Євроінтеграція уповільненої дії

Під час учорашнього саміту Україна—ЄС у Гельсінкі представники Європейського Союзу мали можливість переконатися в тому, наскільки щирий український уряд у своїх запевненнях про пріоритетність євроінтеграційного курсу країни. Українській владі, у свою чергу, випала нагода дізнатися, чи готові в Євросоюзі документально зафіксувати свої наміри почати з ними переговори щодо нової базової угоди, а також ураховувати позицію Києва в енергетичному діалозі Москви і Брюсселя.

Тестом на «європридатність» для Кабміну Януковича став пакет угод про спрощення візового режиму і реадмісію. Навіть за кілька днів до від’їзду президента до фінської столиці ніхто з євроінтеграційного табору країни вголос не міг гарантувати, що анонсоване парафування цих документів відбудеться. Представники уряду, котрі засумнівалися у вигідності реадмісійної угоди, настільки затягли процес опрацювання документів, що Віктору Ющенку — саме до приїзду Хав’єра Солани до Києва — довелося видавати на-гора спеціальну заяву, щоб публічно нагадати колегам у виконавчій владі, чим загрожує подібне зволікання. Потім Борис Тарасюк прямим текстом заявив, що у президента достатньо повноважень, щоб самостійно вирішити це питання. Проте це не завадило Віктору Януковичу на зустрічах із партнерами з антикризової коаліції в день відльоту Віктора Ющенка до Гельсінкі гоноровито-зверхньо давати зрозуміти: стосовно парафування документів нічого проти не маю.

Щоправда, відкрито своє невдоволення новою угодою висловлював лише міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. «Ні фінансово, ні психологічно, ні організаційно Україна не готова до підписання угоди про реадмісію громадян третіх країн», — заявив він в інтерв’ю Deutsche Welle. Водночас ні Луценко, ні інші його однодумці жодним словом не обмовилися, що вони особисто зробили для того, щоб у євросоюзівських бюрократів не складалося враження, що Київ намагається вирішити всі свої реадмісійні питання виключно за рахунок ЄС. І щоб у брюссельських коридорах не згадували в контексті України про результати недавніх соціологічних опитувань у Туреччині, де на питання «Чого ви очікуєте від членства в ЄС нашої країни?» близько 80% опитаних відповіло «фінансової допомоги».

Але ж один відомий народний депутат з антикризової коаліції запевнив днями автора цих рядків, що одна річ парафувати угоду, і зовсім інша — чи ратифікує її Верховна Рада: «Якщо європейці відразу не видадуть нам обіцяних грошей, ми ще подумаємо, чи варто схвалювати такий документ».

У Євросоюзі думають про інше: деякі країни-члени як і раніше переконані, що Брюсселю не слід було передбачати в угоді так званий дворічний перехідний період. Нагадаємо, саме він і призначений для того, щоб дати Україні час відповідним чином підготуватися до нових реадмісійних правил. Так, в угоді з Росією цей період становить три роки, проте слід зауважити, що спочатку переговорного процесу деякі впливові країни ЄС і зовсім виключали такий сценарій стосовно України. Окремі українські дипломати в неформальних розмовах також приречено говорили, що один із головних козирів — упровадження безвізового режиму для громадян Євросоюзу — ми здали ще до початку переговорного процесу, тож особливо торгуватися з Брюсселем нічим.

Мало того, російські колеги напевно не були у захваті, дізнавшись, що в навантаження до «української» угоди додається спеціальна заява ЄС про надання Україні відповідної фінансово-технічної допомоги. Крім того, угода про спрощення візового режиму між Україною і ЄС охоплює більшу кількість категорій, які зможуть отримувати безкоштовні візи на строк до п’яти років, ніж аналогічна з Росією. Останнє в дипломатичних колах уже встигли охрестити «угодою про спрощення візового режиму для російських чиновників». Зокрема, у російському варіанті журналісти під «пільгову» статтю не підпадають.

Але це ще не все: від моменту підписання угоди до моменту набрання нею чинності зазвичай минає від 12 до 18 місяців. Це означає, що в запасі в України буде навіть не два роки, а щонайменше три — три з половиною. Зрозуміло, що будь-який відповідальний уряд за цей час здатний подбати про те, щоб країна не перетворилася на відстійник нелегальної міграції.

Великого значення в Києві надавали спільній заяві за підсумками саміту. Чому? У контексті підготовки нового базового документа, котрий має замінити діючу Угоду про партнерство і співробітництво (УПС), українцям було принципово важливо отримати письмову згоду ЄС на «запуск» офіційних переговорів з початку наступного року.

