Чим Україна не Китай?

Минулого тижня, представляючи міністра закордонних справ Бориса Тарасюка апарату цього міністерства, прем’єр-міністр України Віктор Янукович на четвертий день свого прем’єрства зазначив, що Кабінет міністрів має намір переглянути законопроекти, необхідні для вступу до СОТ, щоб визначити, наскільки ці законопроекти відповідають інтересам України і чи є необхідність організувати громадські слухання для їх обговорення. Янукович також висловив думку, що уряд зможе домовитися з партнерами по СОТ про відстрочення зниження ставок ввізного мита на кілька років, що дасть змогу створити кращі умови для українських виробників.

Така політика нового уряду може означати проведення додаткових переговорів з членами СОТ, з якими Україна вже підписала двосторонні угоди щодо вступу України до цієї організації. А це може відсунути її членство на невизначений термін і значно далі, ніж 2006 рік, як планувалося в Універсалі національної єдності.

Народна Республіка Китай, яка має одну з найпотужніших економік світу, вела переговори щодо вступу до СОТ протягом 16 років, що є найдовшим переговорним процесом із цього приводу. Україна веде переговори вже понад 13 років. Чи станемо ми рекордсменами в «перегонах»?

Проблема вступу України до СОТ полягає, по-перше, в нерозумінні суспільством та бізнесменами специфіки членства в організації і, по-друге, у відсутності стабільної державної зовнішньої політики в цьому питанні.

На жаль, після більш як
13-річного переговірного процесу щодо вступу до цієї організації (переговори Україна розпочала 17 грудня 1993 року, коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку уряду України про приєднання до неї) ніхто так і не зміг чітко пояснити суспільству принципи її діяльності, відмінність від інших організацій, потенційний вплив на економіку та добробут.

Українське суспільство (і більшість промисловців) не знає навіть сьогодні: СОТ — це добре чи погано, і якщо погано, то для кого? Це і є основна причина повільного руху нашої держави в цьому напрямку — ми не розуміємо, куди йдемо, тому й не поспішаємо. Промисловці як основна лобіююча сила держави не підключені до процесу вступу та переговорів, а суспільству про СОТ «забули» розказати.

За весь час переговірного процесу не було проведено серйозного державного дослідження щодо переваг членства в СОТ, щоб розставити всі крапки над «і». Згідно з висновками Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, які є результатом чи не єдиного комплексного дослідження економічних перспектив вступу України до СОТ, вже через п’ять років членства добробут українського населення зросте на 5,2%, реальний ВВП — на 2,3—2,8%, а реальні зарплати — на 3,6%.

Крім того, не було — і це головне — програми розвитку українських галузей промисловості після вступу країни до СОТ. (Адже не можна вважати серйозним планом п’ять сторінок розпорядження Кабміну від 12 січня 2006 р. №10-р «Про затвердження плану заходів щодо нейтралізації можливих негативних наслідків у зв’язку зі вступом України до СОТ та забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки»).

Що ж таке ця «незрозуміла» організація? Після Другої світової війни було утворено кілька міжнародних організацій для відслідковування стану економічної стабільності в світі. Насамперед це фундації Бреттон-Вудської системи — Світовий банк та Міжнародний валютний фонд. Однак світові потрібна була й третя організація («третій кит» для утримання світу), яка б опікувалася регулюванням торговельних потоків, на відміну від регулювання економічного розвитку та підтримання стабільних обмінних курсів. Різниця між СОТ та іншими інституціями Бреттон-Вудської системи полягає у відмінностях системи голосування. У СОТ працює принцип: одна країна — один голос, і голосування не розподіляється за ВВП країн-членів. Відповідно СОТ є більш демократичною організацією, де дипломатична сила має значно менший вплив, і тому навіть така маленька країна, як Антігуа і Барбуда з населенням 80 тисяч, може виграти торговий спір у США.

