Чорногорський захист

Мабуть, ключова новина минулого тижня в міжнародній політиці - це саміт міністрів закордонних справ держав НАТО, який відбувся у Брюсселі. І, звичайно, з рішень цього саміту найважливішим і найбільш обговорюваним було запрошення Чорногорії стати 29-м членом альянсу.

Із закінченням холодної війни, а тим паче після розпаду Радянського Союзу, здавалося, що сенсу існування організації вже немає. Після терактів 11 вересня була спроба зробити його метою "війну з терором". Однак "терористи" - досить абстрактне визначення противника, а ідея розгрому груп на кшталт "Аль-Каїди" традиційними методами ведення війни від самого початку багатьом здавалася не зовсім реалістичною. Крім того, деякі рішення Сполучених Штатів Америки в рамках цієї стратегії - і насамперед, безперечно, війна в Іраку - викликали різку незгоду їхніх партнерів по НАТО.

Однак в останні два роки роль альянсу, судячи з усього, знову різко зросла. У "війні з терором" з'явилася досить конкретна ціль - "Ісламська держава", протистояння якій не викликає в членів НАТО заперечень. Але головне - з різким похолоданням відносин між Росією і Заходом знову набула актуальності ідея колективної оборони проти можливого наступу на територію країн - членів альянсу чи то у формі конвенційного конфлікту (що все ще здається малоймовірним сценарієм), чи то у вигляді гібридної війни.

Не те щоб коли-небудь відносини альянсу з путінською Росією були ідеальними. Москва виступала різко проти приєднання до Вашингтонського договору колишніх країн - членів Варшавського договору, а також балтійських держав. Ще більший опір викликало розміщення в країнах Центрально-Східної Європи елементів протиракетної оборони - нібито для відбиття можливих загроз з Близького Сходу. За твердженнями Росії, для задекларованої цілі ці елементи не пристосовані, зате можуть бути застосовані для пуску ракет по цілях на території Росії.

Однак у цілому риторика представників НАТО щодо Росії була не конфронтаційною, а, швидше, компромісною. І не тільки риторика - в Україні і Грузії добре пам'ятають Бухарестський саміт 2008 р., на якому було ухвалено рішення не надавати їм ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО). Це небажання в кулуарах пояснювалося просто - дражнити Путіна європейці, і насамперед Німеччина й Франція, наміру не мали.

У той час іще не почалося системне нарощування градуса ненависті до Заходу в російському суспільстві. І війни в Грузії ще не було - вона почалася лише через чотири місяці. Але Мюнхенська промова Путіна, присвячена критиці однополярного світу (а по суті - декларація претензій Росії на власну сферу впливу), уже була виголошена, і багато аналітиків заговорили про те, що вона є прологом нової холодної війни.

У російському дискурсі існує твердження, що Михайлові Горбачову в обмін на дозвіл об'єднати Німеччину було обіцяно, що "розширення НАТО на Схід" ніколи не відбудеться. Отже, розширення НАТО Москва сприймає як порушення нехай і усного, але договору. (Оминемо питання про подвійні стандарти Росії щодо міжнародних угод). Таким чином, російська сторона подає - і, ймовірно, насправді розглядає - свої дії (зокрема модернізацію армії та перекидання боєздатних підрозділів на кордони з потенційним противником) як суто оборонні. Така от реакція на загрозу від альянсу, який підбирається до кордонів РФ.

Тим часом розширення НАТО в самих нових країнах-членах завжди сприймали зовсім інакше. Так, на думку деяких тогочасних аналітиків, Угорщина, Польща і Чехія зробили вибір на користь НАТО в середині 90-х (і отримали членство в 1999-му) на тлі побоювання у зв'язку з чеченською кампанією Росії. Балтійські країни, навчені досвідом Литви 1991 р., від початку не приховували, що очікують спроб воєнної агресії з боку Москви, а тому зацікавлені у приєднанні до НАТО. Іншими словами, ці країни бачили в Росії потенційного агресора - і Крим показав, що вони не помилилися. А тому актуалізація ролі НАТО сьогодні стала неминучою.

2009 р. членами НАТО без особливого спротиву з боку Росії стали Албанія і Хорватія. Однак 2015-го рішення про приєднання Чорногорії до Альянсу викликало досить жорстку реакцію Росії. Це були і заяви про готовність до економічного тиску (зокрема припинення інвестицій у країну), і про "симетричні відповіді" та "серйозні наслідки". По суті, про російське ставлення до цього факту виразно свідчить заява її зовнішньополітичного відомства: "Приєднання Чорногорії буде черговим ударом по європейській безпеці і по відносинах між Росією і НАТО".

