі з приводу реадмісії намітилася пауза: з ініціативи української сторони. Києву важливо було домогтися не лише одночасного розвитку двох переговорних процесів із ЄС — щодо спрощення візового режиму та реадмісії, а й оцінити свої шанси на підписання угод із країнами-постачальниками про приймання і передачу нелегальних мігрантів до ЄС через територію України. Насамперед це стосується Росії. На її переговірників поки що не діють ані докази брюссельських євробюрократів, ані публічні побоювання української влади стосовно перетворення нашої країни на якийсь відстійник нелегальної міграції: Москва старанно намагається відкласти підписання угоди як із Брюсселем, так і з Києвом.

Так само, як багато українських дипломатів не дуже розуміють, навіщо поспішати з угодою про реадмісії, розробники Європейської політики сусідства (ЄПС) щиро дивуються іншому: чому українська влада стільки уваги приділяє наданню Україні статусу країни з ринковою економікою. «Для нас це суто технічне питання, і нам важко зрозуміти керівництво деяких країн, яке цей пункт ставить на перші місця в переговорах із Європейським Союзом», — дивувався в розмові з кореспондентом «ДТ» у Брюсселі один із представників Єврокомісії, котрий мав безпосереднє відношення до багатьох консультацій із українськими колегами.

Дратують євробюрократів і деякі інші речі. (Хоча в коридорах Європейської комісії Віктора Ющенка по-дружньому називають «великим босом» (big boss), а акредитовані в бельгійській столиці журналісти постійно розпитують, як краще «пробитися» на ексклюзивне інтерв’ю з віце-прем’єром Рибачуком.)

По-перше, у Брюсселі досі ніяк не можуть зрозуміти: хто в Києві є кінцевою євроінтеграційною інстанцією — профільний віце-прем’єр-міністр Олег Рибачук чи міністр закордонних справ Борис Тарасюк? Усі звернення єесівців до української сторони з проханням чітко роз’яснити, хто за що відповідає, залишаються на рівні побажань. У приватних розмовах європейські дипломати також дивуються стосовно частих розбіжностей євроінтеграційних позицій усередині самої команди Ющенка. За два дні в Брюсселі довелося вислухати безліч прикладів того, як на серйозних заходах у європейських столицях один міністр публічно поправляв іншого, і в результаті дискусія зав’язувалася не між представникам ЄС і України, а між самими українцями. А траплялися й узагалі унікальні випадки, коли, наприклад, глава економічного відомства виступав від імені уряду, а міністр сільського господарства по поличках розкладав європейцям позицію Соціалістичної партії України. Є нарікання і на те, що віце-прем’єр із питань євроінтеграції за зачиненими дверима в Брюсселі говорив одне, а в Києві журналістам інше. «Ми розуміємо, що пан Рибачук — політик, і йому потрібно щось «продавати» своїм виборцям», — зазначив стосовно цього представник ЄК.

По-друге, у Євросоюзі не дуже розуміють надмірну схильність українського керівництва до написання різних концепцій і стратегій. Так, наприклад, замість займатися презентаціями проекту так званої Національної стратегії європейської інтеграції, яка активно обговорюється останнім часом на Печерських пагорбах, мешканці брюссельської штаб-квартири ЄК радять максимально зосередитися на Плані дій Україна—ЄС. «За нинішніх темпів виконання цього документа Київ може серйозно розчарувати своїх прихильників у Європейському Союзі й дати додатковий аргумент тим його членам, які в ЄПС воліють наголошувати на розвитку тісніших відносин із іншими країнами», — зазначив у розмові з кореспондентом «ДТ» представник ЄК. Не секрет, що в Єврокомісії сьогодні намітилося жорстке протистояння інтересів провайдерів «східного та південного виміру» політики ЄС. Якщо в литовських, шведських або польських дипломатів інтеграційні шури-мури Франції з Тунісом дедалі частіше викликають поблажливу усмішку, то співробітники іспанського МЗС у кулуарних розмовах охоче визнають: «У контексті європейської політики сусідства в Іспанії є три пріоритети: Марокко, Марокко і ще раз Марокко».

По-третє, політтехнологічний трюк часів президентської кампанії зі створенням Південно-Східної автономії, що згодом трансформувався на ідею федералізації України, схоже, подіяв і на представників Єврокомісії. Запитання стосовно територіальної цілісності нашої країни сьогодні лунають із вуст європейських дипломатів настільки часто, що українській владі просто необхідно якомога чіткіше роз’яснити своїм колегам: розмови навколо федералізації України — не більш як слабка подоба дискусії щодо поділу Бельгії на Фландрію, Валлонію і німецькомовну частину.

Зрозуміло, за таких розкладів подання Україною заявки на членство в ЄС може викликати далеко не однозначну реакцію. Хоча евросоюзівські стратеги невтомно повторюють, що в них із Україною з цього приводу вже досягнута «мовчазна угода», українські дипломати ясно натякають: такий рішучий крок Києва можливий у першій половині наступного року. Ставка на період австрійського головування в Раді ЄС не є випадковою: тамтешні полісімейкери досить шанобливо ставляться до євроінтеграційних планів України. Кажуть, комісару із зовнішніх відносин ЄС австрійці Беніті Ферреро-Вальднер у Брюсселі вже зробили зауваження не плутати особисті симпатії до України з позицією Єврокомісії. Комісар не загаялася виправитися і заявила цього тижня в інтерв’ю агентству «Рейтер», що Україні варто утриматися від подання заявки на вступ до ЄС, аби не дістати відмову.

