Чи стане Україна 151-м членом СОТ?

На міністерській конференції СОТ, яка проходила цього тижня в Гонконгу, зібралися всі 150 членів цієї організації, включаючи Королівство Тонга, яке здобуло членство в клубі безпосередньо під час форуму. Чи стане Україна наступним новобранцем СОТ? Чи має сенс конкуренція за першість із іншими кандидатами, у першу чергу, із Росією? Відповіді на ці запитання непокоять економічний і політичний істеблішмент України, заклопотаний як перспективами парламентських виборів, так і наслідками вступу України до СОТ на існуючих сьогодні умовах.

Процес вступу до СОТ складається з трьох основних компонентів: двосторонні переговори з країнами робочої групи, що закінчуються або визнанням прийнятності існуючого зовнішньоторговельного режиму (останній приклад такого рішення — Марокко й Румунія), або підписанням протоколу, в якому обумовлюються умови вступу (тобто митні тарифи й нетарифні заходи); законодавче забезпечення, що передбачає відбиття в національному праві положень, досягнутих у процесі переговорів; підготовка підсумкового документа про вступ держави до СОТ із узагальненням досягнутих домовленостей. За всіма трьома компонентами Україна досягла певного прогресу в поточному році, хоча завершеним наразі не можна вважати жоден із них. Глава робочої групи з розгляду заявки України на вступ до СОТ Сержіо Маркі під час її 15-го засідання 23 листопада відзначив: процес вступу відбувається «надзвичайно позитивно, є якісний і кількісний прогрес».

Особливих сумнівів у тому, що Україна таки вступить до СОТ у найближчому майбутньому, немає. Запитання — коли? Через півроку чи через два роки? До Росії, разом чи після? Хоч би якими були відповіді на ці запитання, близькість вступу дозволяє оцінити критичний досвід, набутий Україною в процесі переговорного процесу з СОТ і країнами-членами. Ефективність і результативність процесу вступу до СОТ хоча і з певною умовністю, але можна спроектувати на майбутні «великі плани» Києва — здобуття членства в НАТО та в ЄС.

Нині теза про те, що процес вступу України до ЄС триватиме 20 років, викликає песимістичні емоції: хто, мовляв, знає, що буде через 20 років? Проте порівняно з членством у ЄС членство в СОТ — це, послуговуючись термінологією будівельників, нульовий цикл, створення базисних передумов для початку процесу європейської інтеграції. Якщо створення цих передумов ведеться другий десяток років, то скільки часу може тривати власне спорудження будинку — тобто європейської країни з усіма політичними, економічними та правовими атрибутами?

Якщо сьогодні шкури великої рогатої худоби для більшості народних депутатів України є вагомішою цінністю, ніж стратегічний інтерес входження до СОТ (відповідний закон торпедується вже багато місяців під крики в мегафон про «захист національного виробника»), то ми можемо собі лише уявити, із якими труднощами зіштовхнеться необхідність ухвалення десятків тисяч сторінок європейського asquis communitaire, причому ухвалення «оптового», без можливості внесення будь-яких правок і застережень.

Наразі ж Україна близька до того, аби встановити абсолютний рекорд з тривалості процесу вступу до СОТ: нинішній рекордсмен Китай вів переговори 13 років, Україна може перейти цей рубіж у листопаді 2006 року, звісно, коли на той час не завершить процес вступу — відповідну заявку Україна подала ще в листопаді 1993 року. Хоча очевидно, якість переговорного процесу та його результати роблять досвід Китаю привабливішим: на відміну від України, азіатський велетень не допускав тривалих пауз і затягування переговорів, а використовував кожний шанс для забезпечення вигідніших умов вступу.

У нас же головним чинником затягування процесу були сумніви в самій необхідності приєднання до СОТ. Уряд В.Пустовойтенка (1997—1999), приміром, узагалі не вважав за потрібне вести відповідні переговори. Короткі сплески переговорної активності (за часів урядів Ющенка, Кінаха й навіть Януковича) приводили до швидких результатів, можливо, не завжди якісних із погляду угод, яких прагнули досягнути. Після чого, як правило, було задіяно гальмо, і переговори завмирали до кращих часів.

Нині в активі України 39 підписаних протоколів, переговори з двома країнами (Китай і Колумбія) завершено й готується підписання підсумкових протоколів, тривають переговори з вісьмома країнами, при цьому наразі не досягнуто консенсусу з найнепоступливішими учасниками переговорів — Китаєм (проблема металу), США (проблема курятини) й Австралією (проблема цукру).

Після зміни влади на початку 2005 року, крім переговорного процесу з країнами — членами СОТ, Україна врешті-решт приступила до адаптації національного законодавства до норм, які вже зафіксовано у двосторонніх протоколах і які передбачалося включити до підсумкового документа, що регламентує зобов’язання, прийняті Україною у зв’язку з членством. Проте процес підготовки та внесення відповідних законопроектів справив не найкраще враження. По-перше, уряд Тимошенко втратив понад три місяці, протягом яких єдиним щиро зацікавленим в ухваленні цих законів видавався тодішній віце-прем’єр з євроінтеграції Олег Рибачук. Потім, після засідання РНБО 25 травня, де президент висловив претензії до уряду через стагнацію процесу вступу до СОТ, процес пішов. Проте якість законопроектів, у нагальному порядку поданих до Ради, була, за свідченням більшості експертів, невисокою. Що помітно підсилило аргументи тих, хто в принципі був проти СОТ і шукав будь-який привід для блокування процесу.

