Є В КОНСТИТУЦІЇ ПОЧАТОК, ЇЇ РЕФОРМІ — НЕМА КІНЦЯ ДОСВІД КИТАЙСЬКИХ КОНСТИТУЦІЙНИХ РЕФОРМ ПОВЧАЛЬНИЙ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ

Складається враження, що китайці не люблять свою конституцію. Принаймні не ставляться до неї як до чогось постійного та основоположного. З часу проголошення Китайської Народної Республіки
1 жовтня 1949 року ухвалено вже чотири редакції основного закону. Останню затвердили 1982 року. Проте відтоді кожен новий лідер країни намагається залишити в ній свій слід. Перебіг конституційної реформи в КНР багато в чому відбиває політичні, соціальні й економічні зміни в країні, що відбувалися протягом останніх десятиліть. І сьогодні процес перегляду та виправлення основного закону Китаю знову набирає обертів. На початку березня на черговій сесії законодавчого органу країни — Всекитайських зборів народних представників (ВЗНП) — буде затверджено нові положення, що стануть воістину революційними. У тому, що їх підтримає більшість, сумніватися не доводиться.

Конституційна реформа:
китайський підхід

Останні ось уже майже тридцять років тема конституційної реформи присутня в усіх політичних та суспільних дискусіях у Китаї. Влада при цьому завжди намагалася контролювати сам процес обговорення, подекуди коригуючи дискусію в потрібному напрямі, не допускаючи надмірного вільнодумства. Водночас траплялися випадки, коли влада брала до уваги цінні зауваження. Сам же процес реформування основного закону, мабуть, не закінчувався ніколи з моменту затвердження першої китайської конституції 1954 року. Складається враження, що для китайців конституція має, швидше, відповідати сучасному моменту і бути своєрідним маніфестом, закликом до дії, ніж затверджувати і проголошувати непорушні цінності й ідеали. Так, у першій конституції КНР проголошувалася державою народної демократії.

Цікавий факт — у першій конституції одна зі статей закріплювала «відносини непорушної дружби з великим Союзом Радянських Соціалістичних Республік і країнами соцтабору». І саме цю статтю насамперед прибрали з пізніших версій основного закону. Притому, що вже з кінця 50-х років було взято курс на ігнорування низки положень чинного основного закону самою ж владою. Приміром, не проводилися вибори представницьких органів на місцях, а потім і парламенту, а важливі рішення приймалися пленумами китайської компартії без процедури узгодження в державних установах. З 1966 року, коли в країні розгорнулася «культурна революція», конституція стала фікцією і фактично була скасована. Цитатник з творів голови Мао став «конституцією» для цілого покоління китайців. Проте й цього виявилося замало «керманичу», він вирішив закріпити результати і практику революції в новій конституції, ухваленій у січні 1975 року. У ній, окрім іншого, сильно урізали права фактично всіх державних органів влади, з метою, як тоді казали, «продовження революції при диктатурі пролетаріату». Проте вже через кілька місяців після смерті Мао його законотворчу спадщину було піддано частковій ревізії. Так з’явилася на світ конституція 1978 року, що відновила низку положень акта від 1954 року і була очищена від найбільш одіозних постулатів маоїзму. Вона проголошувала курс на модернізацію. Проте й ця редакція проіснувала не набагато довше за попередню. Через чотири роки китайці розробили новий документ — конституцію 1982 року вже соціалістичного Китаю, за якою намагаються жити й нині.

«Голова» Мао проти голови держави

Голова КНР — фактично глава держави. Часто назву цієї посади перекладають як «президент». Втім, це не одне й те саме, якщо порівнювати, приміром, зі статусом, який має глава української держави або, наприклад, лідер США. Водночас, якщо підводити китайську модель під якийсь класичний тип, то вона ближча саме до парламентсько-президентської, хоча й тут є своя китайська специфіка, яку також краще розглядати через призму описаного вище процесу конституційних реформ.

