ДОЛЯ ДОГОВОРУ ПРО І СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО УКРАЇНИ

Ситуацію навколо Договору ПРО на порозі нового тисячоріччя, поза сумнівом, можна вважати ключовою для розвитку міжнародних відносин. Ця тема перебуває в центрі уваги багатьох публікацій як фахівців, так і журналістів.

Суперечності між США та РФ щодо долі Договору ПРО 1972 року є сьогодні головною перешкодою на шляху забезпечення подальшого прогресу в сфері контролю над стратегічними озброєннями. Основні учасники цього Договору вже тривалий час обмінюються взаємними обвинуваченнями, не намагаючись об’єктивно проаналізувати ситуацію.

Важко не погодитися з думкою окремих авторів, котрі висловлюють припущення, що обидві сторони просто втомилися від необхідності зважати на міжнародні договори в цій сфері та не проти повернутися в старі «добрі» часи «холодної війни» періоду 60-х років, коли дві наддержави керувалися винятково власним розумінням своїх національних інтересів. Саме як ностальгія за цим часом лунає сказане в Центрі міжнародних стратегічних досліджень заступником міністра оборони США У.Слокоумом (Walter B. Slocombe): «...не допустимо, щоб хтось мав право вето щодо дій, які вважаємо необхідними для забезпечення національної безпеки». З аналогічними заявами виступали й інші представники адміністрації США. У зв’язку з такою заявою можна лише підкреслити, що силу своєрідного вето мають укладені державою міжнародні договори, і це необхідно враховувати незалежно від особистих пріоритетів.

Основою суперечностей у питаннях модифікації Договору ПРО є полярні позиції США й Росії. Сполучені Штати, посилаючись на можливість зміни Договору ПРО відповідно до статей ХIII і XIV, пропонують модифікувати Договір. Росія, посилаючись на інші статті Договору, зокрема, на статтю I, згідно з якою Сторони зобов’язуються «… обмежувати системи ПРО та вжити інших заходів відповідно до положень Договору, зокрема не розгортати системи ПРО території своєї країни, а також не розгортати системи ПРО окремого району, за винятком коли це передбачено в статті III Договору…», наполягає на тому, що заявлені США пропозиції про модифікацію Договору суперечать його суті.

На даному етапі розвитку світового співтовариства проблема створення систем ПРО має принципове значення — не лише на рівні двосторонніх відносин основних ядерних держав (США—РФ), а й у глобальному плані, бо торкається інтересів Китаю, країн Європи, Індії, Пакистану й інших; незважаючи на те, що сам по собі Договір, укладений між США і СРСР, юридично обов’язковий тільки для США та правонаступників СРСР. Позаяк питання про правонаступників не було остаточно юридично розв’язане (підписані 1997 року на рівні міністрів закордонних справ домовленості ще не набрали чинності), єдиними учасником Договору на сьогодні є лише США, що не можна розцінювати інакше як юридичний казус.

Свого часу, підписаний 1972 року Договір став відправною точкою та своєрідним фундаментом для наступних угод у сфері контролю над стратегічними озброєннями двох наддержав. Оскільки роль стратегічного паритету між основними ядерними державами ще зберігає своє значення, незважаючи на всі міркування про однополярний або багатополярний світ, ситуація в цій сфері є ключовою для всіх процесів контролю над стратегічними озброєннями, в якому беруть участь, передусім, США, РФ та інші країни — правонаступники СРСР (Білорусь, Казахстан, Україна).

З іншого боку, завдяки поширенню ракетних технологій і виникненню нових загроз, проблема захисту від ракетного нападу й ірраціональних дій деяких держав має значення не лише для США, а й для країн Європи, Близького Сходу й Азії (тобто, проблема на сьогодні є глобальною). По суті, у цьому відбиваються результати природного діалектичного процесу розвитку засобів нападу й захисту. Причому ситуація складається досить парадоксальна — якщо США та країни — правонаступники СРСР пов’язані системою договірних обмежень у сфері стратегічних озброєнь, то всі інші держави таких обмежувальних рамок узагалі не мають, за винятком «режиму РКРТ», членами якого є далеко не всі держави.

