Ердоган підсадив на прем'єрство свого "політичного аватара"

Після того, як керівна турецька Партія справедливості та розвитку висунула на посаду прем'єр-міністра Біналі Їлдирима, його обрання стало справою суто технічною. Турецький парламент висловив довіру новому уряду країни: "за" проголосували 315 парламентаріїв, "проти" - 138.

Біналі Їлдирим - не тільки давній соратник Ердогана. Він політик, що підтримує курс на посилення президентської влади і жорсткі заходи проти курдів.

Це ще один крок Реджепа Ердогана до зосередження у своїх руках усієї повноти влади над Туреччиною. Адже Біналі Їлдирима навряд чи можна назвати самостійним політиком. Швидше, він є політичним аватаром президента Ердогана.

Схоже, Ердогану потрібен прем'єр, який би не намагався вийти з президентської тіні і став набагато податливішою політичною фігурою, ніж його попередник на цій посаді Ахмет Давутоглу.

Можна очікувати, що після призначення Біналі Їлдирима посада прем'єр-міністра змінить свої вагу та значення. Главою виконавчої влади в Туреччині стане президент, а прем'єр буде лише функціональним гвинтиком президентської системи.

Біналі Їлдириму 60 років. Упродовж останніх двох десятиліть він працював у транспортному секторі. Спочатку як голова паромної компанії, а потім - міністром транспорту.

Їлдирим і Ердоган стали близькими союзниками після обрання Ердогана у 1994 р. мером Стамбула. Єдиною відмінністю між цими політиками є те, що Ердоган вболіває за стамбульський футбольний клуб "Фенербахче", а Їлдирим - за стамбульську команду "Галатасарай".

Але чим не задовольняв Ердогана колишній прем'єр Ахмет Давутоглу? Адже на початку їхньої співпраці здавалося, що це потужний тандем, мета якого - демонтувати здобутки світського правління, закладеного в часи Ататюрка.

Невже тоді Давутоглу, який має докторський ступінь з політології і міжнародних відносин, не розумів, що демонтаж спадщини Кемаля Ататюрка рано чи пізно призведе до встановлення того або іншого варіанту диктатури?

Так чи інакше, поступки Ердогану не принесли нічого хорошого й самому Давутоглу. На початку свого прем'єрства він намагався вдавати, що змирився зі своїми урізаними посадовими правами, та від його поступливості ердоганівське бажання доточити собі владних повноважень лише зростало.

Однак, зрештою, виявилося, що саме Ахмет Давутоглу став на заваді планам Реджепа Ердогана. Напруженість у відносинах між президентом і прем'єром наростала впродовж останніх кількох місяців і посилювалася авторитаризмом Ердогана, який проявлявся дедалі більше.

Давутоглу, раніше близький соратник Ердогана, крім того, був незгоден з президентом у питанні можливості мирних переговорів з курдськими повстанцями, досудовим затриманням журналістів, обвинувачених у шпигунстві, та з обвинуваченнями вчених у підтримці тероризму.

До цього можна додати розбіжності між Ердоганом і Давутоглу з приводу змін президентських повноважень і конституції, посилення президентом контролю над Партією справедливості та розвитку і розбіжності в підходах до управління економікою Туреччини.

Під тиском усіх цих чинників архітектор угоди між Європейським Союзом і Туреччиною щодо нелегальних мігрантів Ахмет Давутоглу був змушений залишити свою посаду.

Зміна прем'єра і керівника Партії справедливості та розвитку відбулася в той час, коли Туреччина, як член НАТО, зіштовхується з численними загрозами своїй безпеці. Це відновлення конфлікту з курдськими повстанцями на південному сході, хвиля терактів-самогубств, пов'язана з курдськими бойовиками та терористами з "Ісламської держави", а також негативи, які несе близькість до війни в Сирії.

Ця зміна збіглася в часі і зі зростанням напруженості у відносинах Туреччини з Європейським Союзом стосовно угоди, яка мала на меті зменшити потік нелегальних мігрантів з Туреччини до Греції.

Очевидно, що Ердоган хоче відвести посаді прем'єр-міністра суто церемоніальну роль, закріпивши це новими змінами до конституції. Є всі підстави припустити, що прем'єр-міністр Біналі Їлдирим матиме на прийняття рішень ще менший вплив, ніж його попередник. А внутрішній і зовнішній курс Туреччини визначатиметься лише президентом.

Сьогодні Ердоган виступає за більш широке трактування тероризму, що підштовхує правозахисні організації до висновку: в часи, коли закони використовуються для придушення інакодумства, прийняття додаткових може кардинально погіршити ситуацію з правами людини.