На питання, які основні принципи сповідує ця організація, відповідь надзвичайно проста: основний принцип СОТ — недискримінація в торговельних відносинах. Дискримінація може мати два прояви — дискримінація одного з двох іноземних товарів у плані їх потрапляння на територію своєї держави, або — вітчизняних чи імпортних товарів уже в середині держави.

Дотримуючись принципу недискримінації в торгівлі, держави досягають ефективного розміщення всіх своїх ресурсів. Споживач, купуючи товар, має право і змогу вибрати найефективнішого виробника, щоб якомога краще задовольнити свої потреби. Для досягнення цього ефекту члени СОТ поступово зменшують ввізне мито й «прив’язують» ставки мита на однакові товари з усіх країн до одного рівня. Найефективніше вироблений товар потрапляє до країни за найнижчою ціною, оскільки її не «спотворює» мито.

Зрозуміло, що, потрапляючи в товарообіг України, імпортні товари жорстко конкуруватимуть із вітчизняними та між собою. Зі вступом України до СОТ на її ринку європейські товари конкуруватимуть з американськими, японськими, китайськими чи російськими. Завдяки цій конкуренції український споживач за ті самі гроші матиме більший вибір, а відтак і можливість отримати кращі й дешевші товари чи послуги.

Отже, якщо зважити на згадані принципи СОТ, найбільшим переможцем від вступу України до цієї організації будуть українські споживачі, якраз та верства соціуму, якій не пояснили переваг членства.

Для кого ж є невигідним вступ України до СОТ? І чому ми так повільно туди йдемо?

Поза будь-яким сумнівом, вступ невигідний тим, хто буде суб’єктом такої підвищеної конкуренції. Це передусім неефективні підприємства України та їхні працівники. Адже жорсткої конкуренції з ЄС, Америкою, Японією і Росією на однакових умовах багато хто не зможе витримати. Згідно з економічною теорією ресурси, залучені в галузь промисловості, яка не витримує світової конкуренції, є неефективно розміщеними ресурсами, і «невидима рука» переведе їх у галузі, в яких країна має переваги і може конкурувати на світовому рівні.

Важливим завданням держави при цьому «переході ресурсів» є його максимальне полегшення. Держава повинна якомога безболісніше перевести неефективно розміщені ресурси в галузі, де вони можуть бути використані якнайефективніше. Власне це й очікує Україну: з часом деякі підприємства змушені будуть залишити ринок, а люди, які внаслідок цього стануть безробітні, — знайти собі іншу роботу або здобути іншу кваліфікацію, можливо навіть переїхати до інших міст і зайняти іншу нішу на ринку. Зрозуміло, важко усвідомлювати себе неефективно розміщеним ресурсом, але ця короткострокова негативна зміна необхідна для довгострокового добробуту.

Яскравий приклад «переходу ресурсу» наводить один з найкращих торгових юристів Сполучених Штатів професор Гарі Хорлік: сто років тому в США 79 відсотків населення було зайнято в сільському господарстві. Але завдяки глобалізації, вступу США до СОТ, лібералізації торгівлі, сьогодні в сільському господарстві країни зайнятий лише один відсоток її населення. Отже, математично це означає, що 78 відсотків населення змушені були залишити свою роботу, здобути іншу кваліфікацію. Результат — нині в США живеться краще, ніж сто років тому.

СОТ несе багато переваг для промисловості, яка зможе пристосуватися до роботи в інтегрованій світовій системі: адже з’явиться можливість купувати найдешевші складові частини від найефективнішого закордонного постачальника, а отже — удосконалювати своє виробництво. Крім того, у підприємств України з’являться значні експортні можливості, оскільки зовнішні ринки з уніфікованими правилами гри на них стануть для цих підприємств більш доступними та відкритими.

СОТ не є «жорстокою» організацією, вона має свої методи і заходи, з допомогою яких можна тимчасово закривати ринок, даючи шанс національним товаровиробникам реорганізуватися для досягнення кращих результатів. Для того щоб використовувати ці правові механізми СОТ, промисловості конче будуть потрібні фахівці. Всі держави в світі хочуть навчити Україну грати в гру, яка має назву «Світова організація торгівлі». Однак ніхто з них не навчить її виграти в цій грі. Україна повинна зробити це сама.