Зміст законопроектів, а більше того, методи їхнього лобіювання урядом (Юлія Тимошенко запропонувала прийняти їх «пакетом» без розгляду на комітетах, без обговорення, через кілька днів після внесення) відштовхнули потенційних союзників — парламентське «болото», яке звикло до делікатнішого до себе ставлення в економічних питаннях.

Особливою родзинкою, яка ілюструє дивну природу правлячої урядової «коаліції», можна вважати послідовне й уперте неголосування за пакет СОТ фракції Соціалістичної партії України. Її представники, схоже, не відчувають особливих докорів сумління від того, що внаслідок їхньої позиції підтриманий СПУ президент Ющенко не зміг виконати своєї головної на 2005 рік зовнішньополітичної обіцянки — вступити до СОТ.

Таким чином, законодавство, потрібне для вступу до СОТ, було провалено у червні і частково, з великим рипом і скандалами, ухвалено в липні. Спроби провести решту законів уже урядом Єханурова спричинили обмежений успіх у листопаді, проте кілька принципово важливих законів залишаються неприйнятими. Ключові з них — про експортне мито на чорні метали та згаданий вже закон про мито на шкури великої рогатої худоби — спробували навіть поставити на чергове енне голосування у вівторок, у день відкриття міністерської конференції в Гонконгу, проте безуспішно. Недисципліноване голосування навіть проурядових фракцій викликало неприкриту зловтіху нардепа Шуфрича, котрий угледів у цьому ознаки повертання провладних депутатів «передом до народу України».

Загалом, подарунка урядовій делегації на чолі з міністром економіки Арсенієм Яценюком, що відбула до Гонконгу напередодні, парламент не підніс. Слабкою розрадою для делегації може стати виявлений під час роботи конференції великий інтерес до перспективи вступу України, матеріалізований у зустрічі з ключовими особами СОТ на чолі з Паскалем Ламі.

Україна не вступить до СОТ 2005 року, не вступить при цьому парламенті й навіть при цьому уряді (хоча провина уряду Єханурова тут мінімальна). Мабуть, членство можна здобути в середині 2006 року (оптимістичний сценарій), коли буде досягнуто згоди з рештою країн—членів робочої групи, а новий парламент ухвалить бодай три-чотири законопроекти з решти першочергових і необхідних. Цей же оптимістичний сценарій передбачає вступ України раніше від Росії, оскільки малоймовірно, аби РФ закінчила свої переговори до осені 2006 року.

Не виключений і «консервативніший» сценарій, відповідно до якого на політичному рівні провідних країн СОТ буде прийнято рішення максимально зблизити, а можливо, і синхронізувати в часі вступ України та Росії. Про такий підхід, як бажаний, повідомив у четвер у Гонконгу торговий представник США Роб Портман. Такому варіанту рішення сприятиме гіпотетично ймовірне створення в Україні уряду, орієнтованого на більший протекціонізм і координацію дій із Москвою. Правда, у цьому разі, можна потрапити в давно відому пастку «братніх обіймів»: за домовленості про синхронний вступ завжди можуть виникнути «технічні» перешкоди, що несподівано відстрочать вступ однієї зі сторін. Про негативний для України сценарій недавно різкувато, але справедливо нагадав прем’єр-міністр Єхануров: «Якщо Росія вступить до СОТ раніше від нас, Україна не вступить туди ніколи».

Можливо, слово «ніколи» було тут перебільшенням, але, спостерігаючи за розгортанням «боїв на газовому фронті», мало віриться, що можливі за такого сценарію переговори України й Росії про взаємний доступ на ринки (коли Росія стане членом СОТ раніше) не обернуться серією цілком передбачених сюрпризів. РФ може обумовити підписання даного протоколу, приміром, створенням двостороннього газотранспортного консорціуму, згодою України на митний союз в рамках ЄЕП та іншими умовами, які не мають до СОТ жодного стосунку. У результаті ціна членства у СОТ зросте непомірно — і шлях у світовий торговельний клуб може стати «нульовим циклом» уже не європейської, а євразійської інтеграції.

Тому Україні важливо стати наступною країною–членом СОТ заради отримання додаткових важелів впливу на схильного говорити з позиції сили північного сусіда. Такий перебіг подій міг би допомогти бодай частково компенсувати існуючу асиметрію двосторонніх відносин.

Слід зазначити, часто мусована теза про те, що після того, як Україна не встигла на «гонконгський» поїзд, доведеться чекати членства два роки — до наступної міністерської конференції СОТ — помилкова. Процедура вступу, розписана в документах СОТ, — досить туманна, але практика засвідчує — більшість країн завершують процес вступу рішенням Генеральної ради СОТ — між міністерськими конференціями. Очевидно, цією процедурою може скористатися й Україна — якщо, звісно, 2006 рік принесе певну переоцінку ролі й місця шкур великої рогатої худоби в системі стратегічних національних пріоритетів України.