ЄВРАЗЕС: ЕКОНОМІЧНИЙ СИР У ПОЛІТИЧНІЙ МИШОЛОВЦІ ВСТУП ДО ЄВРАЗЕС ОЗНАЧАТИМЕ ПОЛІТИЧНУ КАПІТУЛЯЦІЮ УКРАЇНИ ЯК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Участь у процесах регіональної інтеграції є одним із ключових засобів самоідентифікації країни в сучасному світі. Вибір напрямку інтеграції означає жорстку прив’язку не лише до геополітичного масиву, а й насамперед до певної політекономічної та соціокультурної моделі. Отже, оцінка інтеграційних перспектив крізь призму самих лише економічних вигод (втрат) видається як мінімум наївним квазіпрагматизмом.

У нас, у Східній Європі, де розгортається жорстка конкуренція європейської (демократичної, ринкової, громадянської) та євразійської (авторитарної, корупційної, адміністративно-силової) парадигм розвитку, внутрішній політичний процес є віддзеркаленням цієї конкуренції.

Інтеграційна політика України завжди була сповнена містифікацій. З одного боку — невтомне мусування теми «європейського вибору», з другого — повільна, але послідовна розбудова неєвропейської політекономічної моделі. Нині, у зв’язку з найгострішою кризою у стосунках із Заходом та намаганням влади шукати політичну підтримку на Сході, загроза формальної капітуляції України здається високоймовірною. Йдеться про капітуляцію України як європейського та євроатлантичного проекту й остаточний вибір на користь пострадянського євразійства.

Питання можливого членства України в Євразійському економічному співтоваристві (ЄврАзЕС) активно проробляється нині у владних колах України. Можливі політичні наслідки членства в ЄврАзЕС можуть сприяти подальшому нарощуванню бар’єрів на шляху реалізації курсу на євроатлантичну інтеграцію України.

Далі ми зосередимося переважно на політичних аспектах‚ пов’язаних із «проблемою ЄврАзЕС» для України: на реальних мотиваціях учасників диспуту та на питаннях можливих наслідків.

Структурно політичний аналіз проблем вступу України до ЄврАзЕС включає кілька головних вимірів:

по-перше‚ геополітичний‚ пов’язаний із реалізацією національних інтересів держав регіону‚ їх участю в глобалізаційних процесах;

по-друге‚ внутрішньополітичний‚ що охоплює інтереси та діяльність акторів політичного процесу в Україні;

по-третє‚ стратегічний‚ що стосується контексту реалізації заявлених далекосяжних цілей розвитку українського суспільства — утвердження принципів та норм демократії‚ правової держави‚ ринкових економічних механізмів.

ЄврАзЕС як (гео)політична реальність

За всіма основними формальними ознаками‚ починаючи від семантики назви і до тематики угод, ЄврАзЕС — об’єднання країн для спільного вирішення економічних інтересів. В укладеному в жовтні 2000 р. установчому договорі метою новоутворення визначалися спільні дії для ефективного просування процесу формування Митного союзу та Єдиного економічного простору‚ а також реалізація інших домовленостей‚ укладених доти між п’ятьма державами: Митного союзу 1995 р.‚ Договору про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній галузях 1996 р.‚ Договору про Митний союз та Єдиний економічний простір 1999 р.

Фахівці‚ розмірковуючи над потенційними економічними перевагами від взаємодії України з ЄврАзЕС‚ вказують на можливості використання механізмів вільної торгівлі‚ координації зусиль із вступу в СОТ‚ поліпшення виробничої та науково-виробничої кооперації з країнами – учасниками об’єднання, передусім‚ звісно, з Росією тощо. (Правда, наскільки нам відомо, дослідження, проведене в МЗС України спільно з іншими структурами виконавчої влади, показало, що в країнах – учасницях ЄврАзЕС різко зріс російський експорт, тоді як їхній імпорт до Росії або не змінився, або навіть зменшився. — Ред.)

Втім‚ не менш важливими в інтеграційних зусиллях учасників ЄврАзЕС виступають політичні чинники. Політичні підвалини союзу проявляються як у взаємодії між самими його учасниками‚ так і в контактах із зовнішніми партнерами. Зокрема, саме політичну волю сторін, поруч з «об’єктивними вимогами економіки», розглядають представники російської дипломатії як головні детермінанти активізації інтеграційних процесів.