Зазначимо, що тема влади однієї особистості для китайської політичної думки — ключова віддавна. Багато поколінь найвидатніших мислителів Китаю виписували канони для ідеального правління й ідеального імператора. На жаль, лише деяким із них пощастило залишитися в історії саме такими. Втім, повелителі Піднебесної завжди мали можливість посилатися задля виправдання своїх діянь на божественний мандат Неба, який фактично позбавляв простолюдинів права ставити під сумнів достоїнства владики. У минулому столітті, після краху Китайської імперії, тема особистості і влади набула в Китаї небувалої гостроти, особливо після того, як Мао Цзедун вигадав собі власний «мандат Неба». Ще з початку 40-х років він почав підписувати свої директиви «Голова ЦК КПК». Хоча такої партійної посади в тодішній партійній ієрархії не було. Лише в 1945 році на VII з’їзді партії, перемігши опозицію й «підім’явши» під себе генерального секретаря — Ден Сяопіна, він запровадив таку посаду.

Тоді ж у конституції КНР 1954 року вперше з’явилося положення про голову КНР (і його заступника) — посаду не партійну, а державну, понад те — виборну. Його вибирали (і могли й зняти) на сесії ВЗНП. У першій конституції за ним закріплювалися дуже широкі повноваження — призначення та усування з посад вищих чиновників уряду, оголошення стану війни і мобілізації, він очолював збройні сили країни і представляв Китай на міжнародній арені. Мао Цзедуна було обрано першим головою КНР на чотири роки, а вже в 1959-му його замінив Лю Шаоци, якого потім переобрали на другий термін у 1965-му. Згодом стало зрозуміло, що Мао вбачає у голові КНР свого головного конкурента. У жовтні 1968 року Мао зважився на конституційний переворот — він усуває з посади голову КНР наказом голови військової ради ЦК КПК! Але парадокс у тому, що цю посаду глави держави він скасував лише конституцією 1975 року. Сам Мао залишився в історії просто «головою», правда, згодом чомусь перестали згадувати про те, що він був «головою ЦК КПК».

Мабуть, Ден Сяопін пам’ятав завдану йому в далеких 40-х образу і скасував посаду голови в партії, поновивши у КПК верховенство генерального секретаря, а в конституції 1982 року — і посаду голови КНР та його заступника. Хоча, слід зауважити, тепер глава китайської держави має повноваження менші, ніж передбачала конституція 1954 року. Його обирає сесія ВЗНП простою більшістю, він фактично підконтрольний парламенту і його постійному комітету. Має право вносити на розгляд парламенту кандидатуру прем’єра, усувати з посади й призначати чиновників уряду. Водночас він не може виступати із законодавчими ініціативами. Він підписує декрети про введення в дію рішень парламенту, але вони не мають нормативного характеру. Найбільші його повноваження — у сфері міжнародних відносин. Він не очолює армію. Цікаво також, що в конституції немає норм, які визначають принцип президентської несумісності, і вже бувало так, що головою КНР ставав парламентарій, який при цьому зберігав свій депутатський мандат. Голова КНР не складає присяги, термін його повноважень — п’ять років, і він може бути переобраний лише один раз. Третій термін виключається.

Конституція «-ізмів»

Ще в 1954 році, під час обговорення проекту першої китайської конституції, висловлювалися пропозиції назвати її «маоцзедунською». Тоді більшість відкинула їх. Втім, уже в новій конституції 1982 року було запроваджено вельми цікаву практику: доповнення вступної частини переліком ідей, напрацьованих попереднім поколінням лідерів. Так, у нинішній преамбулі записано: «китайський народ керується марксизмом-ленінізмом, ідеями Мао Цзедуна і теорією Ден Сяопіна». Не виключено, що найближчим часом цей список продовжиться. Отже, через кілька десятків років, коли Китай планує завершити накреслену «патріархом китайських реформ» Ден Сяопіном трансформацію країни у справді соціалістичну державу, китайці зможуть проаналізувати складний шлях, пройдений їхньою суспільно-політичною теорією у справі державного та суспільного будівництва. Нині головною метою китайської нації визначено побудову «середньозаможного суспільства» — по-китайському «сяокан». Вже наприкінці минулого століття Китай фактично вийшов на рівень, який, на думку «патріарха», у принципі відповідав «сяокану» (ВВП на рівні 800 доларів США середнього доходу на душу населення), але нинішня влада підняла планку й відсунула досягнення запланованих рубежів ще на кілька десятків років. Запитаєте, навіщо? А для того, щоб і в нинішнього покоління лідерів був шанс внести свою лепту в історію, та й просто для того, аби китайське суспільство залишалося згуртованим заради великої мети. І це не тільки китайський феномен.