У сумарній кількості засоби стратегічного нападу істотно скорочено (зокрема завдяки й діям України), проте в сфері розробки ракет меншої дальності дещо інакше становище. Приміром, з’явилися нові національні програми створення ракет із дальністю 1000—3000 км: у КНДР (ракета «Нодонг»), у Пакистані (ракети «Гхаурі-1», «Гхаурі-2»), в Ірані (ракета «Шахаб-3»). Перелічені ракети пройшли льотні випробування. Не слід цілком виключати той факт, що після завершення створення ракет такого класу ці держави спробують створити бойові ракетні системи більшої дальності.

Аргументом на користь такого сценарію розвитку подій можуть служити проведені в КНДР випробування ракети-носія «Теподонг-1» (двоступінчаста ракета з другим ступенем від «Скада»). На думку ЦРУ, «...за наявності діючого третього ступеня й боєголовки, здатної функціонувати після завершення польоту за траєкторією МБР, переустаткована ракета-носій «Теподонг-1» може доставити легкий корисний вантаж до Сполучених Штатів».

Можна навести приклади інтенсифікації розробок ракетного озброєння і в інших країнах. Із сказаного випливає необхідність створення більш широких і дійових, ніж «Режим РКРТ», міжнародних домовленостей у сфері обмежень ракетних озброєнь і засобів захисту.

У цьому зв’язку слід погодитися з тими дослідниками, котрі вважають назрілою проблему створення більш широких міжнародних домовленостей. Проте приступати до їхнього формування необхідно, не порушуючи, а зберігаючи існуючу систему домовленостей і доповнюючи її новими більш глобальними угодами.

Глобальне завдання можна сформулювати як необхідність переходу від ситуації стабільності, заснованої на балансі сили (концепція стримування), до балансу інтересів, закріпленому в міжнародних глобальних угодах.

Витоки поляризації позицій США та РФ варто шукати в історії й особливостях розробок в галузі ПРО та стратегічних наступальних озброєнь.

З історії розробок

Звернімося до історії розробок США в галузі створення ПРО. Це питання завжди викликало найгостріші політичні дискусії в країні. Пояснення цього феномену слід шукати в сталому уявленні про американську «винятковість» — невразливість американського континенту. У цьому плані цілком справедливим є висловлення російського фахівця С.Рогова: «Визнання вразливості американської території виявилося дуже непростим для країни, яка майже два століття жила в умовах відсутності безпосередньої загрози» («Независимое военное обозрение», 1999, №6).

Згода на стратегічний паритет з Радянським Союзом була вимушеною. Паритет американському суспільству видається занадто жорсткою умовою. Саме в цьому — ключ до розгадки тих величезних зусиль з боку США в напрямі створення систем ПРО, здатних знову відновити невразливість США. Досить нагадати основні програми в цьому напрямі: «Найк — Зевс» (1957—1963 рр.), «Найк — Ікс» (1963—1965 рр.), «Сентінел» (1965—1969 рр.), «Сейфгард» (1969—1976 рр.).

Протиракетні системи створювали паралельно з потужним розвитком у США та СРСР стратегічних сил нападу, основу яких становили міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), яким, поряд з удосконаленням їх як зброї ураження почали надавати здатність подолання ПРО. По суті, йшов діалектичний процес розвитку засобів нападу (МБР) і засобів захисту (ПРО). Причому удосконалення засобів нападу, як правило, випереджало розвиток засобів захисту.

У СРСР, в Україні, 1963 року створили першу важку МБР
SS-9. У відповідь американські фахівці оснащують МБР «Титан-2» роздільною головною частиною, із головками індивідуального наведення (РГЧ ІН), що, з одного боку, підвищує ефективність дії МБР, з іншого — ускладнює роботу систем ПРО. Аналогічні складні головні частини (РГЧ ІН) з’являються в СРСР. Обидві країни починають посилено розробляти спеціальні засоби подолання систем ПРО (спеціальних покриттів бойових головок, фіктивних цілей, активних перешкод, диполів тощо).

