Чилі: виверження вулкана народного невдоволення

Чилі вибухнула вуличними протестами, що вилилися в жорстокі сутички влади з народом, обуреним великою економічною й соціальною нерівністю. І соломинкою, котра зламала верблюдові спину, стало різке підвищення вартості проїзду в метро та на іншому транспорті.

Сутички між владою та протестувальниками вже призвели до загибелі 20 й арештів 7 тисяч людей. До цих трагічних наслідків слід додати ще й розграбовані супермаркети, палаючі автобуси, обвуглені станції метро і підпалений штаб електричної компанії. І вперше після приходу до влади демократичного уряду в 1990 р. на вулиці чилійської столиці Сантьяго виведено військових.

Ситуація так загострилася, що ООН готується послати спеціальну місію для розслідування порушень прав людини в Чилі, де після тижня вуличних протестів розпочався загальний страйк. Очільниця Ради з прав людини ООН і колишня президентка Чилі Мішель Бачелет заявила: "Після моніторингу кризи в Чилі я вирішила надіслати для перевірки місію для вивчення повідомлень про порушення прав людини".

Чилійський президент Себастьян Піньєра, намагаючись послабити напруженість, оголосив про план припинення досить непопулярного надзвичайного стану і комендантської години в нічний час. А також заміну в уряді вісьмох міністрів, серед яких міністр внутрішніх справ і фінансів.

Як зазначають деякі чилійські експерти, вони здивовані не тим, що відбувається, а тим, що такий бунт не спалахнув раніше. Адже відсутність структурних змін і нерозуміння президентом-мільярдером проблем простого народу неможливо погасити жахливим насиллям та частковими поступками з боку правлячого режиму.

Втім, навряд чи Піньєра та ті, хто керує, володіє й контролює Чилі, готові надати чилійцям свободу дій, можливість достойно заробляти і розблокують соціальні ліфти. Багаті й надбагаті ігнорують проблеми бідних та середнього класу, вони живуть на закритих територіях, контрольованих найманцями-охоронцями, і відокремилися від основної маси населення.

Та за фасадом зовні благополучної держави приховувалися проблеми, які неможливо вирішити погромами й розграбуванням торгівельних центрів. Хоча є нагальні питання, і їх необхідно оперативно вирішувати, однак заподіяна велика шкода державним підприємствам і приватному бізнесу - невиправдана. Тому багато чилійців виступають проти такого варварського руйнування. Адже у спалених дощенту великих магазинах працювали сотні людей, і всі вони після цього втратили свої робочі місця.

Через надмірну жадібність місцевих олігархів "диво Чилі", успішно спроєктоване й реалізоване Мілтоном Фрідманом та його соратниками, почало трагічно пробуксовувати. А замаскований під демократичний чилійський уряд не зміг вчасно відстежити можливість виверження вулкана народного невдоволення.

Чилійці не бажають далі миритися з "чилійським світом", побудованим для обслуговування невеликої кількості "обраних" за рахунок молодих, старих, уразливих і бідних категорій населення.

Після тотальної приватизації до рук олігархів перейшло, буквально, все в країні: дороги, вода, мінеральні ресурси, ліси, газ, електрична енергія, а також основні послуги, серед яких медичне обслуговування. Що стало причиною структурної нерівності, системної корупції, деградації і нестабільності як форми життя.

Президент Себастьян Піньєра - мільярдер, і тому наївно було б сподіватися, що він готовий проводити реформи, котрі дали б можливість досягти значного прогресу в послабленні соціальної нерівності в Чилі. В Латинській Америці постійно простежується своєрідна "політична гойдалка", коли олігархи, неоліберали та "економічні хижаки" повертаються назад, скасовуючи все те, що робилося лівими урядами. Але коли ліві екстремісти приходять до влади, вони часто стають такими ж корумпованими й репресивними, як і олігархи, як це відбулося у Венесуелі та Нікарагуа.

Парадоксальність чилійської ситуації полягає в тому, що, фактично, до часів Сальвадора Альєнде Чилі була однією з найстабільніших латиноамериканських демократій. Але невдалі соціалістичні експерименти президента Альєнде і його зближення з кубинським диктатором Фіделем Кастро спровокували військовий переворот.

Генералу Августо Піночету вдалося стабілізувати країну, проте на благо заможних. Чилі пощастило мати природні та людські ресурси, але політична система, яка весь час дає збої, приносить користь не всім її громадянам, а лише заможним верствам населення.