Примітно, що раніше деякі наші євроінтегратори подумували подати заявку під час британського головування. Себто у другій половині цього року. Проте, припустивши, що Британія і без просування ідей української євроінтеграції вважається в ЄС «поганим хлопцем», вирішили англійців не підставляти. Інша річ, коли британці підтримають українську заявку при австрійському керманичі. А можливість того, що вони це зроблять, є досить високою: останнім часом британські дипломати стали набагато сприйнятливішими до євроінтеграційних намірів Києва. Експерти пояснюють це тим, що, на відміну від Парижа, британці заінтересовані в розширенні Євросоюзу не всередину, а вшир: французькі ідеї Європи-супермогутності для них далекі.

Водночас у Києві усвідомлюють: готовність до такого кроку на сьогодні мінімальна. Окремі чиновники на берегах Дніпра уже встигли ознайомитися з двома тисячами з половиною запитань, на які протягом кількох місяців має відповісти країна, що подала заявку на вступ до ЄС. Хоча цей запитальник був призначений для одного з досить успішних кандидатів на вступ до ЄС, наші переговірники не приховують: сьогодні в українських верхах немає навіть достатньої кількості людей, які змогли б подужати таке завдання за настільки короткий час. Тим більше, що посадові особи, котрі ще за Кучми вивчили всі входи та виходи в Єврокомісії, офіційно звільнені. «У Польщі, хоч би скільки змінювалася влада, команда євроінтеграторів залишалася однією й тією самою», — скептично зауважив у розмові з автором цих рядків високопоставлений український дипломат.

Крім того, згідно з нашою інформацією, обізнані люди в Брюсселі по-дружньому порадили одному з профільних українських міністрів подавати заявку тоді, коли вдасться схилити на свій бік Францію. Як це зробити, коли французькі дипломати досі згадують дворічну відсутність в українському посольстві в Парижі глави дипмісії («навіть американці такого собі не дозволяють»), ніхто, схоже, до пуття не знає. Та навіть якщо затьмарити Марокко або Туніс у французькому баченні європейської політики сусідства Україні не вдасться, усунути деякі бар’єри в діалозі з тамтешньою владою спробувати можна. Інша річ, наскільки такі поступки відповідатимуть інтересам самої України і поєднуватимуться із реанімацією її стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Адже йдеться насамперед про роздратування, яке, згідно з інформацією компетентних джерел, викликає у Парижі й Берліні заявлений українською владою курс на вступ до НАТО. Після того як лобійована французами Європейська політика в галузі безпеки й оборони фактично зазнала фіаско, її ініціатори почали помітно комплексувати стосовно військової могутності Євросоюзу. Як результат — постійні закиди щодо неефективності НАТО (відомий виступ канцлера Шредера на недавній конференції в Мюнхені) й досить неприхильне ставлення до спроб деяких країн примкнути одночасно до ЄС і Північноатлантичного альянсу. Іншими словами, популярна в Україні теза «у Євросоюз через НАТО», що цілком виправдала себе у випадку з нашими західними сусідами та країнами Балтії, сьогодні, на думку багатьох експертів, може лише зашкодити нашим євроінтеграційним зусиллям.

Також не особливо заохочують у Брюсселі (а точніше, Парижі та Берліні) й розгорнуту Києвом регіональну активність у рамках ГУУАМ. Серйозно стурбовані антиросійською риторикою президента Грузії Саакашвілі, євробюрократи побоюються того, що на пострадянському просторі з’явиться альянс, ворожо налаштований до Москві й «надто дружньо» — до Вашингтона. Варто було побачити реакцію деяких співробітників ЄК, коли вони дізналися, що президент Польщі Квасьнєвський має намір особисто відвідати саміт ГУУАМ у Кишиневі. І це, зауважте, притому, що польські ініціативи стосовно помаранчевої України вже настільки приїлися старій єесівській гвардії, що багато кроків Варшави назустріч східному сусідові в ЄС уже просто не сприймаються.

У Євросоюзі також побоюються, що саме в рамках ГУУАМ Київ волітиме обговорювати розв’язання придністровської проблеми. І приводів для побоювання, слід визнати, достатньо. На саміті організації в Кишиневі Віктор Ющенко не лише озвучив пропозиції України щодо придністровського врегулювання, а й закликав інші країни–учасниці ГУУАМ висловити свої для створення єдиного миротворчого плану. Єесівці не приховують: було б набагато краще, якби український президент детально обговорював свої ініціативи не з Саакашвілі або Алієвим, а насамперед із учасниками п’ятистороннього формату — Молдовою, Придністров’ям, ОБСЄ і, звісно ж, Росією. Президент Ющенко має розуміти: «меморандум Козака-2» не лише стане першим зовнішньополітичним провалом нової української влади, а й викликає у Євросоюзу чималі сумніви щодо нашого розрекламованого миротворчого потенціалу.