У СРСР 1969 року, з огляду на можливості розвитку ПРО та стратегію удару у відповідь, яка народжувалася, приймається новий напрям розвитку сил стратегічного нападу. З двох концепцій — створення великої кількості простих і дешевих ракет і пускових установок (пропозиція російських організацій) і концепції, що базується на трьох основних принципах розвитку (пропозиція українських організацій) — удосконалення власне ракети як зброї ураження, зокрема в умовах протидії ПРО, забезпечення підвищеної захищеності пускової установки й підвищення боєздатності ракетного комплексу, — вибір зробили на користь пропозицій українських фахівців.

Унаслідок більш швидкого розвитку засобів нападу, розроблювані на цьому етапі системи ПРО виявлялися малоефективними. 1969 року обидві сторони, дійшовши висновку, що створення систем ПРО є неприпустимо складним і дорогим, розпочали американо-радянські переговори з обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Переговори завершилися укладанням 1972 року безстрокового Договору ПРО.

Відповідно до укладеного Договору, кожній стороні дозволялося створити два райони базування засобів ПРО в межах національної території, у кожному з яких можна було розмістити не більш як 100 ракет-перехоплювачів. 1974 року Протоколом до Договору ПРО запровадили зміну: замість двох районів ПРО кожна сторона обмежувалася одним.

Обмежену систему ПРО «Сейфгард» розгорнули на базі Гранд-Форкс (штат Північна Дакота) відповідно до статті III Договору. Проте засоби нападу розвивалися набагато швидше — ця система була не здатна справитися з МБР, оснащеними засобами подолання ПРО та багатоелементними ГЧ; як наслідок 1976 року систему «Сейфгард» демонтували. Тоді як створена в СРСР система ПРО Москви функціонує й сьогодні.

Наступною спробою забезпечити невразливість США було проголошення президентом Р.Рейганом 1983 року стратегічної оборонної ініціативи (СОІ).

Концепція СОІ, яка передбачала створення широкомасштабної ешелонованої системи з компонентами космічного базування (включаючи інформаційні й ударні засоби), цілком підривала режим, установлений Договором ПРО. Але й цій концепції не судилося здійснитися. Напад знову випереджав захист. Праці українських ракетників показали: реальні можливості подолання ПРО, що розроблялися США в рамках СОІ, з урахуванням вжиття спеціальних заходів протидії зберігаються достатніми для забезпечення стримування.

У дослідженнях розглядалися можливості космічної системи ПРО, що складається з 50 космічних апаратів (КА) спостереження та виявлення, 100 КА з ударними хімічними лазерами; наземних лазерів із дзеркалами космічного базування (50 апаратів). Як показник ефективності такої системи ПРО, орієнтованої на перехоплення МБР на активній ділянці, прийнято потенційну кількість перехоплень ракет. За оцінками отримано такі значення цього показника: близько 5000 перехоплень для існуючих типів МБР і лише 50—100 — для МБР, що реалізують заходи протидії (скорочення активної ділянки й модульна побудова верхніх ступенів).

Таким чином, проведений аналіз показав: реалізація заходів протидії знижує потенційну ефективність систем ПРО космічного базування в 50—100 разів, а це цілком знецінює розглянуту систему. Певне, такого самого висновку дійшли й керівники програми робіт у США. У результаті наприкінці 80-х років, у період закінчення «холодної війни», пролунали заклики (зокрема з боку голови сенатського комітету зі справ збройних сил С.Нанна) про переорієнтування цієї претензійної програми в напрямі створення обмеженої за своїми можливостями системи захисту від випадкових і несанкціонованих пусків балістичних ракет. (Президент Дж.Буш оголосив про таке переорієнтування програми розробок засобів ПРО 29 січня 1991 року.)