Від самого початку у нинішній іпостасі союз РФ‚ Білорусі‚ Казахстану‚ Киргизстану та Таджикистану постав як альтернатива ГУУАМу — іншому об’єднанню пострадянських держав. Фактично до цього квінтету було залучено країни‚ що складали найбільш виражену «клієнтелу» Кремля в СНД. Об’єднання має занадто високий рівень диспропорції економічних та політичних потенціалів його учасників‚ щоб реалізовувати повноцінне і повноправне партнерство між ними. Попри формальний центр в казахській столиці Астані‚ головні рішення розробляються та ініціюються з Москви. Росія — незаперечний лідер об’єднання‚ а сама ця міждержавна організація — своєрідна матеріалізована версія ідеологем євразійства‚ популярних в російському політичному дискурсі.

Поведінка Росії в рамках євразійської інтеграції, можливо, не завжди чітко корелюється з нормами економічного раціоналізму‚ але знаходить виправдання в рамках стратегій захисту і реалізації національних інтересів. ЄврАзЕС для Росії — це на сьогодні‚ очевидно‚ найбільш вдалий проект самоствердження потенціалу регіонального лідерства та неоімперського ренесансу. У кожному разі, динаміка розвитку ЄврАзЕС останнім часом вигідно відрізняється від процесів в об’єднанні ГУУАМ‚ яке, швидше, дезінтегрується‚ ніж навпаки. Набуття Молдовою та Україною статусу спостерігача в ЄврАзЕС і наміри Узбекистану призупинити свою активність в ГУУАМ залишили непохитними членами цього утворення тільки Баку та Тбілісі. (Прикметно‚ але саме у Грузії й Азербайджані відносини з Росією найбільш конфліктні‚ що є опосередкованим свідченням високої політизації регіональних інтеграційних проектів серед держав СНД.)

Звичайно‚ національні інтереси Росії не вичерпують усієї палітри прагнень в ЄврАзЕС. Решта чотири учасники‚ досить по-різному‚ але теж доволі активно працюють над реалізацією своїх інтересів‚ проте система їх взаємоузгодження з Росією в цілому скидається на модель патрон-клієнтних взаємин.

Загалом на сьогодні ЄврАзЕС не продемонстрував помітного потенціалу інноваційності, необхідного для більш ефективного залучення пострадянських країн до глобалізаційних процесів.

Політичні мотивації посідають чільні місця і в реалізації «програми навернення» України. Російське керівництво особливо не маскувало реальних спонук свого впливу на Київ стосовно участі в ЄврАзЕС. Голова уряду Росії М.Касьянов під час візиту до Москви його українського колеги прямо пояснив‚ що вступ України до ЄврАзЕС економічно невигідний для самого флагмана цього об’єднання‚ бо за такого сценарію знизиться доходна частина держбюджету його країни. Але ця жертва‚ за логікою російського прем’єра‚ виправдана з огляду на «інтереси геополітичного партнерства». Росія висловила готовність задля реалізації цих геополітичних мотивів перестати стягувати з української сторони ПДВ на експорт російської нафти. Втім‚ тоді ж М.Касьянов спростував можливі ілюзії щодо економічної філантропії Москви‚ висловивши сподівання на «загальний імпульс на благо економік» двох країн.

Суть проблеми зараз важко інтерпретувати як пошуки відповідей на запитання: «вступати чи не вступати Україні до ЄврАзЕС?». Для політичного керівництва (більшою мірою)‚ та й для українських еліт у цілому‚ важливіше мати відповідь на трохи інше: «що робити з настирливими спробами Москви схилити Україну до членства в цій організації?». Навряд чи перебільшимо‚ сказавши‚ що якби не кілька пропозицій від російського керівництва‚ то тема фактично не мала б актуальності для українських еліт. Зближення з ЄврАзЕС «аж до вступу» особливо не хвилювало українські еліти без зовнішнього допінгу. Однак допінг почав спрацьовувати, коли з’ясувалося, що членство в ЄврАзЕС може виступити вдалим міжнародним прикриттям для реалізації неєвропейської стратегії розвитку, до якої все більше схиляється керівництво України.