Понад те, у контексті цього рішення Москва знову згадала про горезвісні обіцянки не розширювати НАТО на схід. З географічної точки зору щодо Чорногорії це абсурдно. З військової - тим паче: маленька країна з трьома тисячами діючих військових, єдина стратегічна цінність якої - вихід до Адріатики, і без того контрольованої країнами НАТО. Так, Росія заявляла про плани створити військову базу в цій країні, але їх утопічність була очевидною від самого початку. Чому ж у такому разі Росія відреагувала саме так, фактично промовчавши у 2009-му під час приєднання Хорватії? Можна припустити, що в Кремлі змінилося бачення Балкан порівняно з минулим десятиліттям: сьогодні Росія хоче зробити півострів зоною свого впливу.

Тим часом для Чорногорії в її прагненні в НАТО Росія взагалі відігравала мінімальну роль. Альянс для Подгориці - це, швидше, механізм захисту власної безпеки в потенційно вибухонебезпечному регіоні. Так, сьогодні на Балканах досить тихо, але ніхто не може гарантувати, що, скажімо, завтра через ту ж таки Республіку Сербську та її спроби сепаратизму не спалахне новий конфлікт, який легко може поширитися на весь півострів. Парасолька НАТО дасть Чорногорії змогу почуватися більш упевнено. Такою самою бачили мету приєднання Чорногорії до альянсу Словенія і Хорватія, які рік тому офіційно підтримали заявку Подгориці.

У самій же Чорногорії до атлантичної інтеграції ставлення неоднозначне. Згідно з опитуваннями, приблизно половина чорногорців підтримує вступ до НАТО, при тому, що приблизно 3/4 населення виступає за членство в ЄС. Причина такої помітної різниці очевидна - у Чорногорії проживає близько 29% сербів, історичну пам'ять яких про НАТО значною мірою визначають бомбардування Югославії в 90-х. Однак прем'єр країни, лідер "Коаліції за європейську Чорногорію" Міло Джуканович, виступає за євроатлантичну інтеграцію як єдиний неподільний процес.

Коли влітку ц.р. стало відомо, що НАТО планує запропонувати Чорногорії членство, у столиці розпочалися акції протесту. Очолили їх знов-таки сербські партії - зокрема права "Нова сербська демократія", друга за чисельністю партія. Наметове містечко встановлювали, до відставки влади закликали, коктейлі Молотова кидали - але результату не домоглися. Натомість дали привід Росії заявити, що чорногорський народ проти НАТО. Ну а чорногорцям, у свою чергу, - привід назвати ці протести інспірованими Росією, хоча підтверджень цьому немає.

Тепер, судячи з прикладу Хорватії, мине кілька місяців до повноцінного вступу Чорногорії до альянсу. І для регіональної безпеки та стабільності це справді буде найкращим рішенням. Понад те, з цього ж погляду було б дуже бажано, щоб членами НАТО стали й інші країни Західних Балкан. На жаль, у випадку з Македонією всі спроби приєднатися блокує Греція через назву країни, тоді як від Боснії та Герцеговини ПДЧ вимагає передати контроль над військовими потужностями Республіки Сербської центральній владі. І те й інше здається нереальним. Нарешті, у Сербії попри те, що партія влади бачить своєю метою євроатлантичну інтеграцію, лише близько 12% населення підтримують членство в НАТО, тоді як членство в ЄС - майже половина. Відтак у цьому випадку розмови про членство здаються передчасними.

Дії ж Росії виглядають неприкритою спробою захистити те, що Кремль вважає своєю "сферою впливу". Утім, на брюссельському саміті НАТО пролунали й інші заяви, не надто приємні для цієї самої "сфери" і кремлівської стратегії в цілому. Так, у черговий раз пролунали слова про готовність прийняти до альянсу, крім Боснії, Македонії і Сербії, також і Грузію. У НАТО знову декларують, що підтримують Київ, що готові до інтенсифікації військового співробітництва з Україною, і не відступають від риторики, в якій сепаратистів Донбасу називають "підтримуваними Росією".

Крім того, альянс ухвалив нову стратегію протистояння гібридним війнам, що зав'язана на розвідці й ранньому попередженні - цілком очевидний жест у бік Росії. І, нарешті, хоча про приєднання не йшлося, у рамках саміту відбулася зустріч з міністрами закордонних справ Фінляндії і Швеції, на якій, зокрема, обговорювалося те ж таки питання гібридних війн та активізації військового співробітництва. У контексті агресивних дій Росії обидві країни, раніше нейтральні, явно посилили кооперацію з альянсом.

Ну а в Чорногорії членство в НАТО, крім питання регіональної безпеки, прямо пов'язують з перспективами приєднання до ЄС. І справді, саме цю країну, невелику й не дуже проблемну, яка до того ж уже використовує євро, вважають імовірним наступним (теж 29-м) членом Євросоюзу. А рух до членства в НАТО на неформальному рівні, як відомо, нерідко пов'язують з євроінтеграцією. Таким чином, чорногорці можуть втратити інвестиції з Росії, але позитивні очікування від країни приваблять інвесторів з інших держав. Отже, Подгорицю можна лише привітати з геополітичною удачею.