Адміністрація Б.Клінтона знову повернулася до ідеї створення національної системи протиракетної оборони (НПРО), здатної забезпечити невразливість усієї території США, але вже від обмеженого удару МБР, передусім — з боку «терористичних» держав.

23 липня 1999 року Б.Клінтон підписав закон про НПРО, відповідно до якого влітку 2000 року передбачалося ухвалити рішення про те, чи варто розгортати обмежену НПРО, з урахуванням технічної ситуації в цій сфері та прогресу в узгодженні поправок до існуючого Договору ПРО.

За задумом американських фахівців, НПРО призначається для захисту всієї території країни (50 штатів) від ракетного нападу. Розгортання НПРО планувалося здійснити в кілька етапів.

На першому етапі НПРО включала б такі компоненти: 20 ракет-перехоплювачів наземного базування на Алясці, одну радіолокаційну станцію (РЛС) ПРО для управління бойовими діями (о.Шеміл, штат Аляска), п’ять РЛС попередження про ракетний напад. Реалізацію цього варіанту планувалося завершити 2003 року, за умови ухвалення рішення в 2000-му.

На другому етапі, у тому самому районі базування передбачається збільшити кількість ракет-перехоплювачів (РП) до 100. Початок експлуатації НПРО другого етапу намічався на 2005 рік.

На третьому етапі планувалося мати 125 ракет-перехоплювачів на Алясці та 125 — у Гранда Форксі (штат Північна Дакота). Система НПРО третього етапу мала забезпечувати перехоплення бойових головок, оснащених складними елементами подолання ПРО під час будь-якої ракетної атаки. Розпочати експлуатацію НПРО третього етапу планувалося в 2010—2015 рр.

Очевидно, що хоча передбачені масштаби розгортання (200—250 РП), по суті, узгоджуються з первісними обмеженнями Договору, той факт, що вони призначені для оборони національної території й географія їхнього розміщення суперечить Договору, потребує узгодження поправок до нього. Проти цього категорично виступає Росія. Незважаючи на численні двосторонні консультації, сторони так і не приступили до обговорення необхідних поправок, і в цьому суть протиборства між США та РФ, «які є» основними стратегічними партнерами України.

Остаточну позицію адміністрації нового президента США буде сформульовано лише наприкінці 2001 року, і в цьому плані виняткове значення має широке обговорення проблеми ПРО світовим співтовариством. Проте ці роботи є пріоритетними для нової адміністрації, котра, не відкидаючи і плани попередньої адміністрації, провадить також ширший пошук альтернатив.

На відміну від Б.Клінтона, новий президент США Д.Буш планує створити більш міцний антиракетний щит, «здорову» НПРО, яка може розвинутися в систему з використанням елементів космічного базування. Створення такого щита від самого початку щорічно вимагатиме додатково асигнувань у $8—10 млрд., а в подальшому — вони досягатимуть $20—30 млрд. на рік. Якщо ж врахувати технічні труднощі, з якими вже зіткнулися американські фахівці під час створення багатоярусної НПРО, її розгортання до кінця поточного десятиліття видається проблематичним.

Одним з принципових першочергових питань, які обговорюють, є оцінка відповідності НПРО обговорюваної конфігурації поставленим цілям, її вплив на стратегічну стабільність.

Відповідно до наявної інформації, завдання НПРО першої черги (за планами адміністрації Б.Клінтона) — забезпечувати захист від кількох десятків боєголовок Північної Кореї з низькими можливостями подолання ПРО. Є оцінки, що кожен комплекс із 20 ракет-перехоплювачів забезпечуватиме з імовірністю 0,98 перехоплення від п’яти до семи простих балістичних цілей (за ймовірності перехоплення кожної РП приблизно 0,85).

Для системи НПРО другого етапу в складі двох районів базування (200—250 РП) висувають завдання перехоплення «кількох десятків МБР з істотними можливостями подолання ПРО».

