Євроатлантична шахівниця України: чи можлива перемога без переможених?

В українському політикумі і суспільстві не вщухає дискусія щодо членства в НАТО. На жаль, розмови точаться лише навколо двох взаємовиключних варіантів: або вступ до НАТО, або збереження позаблоковості. Є й такі, хто взагалі уникає будь-яких згадок про військово-політичний вектор розвитку держави, утверджуючи її в апріорі програшній позиції об’єкта в нинішній геополітичній грі. Саме «утверджуючи», бо суб’єктом вона перестала бути ще раніше через індиферентність влади, зливу слів і краплю справ. Детально на цьому не зупинятимусь, як не описуватиму й самої гри, що останнім часом — особливо після війни в Грузії і напередодні грудневого саміту НАТО — помітно пожвавилася і радикалізувалася. Коротко тільки нагадаю, що основних гравців, як відомо, троє — Брюссель, Вашингтон, Москва, і їхні позиції сьогодні досить різняться. Якщо Вашингтон виступав і, можливо, надалі виступатиме за якнайшвидше прийняття України до Північноатлантичного альянсу, то Москва налаштована категорично проти, а Брюссель гарячково шукає варіант компромісу між виконанням своїх обіцянок Україні і небажанням погіршувати стосунки з Росією.

Але найбільша (і визначальна) проблема — і це постійно підкреслюється по обидва боки Атлантичного океану — знаходиться таки в самій Україні, і ця проблема м’яко називається браком консенсусу, або простіше і зрозуміліше — недостатньою підтримкою ідеї вступу до НАТО українською політичною елітою. Фактично лише президент і його блок «НУ—НС» є єдиними бодай вербальними промоутерами цієї ідеї (про реальні дії говорити не доводиться). Жодна інша рейтингова політична сила навіть не згадує у своїх програмах євроатлантичну інтеграцію. У підсумку населення залишається непоінформованим щодо як реальної природи Північноатлантичного альянсу та його місії, так і переваг для України та її громадян у разі набуття членства в ньому. В умовах інформаційного вакууму з боку атлантистів масами продовжують володіти старі радянські уявлення, систематично і масово регенеровані ЗМІ, насамперед телебаченням.

Експертне ж середовище в силу різних причин, головні з яких — відсутність підтримки з боку держави та несхильність до відкритої полеміки з опонентами, самоізолювалося у власному інформаційному гетто, проводячи апріорі недискутабельні круглі столи серед однодумців. На кожному із цих столів уже півтора десятка років як мантра звучить заклик до якомога швидшого вступу України до НАТО. Цей заклик в умовах уже згадуваної індиферентності влади дедалі більше нагадує голос волаючого в пустелі, оскільки не має зацікавленого адресата і не відповідає на запитання: «Як?».

Аналітик, на мій погляд, відрізняється від політика двома речами: незалежністю своїх оцінок від поглядів конкретних осіб і політичних сил, але залежністю від обставин, що змінюються. Наші оцінки ситуацій і загроз, пропоновані варіанти їх розв’язання мають бути необов’язково такими, які подобаються нашим колегам чи навіть нам самим. Вони просто мають бути оптимальними, такими, які в кожний конкретний момент історії максимально враховують не тільки інтереси України, всіх інших сторін, а й спроможність усіх учасників процесу діяти відповідно до цих інтересів, обстоювати і втілювати їх.

Реалії ж життя, з огляду на викладені вище обставини, є сьогодні такими.

Більшість населення і далі негативно ставиться до ідеї вступу до НАТО. Причому, як доводять усі соціологічні опитування, противники і прихильники вступу до НАТО фіксуються не рівномірно по всій території України, а досить чітко розподілені за партійно-регіональним принципом: помаранчевий Захід і синьо-білий Схід.

Політична криза стала перманентною і не має шансів бути подоланою принаймні до наступних ви-
борів. Навіть найбільші прихильники України на Заході просто розводять руками, спостерігаючи загострення особистісного протистояння між президентом і прем’єр-міністром, яке виливається в ненормативну публічну поведінку. Європейськi газети рясніють заголовками: «Україну не вважають європейською державою», «Україна: НАТО — не зараз», «Війна між Ющенком і Тимошенко заважає Україні вступити до НАТО». Додамо до цього істотні і навряд чи сприятливі для України геополітичні зрушення, спричинені останньою кавказькою війною.

У цих умовах стає зрозуміло, що в грудні Україні ПДЧ надане не буде. Безперечно, це погано, бо, щонайменше, відкладає в часі надії на «парасольку» Брюсселя.

Але за нинішніх обставин є й вагомі підстави вітати це майбутнє рішення. Для того щоб переконатися в цьому, достатньо відповісти на кілька запитань:

1.Якщо метою членства в НАТО є стабілізація політичної ситуації і закріплення демократичного шляху розвитку країни, то чи сприятиме досягненню цієї мети надання Україні ПДЧ в умовах жорсткого політичного протистояння сил і їхніх лідерів, що дотримуються діаметрально протилежних зовнішньо-
політичних орієнтирів?

2.Якщо іншою метою євроатлантичної інтеграції є гарантування суверенітету та територіальної цілісності держави, то чи наблизимося ми до неї за цілком передбачуваної реакції відомих внутрішніх і зовнішніх сил, які чекають отримання ПДЧ, як спортсмени пострілу стартового пістолета, і які матимуть для змагання з Україною тривалий період між отриманням ПДЧ і вступом до НАТО?

