Двадцять років незалежності: суперечливі підсумки

Через двадцять років після здобуття незалежності підсумки політичного розвитку України суперечливі. Арешт 5 серпня колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимо­шенко слідом за іншими представниками опозиції підтверджує цю неоднозначність. Сторонньому спостерігачеві, до того ж іноземцеві, було б недоречно висловлюватися щодо обґрунтованості рішення українського суду. Але можна висловити жаль з приводу того, що судовий процес має вигляд зведення політичних порахунків. Цей арешт викликав за кордоном велике занепокоєння. Він може справити лише негативний вплив на відносини України з її західними партнерами, зокрема Європейським Союзом, з яким на цей час Українська держава веде переговори щодо Угоди про асоціацію.

За всієї серйозності цієї проблеми, не в ній полягає підсумок двадцятиріччя незалежності: у довгостроковій перспективі він бачиться неоднозначним, як ми вже зазначили, але водночас змістовним.

Перший важливий момент стосується самого існування Української держави та її сьогоднішнього місця у світі. В 1991 році проголошення незалежності України викликало великий скептицизм. І насамперед у Росії: в оцінках багатьох російських політиків та інтелектуалів, незалежно від їхніх політичних уподобань, незалежність поставала історичним нонсенсом, Українська держава - штучним і крихким створенням без найменшого шансу на виживання, а розкол країни за лініями етнічних і регіональних відмінностей уявлявся неминучим. Бажання відділитися, яке певний час демонстрував Крим, здавалося, лише підтверджувало їхню правоту.

Промова президента Буша, виголошена в Києві 1 серпня 1991 року і присвячена «самогубному націоналізму» українців, показує, що ідея незалежності цієї країни була не відразу сприйнята країнами Заходу. На початку вони не проявляли інтересу до цієї події. На той момент Україна була надто мало ві­дома за межами колишнього СРСР, вона практично була відсутня в західному дослідницькому полі - тим паче що історіографії був традиційно притаманний росієцентричний характер (ефект від якого зберігся впродовж тривалого часу) - і часто розглядалася як «регіональний варіант російської нації» (за висловлюванням історика Андреаса Каппелера). Усе це обумовило більш ніж стримані оцінки легітимності та життєздатності української незалежності.

Але кассандри помилилися. Украї­на не розвалилася на частини. Регіо­нальні відмінності, зокрема між Схо­дом і Заходом країни, як і раніше, сильні, але вони не завадили українцям сформувати одну націю. «Українізу­вався» навіть Крим. Україна поступово утверджувалася на міжнародній арені, розвіюючи скептицизм і байдужість (особливо під час «помаранчевої революції», яка змінила її зовнішній імідж).

Процес самоствердження не був для неї безхмарним і гарантованим від помилкових кроків у сфері зовнішньої політики. Україна відразу заявила про прагнення до політичної багатовекторності та «повернення» в Європу, від якої вона так довго була штучно відлучена. Даний дискурс не змінювався з плином часу, але довгі роки українське керівництво не ув’язує його з конкретними заходами для досягнення заявленої мети: інтеграція в Європу - це просування країни шляхом структурних реформ і приєднання до європейського проекту, грунтованого на верховенстві права та спільних демократичних цінностях.

Прихід до влади «помаранчевої» команди, здавалося, мав змінити цю ситуацію: президент Ющенко відразу заявив про прямий зв’язок між європейським курсом країни та її спроможністю реформуватися. Зі свого боку, Європейський Союз запевнив тоді Київ у своїй повній підтримці, зазначивши: Україна «переконливо продемонструвала, що її європейське устремління має в основі спільні для європейських держав і громадян цінності».

Те, що мало стати новою відправною точкою, стало джерелом розчарувань з обох боків. Інтеграція України в європейські структури так і не продемонструвала очікуваних успіхів. Україна залишилася розчарованою відмовою Брюсселя запропонувати їй будь-яку, навіть віддалену, перспективу членства. Така ситуація пов’язана з відсутністю консенсусу серед країн - членів ЄС з питання подальшого розширення, а також і з утомою, що накопичилася стосовно України з боку її європейських партнерів. Брюссель був розчарований і стомлений неспроможністю «помаранчевих» лідерів переступити через власні чвари, що переходили в політичні кризи, які в результаті призвели до хронічної нестабільності та відсутності реформ у цілій низці напрямів.