Позаяк в системі обмеженої НПРО використовується РП із великими висотами перехоплення та великою дальністю стрільби (до 2000 км), то можливості селекції цілей будуть досить обмеженими, і як фіктивну ціль можна розглядати навіть корпус останнього ступеня МБР.

За такого припущення один протиракетний комплекс із 20 РП забезпечуватиме надійне перехоплення п’яти бойових блоків, а комплекс у складі 100 РП — до 25 цілей відповідно; тобто мінімальне завдання НПРО є цілком реальним. Підтвердженням цього служить і район розміщення НПРО першої черги на Алясці. Саме РЛС на о.Шемія контролює запуски з району Північної Кореї та Китаю.

Щодо пусків МБР з території Росії ця РЛС малоефективна. Під час використання 250 РП, максимальна загальна кількість перехоплених бойових блоків, захищених фіктивними цілями, становитиме близько 50 одиниць (при застосуванні лише трьох фіктивних цілей на кожній МБР). З урахуванням наявних оцінок показників бойової ефективності обмеженої системи НПРО навряд чи слід говорити про її вплив на стратегічну стабільність і безпосередньо — на можливість підтримки ядерного паритету між США та РФ.

Сьогодні все ще зберігається підхід, що здобув визнання в період «холодної війни», до підтримки стратегічної стабільності у світі через забезпечення взаємного ракетно-ядерного стримування.

Незважаючи на всі політичні заяви, як США, так і Росія розглядають імовірність «удару відплати» як гарантію стабільності ситуації. Виходячи з цих позицій, наявність або відсутність засобів ПРО національної території, безумовно, може позначитися на цьому. Питання в тім, які можливості такої системи ПРО й які масштаби розгортання засобів нападу (тобто скільки боєголовок перебувають в бойовій готовності в кожної зі сторін), а також якою залишається можливість запуску після першого «знезброюючого» удару.

Позаяк максимальна кількість перехоплюваних боєголовок системою НПРО в складі 250 РП, як зазначено вище, не перевищуватиме 50 одиниць, то зсув сфери стабільності буде цілком незначним.

Звідси досить очевидний висновок: за суворого дотримання задекларованих для НПРО США завдань і обговорюваних масштабів розгортання значного впливу на стратегічну стабільність у плані двосторонніх відносин із РФ не буде й перспектива подальшого скорочення СНО, аж до 1500 боєголовок, для кожної сторони збережеться.

Отже, мета учасників Договору ПРО не в тому, щоб відмовлятися від ведення переговорів за узгодженням поправок до Договору (як це передбачено в самому Договорі), а в тому, щоб такі поправки не дозволяли відійти від обмежень Договору по суті й не дозволили розгорнути таку систему НПРО, яка призвела б до помітного впливу на стратегічну стабільність у світі. І таке завдання цілком реальне за наявності волі у всіх учасників переговорного процесу. Таким є основний висновок на рівні угод між учасниками Договору.

Аргументом на користь саме такого підходу до масштабів розвитку робіт із створення НПРО в США є й історичний досвід, що мав місце стосовно програми СОІ. Наявність ефективних асиметричних заходів спричинить знову випередження засобів нападу, і зусилля з нарощування масштабів розгортання НПРО за обговорювані рамки буде знову нейтралізовано, неодноразово підкреслюють російські експерти.

Якщо звернутися до проблеми нейтралізації ракетної загрози на глобальному рівні, то в цій сфері зусилля мають бути спрямовані передусім на обмеження ракетного розповсюдження. Слід погодитися, що існуючі режими (РКРТ) не мають достатнього стримуючого значення. Загроза поширення ракет розростається внаслідок впливу багатьох чинників.

Передусім, балістичні ракети великої дальності порівнювані за своєю «привабливістю» з ядерною зброєю. Їхня наявність засвідчує претензії держави на високий політичний статус, і відсутність глобальних обмежень спрощує процес вступу в клуб обраних. Крім того, має місце вплив природного розвитку засобів збройної боротьби.