Однак той, хто вважає, що в 2008 році на зміну УПС прийде нова, як її полюбляють називати в Києві, посилена угода, швидше за все, глибоко помиляється. «Подібні документи, — пояснюють нам компетентні люди, готуються роками». Але якщо навіть Україні і ЄС удасться продемонструвати небачену досі дипломатичну майстерність, і документ, як припустив заступник міністра закордонних справ України Андрій Веселовський, буде підготовлено протягом року, ніхто не може сказати, скільки часу знадобиться для його ратифікації в країнах — членах ЄС. Далеко по приклади ходити не треба: між підписанням Угоди про партнерство і співробітництво та набуттям нею чинності минуло ні багато ні мало чотири роки.

Як Україна і Євросоюз мають намір заповнити правовий вакуум? За інформацією наших дипломатичних джерел, найлогічнішим варіантом в умовах такого договірного «міжсезоння» є пролонгація УПС — документа, в якому як-не-як передбачено механізм двосторонніх відносин.

Позиція України в питанні нового базового документа загальновідома — за своїм значеннєвим навантаженням це має бути угода про асоціацію з ЄС європейського типу. І якщо євросоюзівські чиновники у відповідь на такі міркування української сторони нині лише поблажливо розводять руками, провідні євроінтеграційні уми країни у своїх заявах відштовхуються від того, що коли Київ і Брюссель підійдуть до конкретних формулювань, ситуація і в Україні, і в Євросоюзі може істотно змінитися. Дуже часто в цьому контексті згадують, наприклад, майбутні президентські вибори у Франції. Тому, хто хоч трохи знайомий із зовнішньополітичною специфікою французького керівництва, напевно, неодноразово доводилося чути репліки на кшталт: «Поки президентом Франції буде Жак Ширак, ні про яке сприйняття євроінтеграційних планів України не може бути й мови». І хоч би скільки листів надіслав Віктор Ющенко своєму колезі до Парижа, вести діалог з партнерами, які ні під яким «соусом» не згодні перетравити навіть саму думку про можливе членство України в ЄС, навряд чи до снаги навіть найзавзятішим українським євроінтеграторам.

З огляду на гострі зовнішньополітичні дискусії в Німеччині, поки що зарано, на наш погляд, говорити й про те, що Берлін має чітке бачення євроінтеграційних перспектив Києва. Хтось, можливо, заперечить, що німецьке МЗС вже подало свою позицію в оприлюдненій нещодавно німецькими медіа стратегії. Нагадаємо, що, відповідно до цього документа, Україні запропоновано провести час у «комфортному залі очікування» у вигляді модернізованої політики сусідства. Цей варіант не влаштовує українську сторону апріорі вже тому, що передбачає ту ж таки дружну компанію середземноморських країн на кшталт Тунісу і Марокко. Та й, відверто кажучи, Молдови, яка сьогодні дедалі більше нагадує Україну 2001—2003 років: із своїм Медведчуком, Кірпою та придворними бізнесменами.

Крім того, ніхто сьогодні точно не може спрогнозувати, яким чином просуватиметься в Європейському Союзі конституційний процес, сам факт розблокування якого є для Києва позитивним сигналом. Навіть при тому, що навряд чи за цей час вдалося істотно підкоригувати позиції найнепримиренніших супротивників Конституції ЄС.

Українські дипломати мають намір переконати своїх європейських колег, що для України нова угода, яка містить перспективу членства, це документ, який підносить європейську інтеграцію до рангу державної ідеології, покликаної так чи інакше об’єднати країну. Іншими словами, йдеться не просто про задоволення чиїхось євроінтеграційних забаганок, а про питання, яке має прямий стосунок до внутрішнього розвитку країни.

Наскільки переконливими здаватимуться ці докази єесівцям, багато в чому залежить від стану справ у самій Україні. У Брюсселі, наприклад, неодноразово доводилося чути жарт, що «щороку до кінця року в Києві вступають до СОТ». Незважаючи на те що входження до Світової організації торгівлі і початок переговорного процесу про створення зони вільної торгівлі з ЄС юридично ніде не пов’язані, європейські комісари просто втомилися повторювати: без вступу до СОТ про якісь зрушення в питанні ЗВТ не може бути й мови. Метушливі дії, до яких вдається президент, подаючи до Верховної Ради сотівські законопроекти, не викликають у європейських колег нічого, крім легкого подиву: вони не можуть зрозуміти, що заважало Ющенкові активізувати цю роботу тоді, коли в парламенті могли ратифікувати, за словами одного європейського експерта, «хоч чек із ресторану». Сьогодні, коли ідея синхронізувати вступ України з Росією до СОТ реанімована на рівні спільних зустрічей прем’єр-міністрів, дипломатичний бліцкриг уже навряд чи можливий.

Водночас у євросоюзівських функціонерів цілком слушно може виникнути запитання: якщо Україна настільки зацікавлена в початку переговорів про створення зони вільної торгівлі, то чому дотепер не проводиться серйозної консультаційної роботи з групами інтересів? А якщо вона палає бажанням скоріше перейти до підготовки посиленої угоди, то чому на берегах Дніпра донині не спромоглися призначити національного координатора з підготовки цього документа?

