ЕКСТРАДИЦІЯ

У російській столиці до затримання Пал Палича спочатку поставилися досить спокійно. Це ми, співвітчизники колишнього прем’єр-міністра, який уже стільки місяців перебуває під вартою, знаємо, що американське правосуддя скроєне зовсім за іншими правилами, ніж наше, що там генеральна прокуратура існує не для обслуговування влади, а для контролю над нею, що суди там не прислухаються до телефонних дзвінків із відповідних державних установ... Російським чиновникам все це ще належало збагнути. Про те, що вони досі живуть у світі, який складається з їхніх власних ілюзій, свідчить поїздка Павла Бородіна до Сполучених Штатів.

З погляду логіки, людина, котрій, завдяки величезному впливу та зв’язкам в еліті вдалося домогтися закриття кримінальної справи проти себе російською Генеральною прокуратурою, мала спокійно сидіти вдома й чекати, коли про неї забудуть. Тим паче що швейцарська Генеральна прокуратура закривати справу не збиралася, а її слідчий Даніель Дево, який виписав міжнародний ордер на арешт Бородіна, публічно порадив Пал Паличу сидіти вдома. І взагалі то, це була мудра порада. Але Бородін ніяк не міг змиритися з думкою, що межі його впливу збігаються з кордонами Росії і Білорусі, що за межами СНД він просто розшукуваний шахрай, а ніякий не державний секретар...

Судячи з усього, запрошення на інавгураційні торжества від однієї з фірм-спонсорів виборчої кампанії Джорджа Буша-молодшого було ініційоване апаратом Бородіна, щоб довести всім, який Пал Палич шанований політик — до нового президента їде! Бородін навіть не став одержувати нової візи — можливо, його і не пустили б до США чи роз’яснили б наслідки приїзду. Але Бородін скористався візою, виданою ще 1998 року, коли він був управляючим справами президента Росії... Прибув він в Америку за звичайним загальногромадянським паспортом, що дозволило його адвокатам стверджувати: якби паспорт був дипломатичний, то Бородіна не затримали б. Але це твердження, знов-таки, свідчить про незнання російськими політиками та юристами американського права: поняття дипломатичного імунітету у США поширюється на осіб, акредитованих при уряді США як дипломати, й на співробітників міжнародних організацій, які розміщені у США. Бородін ні до першої, ні до другої категорії осіб не належить, отже, не має ніякого імунітету.

Авжеж, сама ідея Пал Палича зіграти роль Пал Іванича бачиться справжнім символом самовпевненості, невігластва й дурості російського чиновництва. Лазаренко з’явився у Сполучених Штатах, коли йому вже нічого було втрачати: його розшукувала Швейцарія, оголосила злочинцем Україна, його імперію розгромили, а недавні соратники вели переговори з владою. Звичайно, де-небудь у Латинській Америці Павло Іванович міг просто загубитися, та якщо припустити, що йому не хотілося губитися, а хотілося в майбутньому, розповівши американцям багато цікавого про українську політичну й підприємницьку еліту, повернутися додому, то ідея американського відсиджування здається не найгіршою. Пал Паличу ніяке відсиджування не було потрібне, йому хотілося просто з’явитися на якому-небудь другорозрядному прийомі та при нагоді сфотографуватися з президентом Бушем або віце-президентом Чейні.

Про кримінальні наслідки свого приїзду він просто не замислювався — саме це й жахливо. Жахливо й те, що російська політтусовка в масі своїй сприйняла пересічну прісну правову процедуру як американську провокацію. Президент Білорусі вимахував документами на відрядження, які він, як глава союзної держави, підписав державному секретареві, що поїхав в Америку поздоровити Буша «від імені двох президентів» — не більше не менше! Найцікавіше, що я собі цілком уявляю, як Пал Палич, роздувши щоки, розповідає Олександру Григоровичу, як поїде до Вашингтона виховувати Буша...

Хлєстаковщина якась! Але тим цікавіші її наслідки. Багато українських чиновників втратили сон, дізнавшись про появу у США Лазаренка. Тепер мають позбутися сну багато російських чиновників. Бородін знає про них не менше, ніж Лазаренко — про своїх українських колег. Тим паче що Павло Павлович може розговоритися, зрозумівши, що російські державні інституції безсилі йому допомогти. Уже в перші години після свого арешту він поширив заяву про готовність допомагати швейцарським правоохоронним органам і відповісти на їхні запитання в будь-який зручний для їхніх співробітників час. Крім того, замість своїх російських адвокатів, які були радше ретрансляторами його впливу, Бородін починає спілкуватися з американськими, котрі мають пояснити йому, яким чином легше вийти сухим із води і наскільки слідство буде готове врахувати його готовність до співробітництва...

З погляду бізнесу, Бородін був найкрупнішою фігурою єльцинського режиму. Він працював у Бориса Миколайовича, а в нього самого працював Володимир Володимирович, якого саме Бородін забрав із Пітера після поразки команди Анатолія Собчака на виборах губернатора «північної столиці». Тож арешт Бородіна — проблема обох президентів. При цьому цілком незрозуміло, як розв’язувати цю проблему після вже допущеної Бородіним помилки. Людям, про яких Бородін знає багато цікавого, залишається або домагатися його звільнення, або сподіватися, що він не скаже нічого зайвого... Але і те, й інше — малоймовірно...