Можливими бар’єрами на шляху посилення ракетної загрози можуть стати:

— створення Глобальної системи контролю над перерозподілом ракет і ракетних технологій, запропоноване Росією в липні 1999 року на саміті «великої сімки» у Кельні;

— створення Спільного центру обміну даними раннього попередження та повідомлення про ракетні запуски (Меморандум, підписаний США та РФ у червні 2000 року).

Водночас певним бар’єром на глобальному рівні є і практичні роботи з створення засобів протиракетної оборони тактичного рівня, не охоплені Договором. Проте юридичне розмежування стратегічних і тактичних засобів буде остаточно оформленим лише після набрання чинності Нью-йоркським пакетом. Необхідно зазначити, що багато країн, які не беруть участь у Договорі, активно працюють у цій сфері.

З викладеного вище випливає: об’єктивним завданням в плані нового світового порядку, покликаного змінити період «холодної війни», є, передусім, збереження досягнутої (тобто існуючої) системи Договорів у сфері стратегічних озброєнь (Договір ПРО, Договір з РСМД, Договір СНО-1, СНО-2). І далі, базуючись на вже досягнутих, необхідно вести пошук більш загальних, нових домовленостей, які б охопили не лише уже залучені до цього процесу країни, а й також решту ядерних держав та інші держави.

Офіційна позиція України в цій сфері досить послідовна й обгрунтована. Україна підтвердила свою готовність стати одним з правонаступників за всіма договорами, підписаними раніше Радянським Союзом, і послідовно оформляла свої зобов’язання юридично: приєдналася до ДНЯО як неядерна держава, ратифікувала й виконує Договір СНО-1, ратифікувала Меморандум про правонаступництво за Договором ПРО, зобов’язання РКРТ і т.п.

При цьому для України характерний універсальний підхід: вона реалізує свою прихильність до без’ядерного світу не вибірково стосовно окремих Договорів, а з огляду на всю їхню палітру. З цих позицій спроби наших партнерів перевести обговорення долі Договору винятково на двосторонню основу суперечать цьому принципу.

Офіційне ставлення України до проблеми модифікації Договору ПРО викладено 23 листопада 2000 р. у відповідній заяві МЗС нашої держави в зв’язку з заявою президента Росії від 13 листопада 2000 р. з питання стратегічної стабільності. У ній, зокрема, підтверджено викладену вище відданість ідеї без’ядерного світу, підтримано ініціативи президентів США та Росії в сфері стратегічної стабільності. Україна також зазначає, що умовою успішної реалізації позитивних принципів, ідей та ініціатив є збереження Договору ПРО.

З огляду на дедалі більші дискусії навколо Договору ПРО, доцільність забезпечення легітимності роботи Постійної консультативної комісії на багатосторонній основі, Верховна Рада України 11 січня 2001 р. ратифікувала Меморандум «Про домовленість у зв’язку з Договором між СРСР і США про обмеження систем ПРО» від 26 травня, який визначає правонаступництво України щодо Договору.

На думку України, переговори про долю Договору ПРО мають відбуватися в рамках спеціально створеної для цієї мети Постійної консультативної комісії (ПКК), де представлені не лише США та РФ, а й інші держави — ядерні наступники колишнього СРСР: Білорусь, Казахстан і Україна. Саме багатосторонній характер ПКК і є найважливішим чинником, покликаним сприяти розв’язанню існуючих проблем і забезпеченню ефективності й життєздатності Договору в ХХІ столітті.

Коректність, демонстрована сьогодні Україною, цілком виправдана: і США, і РФ — центральні постаті в дискусії — є її офіційно задекларованими стратегічними партнерами, котрі переслідують протилежні інтереси.

Спочатку США намагалися будувати відносини з Російською Федерацією як з єдиним правонаступником колишнього СРСР щодо ПРО. Це прагнення легко зрозуміти: у двосторонньому форматі найпростіше забезпечити реалізацію договірних відносин у такій чутливій сфері, як обмеження стратегічних озброєнь. Тим більше, що на початку 90-х років російсько-американські відносини вибудовувалися на тлі постперебудовної романтики.