Хоча про якого національного координатора може йтися, якщо на Михайлівській, Грушевського і Банковій євроінтеграційний курс країни намагаються координувати відповідно до бачення присутніх там сьогодні осіб, котрі не вважають за сором змінювати свої погляди залежно від крісла, яке посідають. Наприклад, новий радник прем’єра зі спеціальних міжнародних питань Анатолій Зленко запевнив автора цих рядків, що має намір дотримуватися євроінтеграційної та євроатлантичної лінії і на новій посаді (хоч би що з цього приводу казали його колеги Анатолій Орел і Костянтин Грищенко — колишній посол України при НАТО й у США), хоча нещодавно ми чули його досить скептичні публічні висловлювання, зокрема щодо євроатлантичної інтеграції.

Від заступника ж голови секретаріату Олександра Чалого нам, очевидно, ще доведеться дізнатися, як у досить стислі терміни він із головного євроінтегратора країни перетворився на затятого прибічника «швейцарської моделі» і позаблокового статусу, і чи поділяє він нині прагнення президента домогтися повноправного членства України в ЄС і НАТО. І чи не конфліктуватиме таким чином секретаріат президента не лише з таким «кишеньковим МЗС» при кабінеті Януковича, а й з МЗС, очолюваним однодумцем президента Тарасюком?

* * *

Сьогодні ЄС пропонує Україні євроінтегруватися з допомогою конкретних проектів. Київ вустами Віктора Ющенка на це погоджується. За нинішніх розкладів усередині Євросоюзу і відсутності реальної євроінтеграційної політики в Україні навіть безневинні наміри Києва легко можуть бути перекваліфіковані Брюсселем у розряд євродомагань.

Коли верстався номер, стало відомо, що в Гельсінкі Віктор Ющенко заявив, що основою нової угоди між Україною і ЄС стане перехід до політичної асоціації та економічної інтеграції. «Суть нового базового договору між Україною і ЄС — перехід від партнерства і співпраці до політичної асоціації та економічної інтеграції. Для України дуже важливо, щоб новий договір не перетворився на модернізований договір про партнерство і співпрацю. Положення документа мають містити конкретні цілі і строки їх досягнення, а також чітко мають бути визначені терміни дії», — сказав глава Української держави.

Він наголосив, як важливо для України мати перспективу членства в ЄС, додавши: «щоб двері ЄС залишалися відчиненими. Без цього принципового елемента політична складова майбутньої України не має сенсу».

«Для нас є знаковою готовність Євросоюзу нарощувати відносини й темпи співпраці з Україною», — цитує президента агентство «Інтерфакс-Україна». В.Ющенко відзначив успішне завершення переговорів щодо спрощення візового режиму та реадмісії. Він також висловився за доцільність подальшого поглиблення співробітництва у торгово-економічних відносинах України з ЄС.

Глава держави вважає розширення ЄС «унікальним чинником європейської стабілізації». Водночас, за його словами, Україну «час від часу турбують ідеї щодо визначення кордонів ЄС». «Ми віримо, що ця полеміка не завершиться формуванням якоїсь нової версії Берлінської стіни на кордонах ЄС», — сказав він.

Президент підкреслив, що Україна готова й надалі працювати над необхідними для подальшої інтеграції в ЄС реформами і висловив переконання, що стосовно цього питання сторони знайдуть стратегічний компроміс.

У свою чергу прем’єр-міністр Фінляндії, голова Європейської Ради Матті Ванханен підтвердив, що ЄС не збирається відмовлятися від свого подальшого розширення, але вимагатиме від країн-претендентів на членство виконання зобов’язань. Він запевнив, що ЄС готовий з 2007 року розпочати з Україною переговори щодо нового формату угоди, і основним елементом цього документа має стати створення зони вільної торгівлі. Цьому має передувати вступ України до СОТ.

Голова Єврокомісії Жозе Баррозу вбачає у поглибленій угоді «важливу складову стратегічного партнерства двох сторін» і вважає, що «це має бути інноваційний амбіційний документ».

Представники ЄС переконані, що угода має містити питання співпраці в торгово-економічній, енергетичній та інших сферах. Водночас акцентувалося переконання, що для успішного процесу євроінтеграції українська влада має приділити значну увагу підтримці політичної стабільності, скоординованій і конструктивній роботі гілок влади, поглибленню реформ, забезпеченню незалежності судів, реформуванню судової системи, боротьбі з корупцією на всіх рівнях, створенню умов для прозорого бізнесу, інвестиційному клімату.

У цьому контексті Ж.Баррозу вважає важливим кроком внесення президентом України до Верховної Ради пакета антикорупційних законопроектів.