За минулі двадцять років у відносинах між Україною і ЄС було чимало трансформацій. У рамках Європейської політики сусідства та Схід­ного партнерства вони наповнилися реальним змістом, який спирається на розвиток різноманітних зв’язків між суспільствами. У разі успішного укладання Угода про асоціацію та вільну торгівлю (підписання якої очікують з
2009 року) стане новим важливим етапом у процесі впровадження України в євроатлантичний простір.

Відносини України з ЄС зумовлені, таким чином, політичною еволюцією України. Нескладно критикувати пройдений нею шлях, з його злетами та падіннями, а часом і хаотичними моментами. За двадцять років правляча українська еліта не змогла встановити стабільний і ефективний механізм управління, який не залежав би від окремих осіб, політичного волюнтаризму. Досить часто побудова правової держави не виглядала пріоритетною сферою її турбот. Саме така ситуація і сьогодні. А корупція набула хронічного характеру.

Україні вдалося впровадити механізми електоральної демократії та політичний плюралізм. Це одна з небагатьох країн колишнього СРСР, що просунулася шляхом демократизації: зміна політичних команд при владі стала реальністю вже в 1990-ті роки; політичний плюралізм очевидний; «помаранчева революція» народилася з прагнення українських громадян змусити владу поважати результати свого волевиявлення; свобода слова та ЗМІ за час «помаранчевого» правління зробила неабиякі кроки вперед. Під час президентських виборів 2010 року міжнародні спостерігачі, які були присутні на місцях, висловивши критичні зауваження щодо окремих недоліків виборчого процесу, не завважили будь-яких значних порушень. У день голосування українські виборці мали можливість продемонструвати свою втому й розчарування від політики, не з’явившись на дільниці. Але цього не сталося: відсоток участі в голосуванні, хоча й поступався показнику 2004 року, залишився дуже високим.

Співробітництво з Європою, як і зі США, було для України способом звільнитися від Росії. З 1991 року відно­сини з колишнім імперським цент­ром залишалися відчутним викликом, на який Україна постійно намагається знайти відповіді. Ще на початку 1990-х вона побажала дистанціюватися від свого великого північного сусіда: такою була ціна незалежності. Згодом вона постійно прагнула - різними способами, часом незграбно - утвердити свій суверенітет. Це зовсім не означає, що вона хотіла порвати з Росією. Зв’язки між двома країнами залишаються дуже тісними - на рівні народів, у сфері економіки, енергетики та багатьох інших. Опитування громадської думки показують, що сприйняття Росії залишається позитивним, а більшість українців виступають за нормальні відносини з нею.

Виклик непростий, оскільки століття спільного життя створили зв’язок особливого характеру між двома державами. До того ж ставлення Росії та росіян до країни, яка була найціннішою складовою їхньої імперії, часто позбавлене раціональності. Вони пережили її незалежність, як ампутацію. «Ми розлучалися з болем, - казав Борис Єльцин в 1997 році. - Доводи­лося ділити неподільне». Тим паче непросто їм було змиритися у зв’язку з тим, що зовнішньополітична орієнтація України впливала на їхні власні позиції на міжнародній арені: з багатьох питань (СНД, розширення НАТО тощо) вони були б набагато міцніші, якби були підтримані Києвом.

А менталітет росіян якщо й змінюється, то дуже повільно. В 2006 році російський журналіст Федір Лук’янов усе ще вважав, що для багатьох росіян «Україна - не закордон» і що вона «неминуче повернеться в лоно Росії». Володимир Путін у розмові з президентом Бушем у квітні 2008 року нібито знову заперечував легітимність існування Української держави. Спростування цих слів з Москви так і не надійшло. Через кілька днів Юрій Лужков, тодішній мер Москви, знову стверджував, що «питання належності Севастополя залишається відкритим». Хоч як парадоксально, керівництву Росії не завжди просто зрозуміти, а отже, передбачити реакцію українців. Так було в епізоді з островом Тузла в 2003 році, а також під час президентських виборів 2004 року, коли Володимир Путін поспішив привітати «переможця» Віктора Януковича.

Ще один приклад, про який свідчать результати опитування Euro­broad­map: постійна критика з боку російського правлячого класу, яка ретранслюється російськими ЗМІ впродовж усіх років «помаранчевої» влади, принесла свої плоди: для молодих росіян сьогодні властиве негативне сприйняття України; якщо ж їх попросити провести кордони Європи, вони позначають їх між Росією та сусідніми українськими регіонами.

У таких умовах вибудовувати відносини з Москвою - нелегке завдання. І Україна, попри допущені помилки (зокрема у сфері енергетики), все-таки намагається його вирішувати.