Проте слід розуміти, що СОТ не є панацеєю від усіх хвороб. Після вступу до організації мине певний час, поки ми отримаємо всі переваги від членства в ній. Цією організацією треба вміти користуватися. Автоматично не зникнуть ні антидемпінгові розслідування, ні митні ставки, однак з’явиться можливість оскаржити ці ставки чи запровадження якогось нового мита, а також інші порушення торговельного права на форумі СОТ, який є засобом розв’язання спорів і передбачає жорсткий механізм виконання його рішень. Будучи членом СОТ, Україна зможе вирішувати свої «трубні», «металургійні», «хімічні» та інші торговельні проблеми з членами СОТ за вже усталеними правилами у міжнародному суді.

Крім цілковитого нерозуміння специфіки СОТ соціумом і великим бізнесом, ситуацію ускладнює ще й політика: адже з останніми політичними змінами невідомо, коли саме стане Україна членом Світової організації торгівлі. Після завершення двосторонніх переговірних процесів з різними державами та схвалення членства Генеральною асамблеєю СОТ, фактично ратифікуватиме договір про вступ України в СОТ Верховна Рада України. Парламент має ухвалити ще низку законопроектів, які вже сьогодні В.Янукович має намір «узгодити з українськими товаровиробниками з тим, щоб вступ України до СОТ не погіршив їхнього становища». Водночас Янукович вважає, що «уряд зможе домовитися з партнерами по СОТ про відстрочення зниження ставок ввізних мит на кілька років, що дозволить створити кращі умови для українських виробників».

То що ж виходить — починати переговори з 50 країнами (можливо, вже включаючи й Росію) заново? В такому разі Україна претендує бути останньою державою в світі, що вступить до СОТ.

До вступу в організацію нам залишилося зовсім небагато: завершити останні двосторонні переговори з Киргизькою Республікою, винести питання на розгляд Генеральною асамблеєю СОТ і ратифікувати відповідну угоду Верховною Радою. Питання «перегонів» з Російською Федерацією можна вважати відносним, адже, швидше за все, СОТ зробить політично виправдане рішення про одночасний вступ України і Росії до цієї організації.

Навіщо переглядати законопроекти, які відповідають світовим стандартам? Адже конкуренція, а не закриті національні ринки є найліпшим і найефективнішим двигуном економічного розвитку нашої держави.

А чи не краще розробити програму полегшення адаптації неконкурентоспроможної промисловості до нових умов? Роз’яснити промисловцям, як користуватися всіма можливими механізмами СОТ на свою користь? В останню хвилину Україна мала б сформулювати бодай базову стратегію розвитку своїх галузей промисловості вже в цій організації. Подібна концепція, наприклад, була розроблена в Росії. В ній, зокрема, йдеться про підвищення мобільності населення та промисловості, що дало б змогу працівникам легше міняти роботу, легше отримати додаткову кваліфікацію, тобто знайти ефективніше застосування свого ресурсу. В Україні такої програми немає, а новий уряд про неї навіть не говорить.

Сьогоднішня державна політика стосовно вступу України до СОТ чимось нагадує поведінку людини, яка мусить іти до стоматолога виривати зуб. Замість зрозуміти, що зуб нездоровий і його треба чимшвидше видалити, хворий тримається за нього до останнього і в результаті шкодить своєму здоров’ю.

Прикро, що український уряд так і не навчився керуватися національними інтересами, а вступ до СОТ — якраз і є в національних інтересах, в інтересах суспільства. Враховуючи досить стримане ставлення нового уряду та нової антикризової коаліції до Світової організації торгівлі, не можна сказати напевно, наскільки розтягнеться вступ України до СОТ. Невже на більше ніж 16 років, як це було в Китаю? Чи все-таки Україна — не Китай?