До 1993 р. значною мірою завдяки наполегливості України в обстоюванні її прав на ядерну спадщину, незважаючи на сильний тиск і з боку Вашингтона, і з боку Москви позиції партнерів змінилися. У листі держсекретаря США до українського МЗС повідомлялося про те, що Сполучені Штати готові розглядати Україну як державу-правонаступника за Договором ПРО й запропонувати їй узяти участь у роботі Постійної консультативної комісії, створеної відповідно до Договору. (Аналогічні послання одержали Білорусь і Казахстан.) У результаті з’явилася можливість розпочати підготовку необхідних домовленостей, які після чотирирічної роботи ППК було подано в складі пакету документів, підписаних представниками США й чотирьох держав-спадкоємниць колишнього СРСР 26 вересня 1997 р. у Нью-Йорку.

Слід нагадати, що необхідність підтвердження правонаступництва України за Договором ПРО об’єктивно виникла водночас із підписанням нею 23 квітня 1992 р. Лісабонського протоколу до Договору про СНО, бо ці документи взаємозалежні. Розуміючи цей нерозривний зв’язок і приймаючи на себе відповідні зобов’язання, Україна почала виконувати умови Договору ПРО між СРСР і США. Цю обставину було зафіксовано ще 9 жовтня 1992 р. у Бішкеку підписанням главами держав СНД рішення про їхню участь у Договорі стосовно до своїх територій.

На сьогодні, як відомо, Меморандум про правонаступництво ратифіковано двома сторонами з п’яти — Російською Федерацією й Україною. Затримка ратифікації з боку Казахстану не пов’язана з певними політичними проблемами, а офіційному Мінську ратифікація для набрання документом чинності й зовсім не потрібна. Отже, єдиною перешкодою залишається небажання визнати Меморандум законодавцями США.

1 листопада 1999 року ГА ООН більшістю голосів схвалила резолюцію 54/54А, підготовлену Першим комітетом ООН з роззброєння й безпеки за ініціативою КНР, підтриману РФ і Білоруссю, яка закликає до послідовних зусиль щодо зміцнення Договору, збереження його цілісності й дієвості. Україна тоді була серед тих, хто утримався при голосуванні. Це відповідало інтересам одного з її основних партнерів, що проявлялися зокрема в проханні колишнього посла США С.Пайфера, аби Україна й інші країни «...під час попереднього голосування в першому комітеті ООН або утрималися, або проголосували проти російської пропозиції».

Під час голосування аналогічної резолюції ГА ООН 55/33В у листопаді 2000 року Україна «залишила табір тих, котрі утрималися», де залишилися всі європейці, і приєдналася до опонентів американських планів модифікації Договору ПРО (серед них виявилися й усі держави СНД). Зміна позиції певною мірою засвідчує ослаблення на цей час співпраці США з Україною на стратегічному рівні, а також більшу коректність редакції самої резолюції.

На думку деяких західних політологів, причиною зміни позиції став продуманий Україною тактичний крок — її дрейф убік Росії. Підтримуючи Договір ПРО, вона не лише демонструє незадоволення станом стратегічного партнерства зі США, а й спирається на підтримку Москви, з метою посилення співробітництва з останньою.

Заради справедливості слід визнати, що обидва стратегічні партнери поводяться непослідовно щодо залучення України до дискусії, воліючи проводити обговорення у форматі двосторонніх консультацій, хоча їхній результат багато в чому визначить лінію поведінки України.

У разі, якщо США все-таки вийдуть із Договору ПРО, цілком природним буде вихід РФ із Договорів про СНО-1; тоді й Україна вважатиме себе вільною від усіх зобов’язань у цій сфері, за винятком зобов’язань щодо ДНЯО.