Одного разу, в часи обрання нинішнього Президента України на другий термін — а саме так говорили у далекому вже 1999 році, — на очі трапилася цікава книжечка, на жаль, не відома українському читачеві (очевидно, через прикро малий наклад), але з інтригуючою назвою «ИДЕЙНО-ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ГОСУДАРСТВО-СОЗИДАЮЩЕЙ ПОЛІТИКИ Л.Д. КУЧМЫ». Написана на досить високому науковому рівні, вона показує «действующего президента государствотворцом многогранным и, естественно, недопознанным в замыслах, гранях и грядущих проекциях». Грядущі «недопознанные проекции» наведені в главі «Л.Д. Кучма — теоретик и архитектор социальных реформ в Украине», де, зокрема, йдеться, що глава держави «дуже схожий на послідовників філософії прагматичного реформізму», серед яких, зокрема, Е.Бернштейн. Він стверджував на початку минулого століття, що «до кінцевої мети соціал-реформістських перетворень завжди і всюди далеко». І продовжував — до цієї мети слід ставитися реалістично й критично, не базікати про неї даремно, але й не демонструвати їй сліпу відданість, «бо може статися, що, наблизившись певною мірою до запланованих рубежів, раптом усвідомиш: кінцева мета — ніщо, а рух до неї — все!» До речі, у книжечці так і не вдалося відшукати, в чому ж полягає мета реформ Л.Кучми (постійно робляться посилання на популярний тоді проект розвитку до 2010 року), проте є примітний висновок, що для становлення «теорії прагматичного реформізму» «знадобилися багаторічні теоретичні праці і державознавчі студії... чеського філософа й державника Т.Масарика, угорського політика і культуролога Д.Лукача, китайських теоретиків і державних діячів Лі Пена і Ден Сяопіна та українця Л.Д. Кучми». Отже, і «кучмізм» у його ідейному втіленні міг би цілком претендувати на право залишитися в основному законі (не українському, а китайському) як ще одна теоретична віха на довгому шляху до «суспільства сяокан». Щоправда, про прагнення побудувати таке «середньозаможне» суспільство в Україні, здається, ще ніхто з вітчизняних політиків не заявляв. А китайці, до речі, у розвитку теорії своїх реформ зробили за останні п’ять років новий ривок уперед, ми ж тупцюємо на місці. Так, голова КНР Цзян Цземінь, усвідомлюючи, якої сили набирають у Китаї приватні підприємства, що з’явилися в результаті реформ Ден Сяопіна, вказав партійцям на необхідність активніше створювати партосередки на недержавних підприємствах, аби «гарантувати розвиток приватного бізнесу в правильному напрямі». Наприкінці минулого століття здавалося, що партійна присутність у бізнесі зможе запобігти перетворенню цього новонароджуваного класу на політичну силу. Проте він помилився і тому обрав нову тактику. Ідеї «потрійного представництва», вперше сформульовані Цзян Цземінєм уже в цьому столітті (і тому, мабуть, вони не ввійшли в теоретичні напрацювання українського лідера), вказують, що для продовження змін комуністи Китаю повинні розширювати соціальну базу партії за рахунок представників усіх соціальних прошарків китайського суспільства. Простіше кажучи, Цзян Цземінь обгрунтував можливість прийому до компартії приватних підприємців, що відкрило цьому економічно потужному прошарку китайського суспільства можливості домагатися і вимагати для себе від держави політичних прав, а фактично — законодавчого закріплення своєї влади. Саме цим аспектом і зумовлений поточний етап конституційної реформи в КНР, що нині концентрується навколо питання закріплення в конституції гарантій недоторканності приватної власності громадян. Для соціалістичного Китаю ця поправка може стати початком нового етапу змін, і не лише в економічній сфері. Втім, це тема вже окремої розмови.