Євроатлантичні перспективи крізь призму євразійської інтеграції

Усі держави‚ об’єднані в ЄврАзЕС, мало відповідають вимогам‚ що ставляться до претендентів на інтеграцію в євроатлантичні структури. Ця невідповідність стосується як економічних‚ так і політичних параметрів. Потреби членства в СОТ‚ взаємин з міжнародними фінансовими інституціями‚ залучення масштабних іноземних інвестицій об’єктивно можуть і надалі виступати зовнішніми стимулами поглиблення ринкових реформ у цих країнах. Тим часом сумірних зовнішніх чинників‚ здатних вплинути на лібералізацію існуючих там політичних режимів, нині не видно. Рівень недемократичності‚ авторитаризму‚ звичайно‚ неоднаковий серед різних членів ЄврАзЕС, однак ризикнемо стверджувати, що серед учасників цього клубу ніколи не з’явиться держава, яка б відповідала першому з Копенгагенських критеріїв — стабільності демократичних інститутів та забезпеченню прав людини.

Політичне життя в країнах – членах ЄврАзЕС характеризується високим рівнем корупції‚ фактичною відсутністю вільної преси‚ самостійності судової влади‚ ефективних механізмів правової держави‚ важкою фрустрацією громадянського суспільства. Не є чимсь поодиноким для цієї політичної традиції політичні переслідування та репресії. Попри формально наявні демократичні інститути і процедури‚ реальна влада у вигляді монопольного контролю за процесами прийняття рішень та розподілу суспільних ресурсів належить вузькому колу номенклатурно-бізнесових еліт. Помітною тенденцією є авторитарні тенденції у формі гіпертрофованого інституту президентства.

Загалом‚ дуже схожа на сьогоднішню Україну картина. З погляду пошуку комфорту, альянс із «собі подібними» не потребує зайвих внутрішніх зусиль‚ але, з огляду на проблеми демократичного розвитку українського суспільства і держави, така перспектива викликає застереження. В політичному розвитку країн ЄврАзЕС добре помітна інертність: блоковані стимули демократичного розвитку не лише зовнішнього походження‚ а й‚ що важливіше‚ внутрішні; потенціал демократичної самоорганізації заглушений. Дефіцит демократії навіть не є проблемою для обговорення в рамках цього інтеграційного проекту.

Вважаємо‚ що рівень політичної стабільності‚ набутий сьогодні завдяки авторитарним механізмам‚ малопрогнозований на середньострокову перспективу. Перспективи дестабілізації на рівні макро- та регіональної політики залишаються актуальними‚ передусім для Росії та Таджикистану. Важко передбачити й особливості самовизначення «Білорусі без(після) Лукашенка».

Сумнівним є довгостроковий політичний ефект від лібералізації руху товарів‚ капіталів‚ послуг та робочої сили на територію України з боку учасників ЄврАзЕС. Напевне, потребуватимуть ревізії окремі напрями політики кордонів України‚ що так складно формувалась останнім часом. В України збережуться всі шанси претендувати на високе міграційне навантаження та функції євразійського «фільтра-відстійника» на прикордонні з європейським світом.

Функціонування діючих нині в країнах – членах євразійського клубу політичних режимів супроводжується високою інтенсивністю циркуляції та концентрації капіталів «брудного походження». Вільне їх перетікання‚ очевидно, не тільки ускладнить боротьбу проти них‚ а й може зробити ще вірогіднішим феномен «інтернаціоналізації олігархії».

З огляду на сказане‚ вважаємо‚ що інтегрування до союзу євразійських автократій загрожує можливостям становлення реальної демократії в Україні.

Вступ до ЄврАзЕС у внутрішньополітичній проекції

Під час виборчих дебатів на початку року думки про бажані перспективи і характер взаємин з ЄврАзЕС розділялися. Традиційну прихильність до будь-яких інтеграційних проектів‚ пов’язаних з Росією‚ виявили представники лівих. Ідеологи КПУ однозначно підтримали ідею входження в ЄврАзЕС‚ представники СПУ утрималися від прямої відповіді. Позитивну відповідь на питання доцільності поповнення «євразійської п’ятірки» давали представники БЮТ та об’єднання «Жінки за майбутнє».

Саме така позиція останніх є показовою. Як виборчий проект «Жінки за майбутнє» відбулися не просто як лояльне до владних еліт утворення‚ а й, певною мірою, і як публічний речник та апробатор деяких настроїв‚ що їх головне владне угруповання не завжди ризикувало висловлювати безпосередньо.