3.Чи готова Україна до жорсткого політичного, дипломатичного, інформаційного і, не виключено, військового протистояння сам-на-сам із Росією, з огляду на, з одного боку, рішучість північного сусіда, його тотальну перевагу в інформаційних можливостях, а з іншого — обачливість Заходу, внутрішньополітичну двовекторність і далекий від ідеального стан наших збройних сил?

І останнє запитання — як ілюстрація до трьох попередніх. У серпні в Грузію, за інформацією надійних джерел, в обозі російських танкових колон в’їхав і Ігор Гіоргадзе, колишній міністр держбезпеки Грузії, для формування «уряду національної єдності». Йому цього не вдалося зробити, в основному, з однієї причини: не знайшлося нікого з грузинської політичної еліти, навіть із числа непримиренних ворогів М.Саакашвілі, хто б погодився увійти в «уряд». Питання: якщо гіпотетично екстраполювати ситуацію на нинішню Україну — вона мала б такий самий результат?

Гадаю, в неупередженого і обізнаного читача буде одна відповідь на всі поставлені запитання — «ні».

Сприятливий час для відносно спокійного входження України в НАТО безповоротно змарновано. Не з’ясовуючи причини, не оцінюючи дії чи бездіяльність влади, позицію та поведінку Росії, Німеччини і Заходу в цілому, стосунки між Ющенком і Тимошенко — сприймімо все це як даність, як факт і як чинник.

Не шукаймо винних — спробуймо натомість знайти вихід.

На мій погляд, у нинішній ситуації Україна має лише два варіанти отримання реальних гарантій безпеки.

Перший — це швидке, «миттєве» прийняття її до альянсу без ПДЧ для того, щоб максимально скоротити період входження, а отже, й період уразливості і незахищеності. Таку про-
цедуру під назвою «Концепція стратегічного реагування» пропонував відомий американський дослідник С.Ларрабі ще в 1994 році. Теоретично можна організувати одномоментну реалізацію процедури вступу України всіма членами НАТО. На практиці ж через розбіжності в їхніх позиціях щодо доцільності такого кроку ймовірність цього варіанта є близькою до нуля.

Другий варіант я б назвав «умовним нейтралітетом», і суть його є такою.

Пропонується укласти тристоронню угоду між Україною, Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) та Організацією договору про колективну безпеку (ОДКБ) з такими основними пунк-
тами:

1. Україна зобов’язується розвиватися як нейтральна і демократична держава.

2. Обидва блоки і держави-члени зобов’язуються поважати незалежність і територіальну цілісність України, гарантують невтручання в її внутрішні справи, утримуються від будь-яких форм тиску щодо неї.

3. У разі невиконання одним із блоків зобов’язань за п. 2 угоди Україна звільняється від зобов’язань за п. 1 і отримує право бути негайно прийнятою як повноправний член до іншого блоку.

4. Кожен з блоків у найкоротші після підписання угоди терміни здійснює всі процедури, необхідні для прийняття України до його складу як повноправного члена.

Із заперечень, які доводилося чути щодо цього, найхарактерніші такі.

Перше — «Нейтралітет є далеко не найкращою і найдешевшою формою забезпечення безпеки дер-
жави». Згоден. Але народ завжди правий — принаймні в кожен конкретний період його історії. Якщо він зараз вважає, що колективна безпека державі не потрібна — він мусить бути готовий до забезпечення індивідуальної її безпеки з усіма похідними витратами.

Друге — «Проголошення нейтралітету — це відмова від курсу на вступ до НАТО». Але ж, по-перше, вже кілька років, як ми де-факто відмовилися від цього курсу. По-друге, нам цей вступ гарантовано «не світить» у найближчий період, а отже, ми гарантовано — якщо не створимо «резервної системи захисту» — на цей період опинимося в зоні, колір якої з високою імовірністю може змінитися з сірого на червоний.

І, нарешті, останній закид: «Постійний нейтралітет — це відмова не лише від євроатлантичної, а й від європейської інтеграції». По-перше, ніхто не каже про «постійний нейтралітет». З умов угоди, якщо їх уважно читати, чітко випливає, що Україна буде зобов’язана залишатися нейтральною лише до моменту невиконання одним з блоків чи його державою-учасницею зобов’язань «поважати незалежність і територіальну цілісність України, гарантувати невтручання в її внутрішні справи, утримуватися від будь-яких форм тиску щодо неї». Але, втім, із цього також випливає, що в принципі, наш нейтралітет може стати й постійним — якщо всі наші партнери по угоді захочуть цього і внесуть відповідні довгострокові і дієві корективи у свою політику щодо України.

Підсумовуючи, можна сказати, що зазначений варіант, на мій погляд, допоміг би вирішити декілька проблем:

1. Усунути суперечності всередині НАТО з «українського питання».

2. Не погіршувати далі стосунки Росії з Європою, США, Україною.

3. Не піддавати Україну загрозі розколу по лінії електоральних переваг, ймовірність якої в разі отримання ПДЧ видається доволі високою.

4. Забезпечити Україні зовнішньополітичну стабільність та невтручання у внутрішні справи як необхідні умови для ефективнішого руху шляхом демократичних перетворень.

А найголовніше — підписання такого договору сприятиме забезпеченню національних інтересів усіх без винятку учасників, оскільки всі вони виявляться переможцями у «грі». А українська «шахівниця, не ризикуючи бути роздертою навпіл, із зони протистояння швидко перетвориться на чинник стабілізації відносин між Сходом і Заходом. Ставлення ж наших близьких і далеких партнерів як до ідеї, так і до її втілення чітко висвітлить їхні реальні, а не декларовані наміри.