Реальність така, що автостради в Чилі переважно платні, медичне страхування доступне тільки тим, хто може собі дозволити за нього заплатити, пенсії - дуже низькі, і більшість пенсіонерів просто не можуть вижити без допомоги своєї родини.

Нині в Чилі лунає дедалі більше голосів, які закликають змінити конституцію, прийняту під час диктатури Піночета і створену для збереження недоторканною чинної системи. Проте складається враження, що в Латинській Америці готові повторювати минулі помилки знову й знову, сподіваючись на позитивні результати. А вивівши військових на вулиці, президент Піньєра провокує їх на військовий переворот.

Оскільки, якщо заворушення в Чилі триватимуть довго, соціальна криза спровокує політичну кризу. І генерали можуть вирішити "тимчасово" перебрати владу до своїх рук, пояснюючи цей крок гострою необхідністю не дати країні сповзти у стан хаосу й анархії.

У такому разі проведення нових президентських і парламентських виборів відкладається до часу стабілізації ситуації, і на наступних виборах через рік або два до влади прогнозовано може прийти ставленик військових або хтось із вищого генералітету.

Іншим варіантом може стати захоплення на хвилі народного невдоволення і масових протестів влади в Чилі "необільшовиками", що кинуть на вимогу плебсу соціальні подачки, яких вистачить на кілька місяців, а потім чилійський клон Мадуро почне шукати термінової допомоги в Росії, волаючи до Москви про допомогу й захист "народної" влади, яку хочуть незаконно скинути "американські імперіалісти".

На прикладі Чилі простежується тенденція розчарування латиноамериканців у правоцентристських лідерах. Відтак можна спрогнозувати зростання підтримки лівих у Чилі, Еквадорі та Аргентині. При цьому приклади Венесуели чи Куби як альтернативи більшістю відкидаються як явно провальні.

Варто звернути увагу, що в неділю в Аргентині відбулися президентські вибори, на яких переміг лівий кандидат Альберто Фернандес. І йому доведеться вирішувати, хоче він керувати як відповідальний представник лівого центру - чи як жорсткий лівий.

Через соціальний протекціонізм у Чилі неможливо зробити те, що легко реалізовується, наприклад, у США. Якби в Чилі з'явилися винахідники-підприємці на кшталт Стіва Джобса чи Білла Гейтса, вони б не тільки не змогли отримати кредити або іноземні інвестиції під свої проєкти, - їх би легко "роздушили", щоб не слугували "негативним прикладом" для тих, хто хоче діяти поза системою.

Чилійські протести є сигналом, що люди втомилися від безвихідного життя, втомилися від корумпованої влади, корумпованих корпорацій та їхніх поліцейських захисників. Коли купка мільярдерів самочинно вирішує долю держави, то це не лише несправедливо, а й дуже небезпечно, адже провокує протистояння з владою, яке потенційно може вибухнути революцією.

Наразі в Чилі протестують дві групи людей. Це студенти і переважна більшість тих, хто практикує громадянську непокору без насильницьких дій. Вони стукають по горщиках, вказуючи на нездатність прогодувати себе та сім'ю на низьку зарплату, та скандують і марширують.

Це найбільша частина демонстрантів. Невелика група протестувальників провокувала пожежі, розбивала вікна в будівлях та грабувала їх. На думку чилійських експертів, певна кількість цих варварських дій була інспірована владою, щоби потім обвинуватити протестувальників в екстремізмі й вандалізмі.

Події в Чилі стали наслідком глибокого розчарування громадян тривалим періодом зростання прірви між багатими і звичайними людьми. Чилійські еліти, які привласнили собі більшу частину "економічного пирога", що було вправно замасковано під час зростання економіки, не мають аргументів, аби пояснити нужденним, чому в період економічного спаду, коли життєвий рівень інших катастрофічно погіршився, вони не бажають обмежувати свої фінансові апетити.

З усього видно, що чилійці не перестануть протестувати, оскільки натовпи незадоволених щодня тільки зростають. Вони хочуть проведення реформ, які б покращили їхнє життя. Але Себастьян Піньєра до цього не готовий.

Та чи може президент Піньєра продовжувати правити Чилі, коли він несе відповідальність за вбивства військовими чилійських протестувальників?

Необхідно припинити дрейф країни до піночетівського минулого, адже військова диктатура - це тупиковий шлях, і Чилі його вже проходила.