Але не варто зосереджуватися лише на внутрішньополітичних наслідках сходження Біналі Їлдирима на турецький політичний Олімп.

Перший виступ Їлдирима в парламенті 24 травня свідчить, що центральне місце в роботі прем'єра може посісти зовнішня політика. Чи не проголосив Біналі Їлдирим нову стратегію зовнішньої політики, наголосивши на тому, що "ми будемо збільшувати число наших друзів, ми зменшимо число наших ворогів"?

Щодо ворогів, то тут зрозуміло, - турецький політичний істеблішмент уже почав готувати ґрунт для поліпшення відносин із Росією. А ось щодо друзів, то тут постають запитання. Оскільки ще з часу заснування Турецької Республіки в 1923 р. погляди її керівництва були звернені у бік Сполучених Штатів та Європи. А прагнення і дискурс істеблішменту збігалися з цінностями західної цивілізації. У часи президента Ердогана все докорінно змінилося. Його дискурс став не так релігійним, як сектантським.

Наочне свідчення цього - ставлення Реджепа Ердогана до Європи торік на тлі кризи сирійських біженців. Яких тільки епітетів він не вживав, характеризуючи її "ганебну" поведінку в цьому питанні.

Проте Ердоган здатний на найнеймовірніші перепади політичного настрою. І дивно, як швидко його інтенсивне неприйняття Європи може перелицюватися на гарячу любов.

Реджеп Ердоган легко може закликати сотні тисяч своїх прихильників іти до "заповітної мети" - членства в ЄС, хоча ледь не за день до того застерігав їх від орієнтації на "неправильних" європейців.

Порозуміння між Анкарою і ЄС спіткнулося об неприйняття європейцями змін до антитерористичних законів Туреччини, які Ердоган вважає дуже корисними для своєї країни.

Європейці ж, натомість, стверджують, що ці закони можна двояко трактувати й по-різному інтерпретувати. У Європейському Союзі хотіли б бачити більше гарантій свободи вираження думок та свободи преси і стурбовані тим, як у сучасній Туреччині безжалісно придушуються опозиційні ЗМІ й журналісти.

Тому їхній основний меседж Ердогану був "ми не дамо себе шантажувати кризою біженців". І не може бути безвізового в'їзду в Шенгенську зону, якщо Анкара зберігає непримиренну позицію в питанні свободи думок і їх вираження та відмовилася змінювати антитерористичну частину законодавства.

Схоже, президент Туреччини вважає всі вимоги до своєї країни явно завищеними. То чого ж можна чекати від розчарованого в Європі Реджепа Ердогана?

Сценарій перший. Якщо скасування віз для громадян Туреччини не відбудеться, то президент Ердоган, який наділив сам себе мало не повноваженнями султана Османської імперії, може прийняти рішення вислати біженців зі своєї території в Європу.

Анкара офіційно заявить, що ЄС постійно висуває до Туреччини завищені й нереальні вимоги. Тому вона відмовляється від свого попереднього намагання інтегруватися в структури Євросоюзу і шукатиме для себе іншого шляху.

Ердоган вирішить обрати для своєї країни роль лідера мусульманського світу. Туреччина (після референдуму) змінює свою назву на Ісламська республіка Туреччина і повністю відмовляється від орієнтації на Європу.

ЄС і Туреччина так і не зможуть домовитися про виконання всіх 72 вимог Євросоюзу, необхідних для безвізового в'їзду в Шенгенську зону. У такому разі Євросоюз планомірно створить умови для появи в себе під боком ще однієї радикальної ісламської держави.

Сценарій другий. Після появи на кордоні з ЄС чергової хвилі біженців з турецької території Брюссель знаходить і пропонує Реджепу Ердогану компромісний варіант вирішення візової проблеми для Туреччини. Анкара, своєю чергою, погоджується на відтермінування на певний час безвізового в'їзду в Шенгенську зону для своїх громадян.

Ситуація з "турецьким питанням" потребує компромісного, виваженого і продуманого рішення. Проте навіть воно жодним чином не гарантує, що Туреччина не буде й далі рухатися у бік ісламістської держави.

Відтермінування ж "політичного розлучення" Європи з Туреччиною здатне лише пом'якшити цей процес. Адже цілеспрямоване загравання Реджепа Ердогана з консервативною частиною мусульманського суспільства вже дало свої гіркі плоди. І Туреччина опинилася всього за декілька кроків від того, коли її більше не можна буде визначати як світську і орієнтовану на Європу державу.