Лідер БЮТ уже неодноразово висловлювала своє захоплення «прагматизацією зовнішньої політики» Росії‚ натякаючи на начебто нову якість російської політики‚ пов’язану з особою В.Путіна. У виборчій програмі опозиційного блоку висловлювалась максима‚ близька до принципів класичного «політичного реалізму»: «Зовнішня політика здійснюватиметься в ім’я своєї нації, на основі мирних рівноправних стосунків з усіма державами, з якими Україна має спільні інтереси». Прихильність до «прагматичної» лінії у зовнішній політиці в поєднанні з особливою роллю блоку Ю.Тимошенко у внутрішньополітичному процесі «на виході» дає своєрідний ефект — ця політична сила демонструє позиції‚ близькі до ізоляціоністських.

Стриманість колишньої офіційної владної сили‚ виборчого блоку «За єдину Україну!»‚ продемонстрована щодо перспектив членства України в євразійському союзі, не відображала повною мірою настроїв його учасників. У прохідну частину блоку входило два головних адепти доктрини «В Європу разом з Росією» — А. Деркач та Д. Табачник. Останній у парламенті нового скликання очолив комітет‚ відповідальний за зовнішню політику. А. Деркач представив публіці низку публікацій під власним підписом‚ у яких інтеграція до ЄврАзЕС з акцентом на двосторонні україно-російські відносини оцінювалась як шлях до ЄС.

Не будемо тут дискутувати з «хитрою» формулою всеосяжної інтеграції: протягом останніх кількох місяців було вдосталь логічних її деконструкцій. Зазначимо лише‚ що активність (у тому числі й інформаційна) публічних прихильників європейської інтеграції «через Росію» має свою функцію в зовнішньополітичній поведінці нинішніх правлячих еліт. Ця улеслива перед стратегічним партнером формула демонструє наявність проросійських симпатій на рівні стратегіологічної фразеології. Водночас реальні мотивації українських провладних еліт стосовно залучення до ЄврАзЕС та їх часові заміри бачаться нам менш патетичними. Умови «торговельної війни» (посилення протекціонізму з боку російського уряду‚ проведення‚ зокрема‚ антидемпінгових процесів проти українських виробників) з північним сусідом досить дошкульно вдарили по інтересах політико-економічних груп‚ близьких до нинішнього керівництва держави. Подолання рецидивів таких відносин між країнами є для цих економічних і політичних суб’єктів досить спокусливим сценарієм. Інша річ‚ що політичне керівництво неодноразово декларувало свій «європейський вибір» і ця обставина, незважаючи на поглиблення кризи та ізоляції, залишається одним із механізмів зовнішньополітичної легітимації політичного режиму в країні.

Завдяки цьому, ймовірно, ми так і не почули з тривогою очікуваних «євразійських заяв» під час саміту в Кишиневі 7 жовтня. Все «обмежилося» лише підписанням ніким не обґрунтованої і публічно не обговореної угоди щодо газотранспортного консорціуму. В умовах, коли концептуально значущі міжнародні документи розробляються та обговорюються у повному засекреченні, рішення про приєднання до ЄврАзЕс може раптово «виникнути» у будь-який момент. Непублічна аргументація прихильників проекту насправді серйозна — створити сприятливі міжнародні умови для консервації існуючого типу політичного режиму на тривалу перспективу.

До речі, населення України досить індиферентне до «проблеми ЄврАзЕС». За результатами опитування УЦЕПД ім. О. Разумкова, підтримують ідею вступу до ЄврАзЕС 31% українських громадян‚ відкидають — 20‚6%‚ а 48‚8% не мають конкретної відповіді.

* * *

Вступ до ЄврАзЕС був би сумнівним рішенням з огляду як на завдання внутрішнього розвитку, так і на стратегічний орієнтир — інтеграцію до євроатлантичної спільноти. Україна «не витримає двох інтеграцій» не так через можливі економічні‚ правничі‚ інституційні‚ структурні‚ соціальні складнощі‚ що можуть виникнути при повноцінному членстві в ЄврАзЕС. Актуальнішими пересторогами до інтеграції в цю структуру за наявного status quo є несумісність і невідповідність політичних умов цієї спільноти та бажаних перспектив України.

Отже, можлива зміна політики України щодо ЄврАзЕС свідчитиме про ще одну капітуляцію української еліти як у її стосунках з Росією, так і щодо здатності до вирішення загальнонаціональних завдань.