У відомому сенсі така ситуація може розглядатися навіть кращою для України — як країни, що володіє потужною ракетно-космічною промисловістю й досить високим науково-технологічним потенціалом. Тим більше що за таких умов двосторонні відносини США—РФ можуть повернутися до стану нової гонки озброєнь. А це штовхатиме Росію до військово-технічної співпраці з Україною. Проте не виключено, що Україна тоді втратить надії на європеїзацію.

І все-таки, як було показано вище, офіційна політика України має цілком іншу орієнтацію, націлену не на роздування політичних амбіцій, а на піклування про політичну стабільність у світі в цілому.

Без’ядерній Україні набагато більше потрібно обстоювати збереження та зміцнення договірних відносин, ніж ядерним державам. Відмовляючись від силового чинника, Київ намагається забезпечити інтереси національної безпеки, покладаючись на силу міжнародних угод. Для цього необхідно збереження рівноправного членства України в Договорах ПРО, РСМД, ДНЯО, СНО-1 як ракетно-космічної держави з високим рівнем технологічного розвитку, що перевершує чимало де-факто ядерних держав.

Яким бачиться бажане владнання ситуації навколо Договору ПРО з позиції національних інтересів України?

1. Ми переконані в необхідності збереження Договору ПРО як основи існуючої системи обмежень у сфері стратегічних озброєнь. Те, що ситуація у світі змінилася й на порядку денному — необхідність розробки нової системи договірних відносин, не означає, що систему, яка виправдала себе, потрібно поламати та знищити. У цьому мають бути зацікавлені всі учасники. І якщо для цього потрібні помірні поступки, пов’язані з внесенням поправок, які не суперечать суті Договору (можливість мати два райони базування ПРО загальною чисельністю до 200—250 штук), Україна готова активно їх підтримувати й усувати розбіжності, що виникли внаслідок технічного прогресу за минулі після розробки Договору майже 30 років.

2. Ситуація вимагає невідкладної ратифікації Сполученими Штатами Меморандуму про правонаступництво, а також документів з розмежування стратегічної й тактичної ПРО, підписаних 26 вересня 1997 р. у Нью-Йорку міністрами закордонних справ країн–учасниць Договору. Останні могли б стати основою для розробки нової глобальної угоди в сфері тактичної ПРО.

Ратифікація документів цього пакету не лише усуне юридичний казус, коли в Договорі є тільки одна сторона (США), а правонаступники СРСР юридично не визначені, а й внесе ясність у дозволену сферу розробок — тактичної ПРО (крім можливості політичних спекуляцій навколо цих робіт), роботи в якій уже ведуть багато країн.

3. Питання оформлення участі України принципово важливе, бо підтвердить послідовність її політики в сфері контролю над озброєннями й рівноправність щодо всіх договорів; відповідатиме її геополітичній ролі в Європі та створить умови для активної співпраці в питанні створення ПРО для Європи, де є всі умови для досягнення консенсусу.

Передумови для цього є. В Україні функціонують два вузли СПРН — станції РЛС, призначені для виявлення й визначення координат ракет і космічних об’єктів, що рухаються, з найбільш ракетонебезпечного напрямку. Ці вузли доцільно задіяти в системі глобального контролю простору в інтересах не лише Росії, а й усієї Європи. Викликає подив завзяте небажання зважати на цей чинник як із боку НАТО, так і з боку членів ЄС.

Україна могла б брати участь у створенні тактичних засобів ПРО морського базування в Чорноморському басейні, а також в інших спільних розробках. Викликає подив ситуація, коли стратегічний партнер України США активно співпрацює у цій сфері з багатьма країнами Європи, Азії, Близького Сходу й не виявляє ніякого розуміння інтересів України (і тим самим штовхає її на односторонній розвиток співробітництва лише з Росією).

4. Україна з розумінням ставиться до будь-яких нових ініціатив, спрямованих на зміцнення стратегічної стабільності у світі в нових умовах, чи то Глобальна система контролю над нерозповсюдженням ракетних технологій, обмін даними систем раннього попередження, обмеження щодо мілітаризації космічного простору чи інші ініціативи, і сприятиме активізації переговорних процесів у цих напрямах.