Чи потрібна Україні така Місія ООН з прав людини?-2

На початку червня ц.р. було оприлюднено черговий, 10-й, Звіт Управління верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) щодо ситуації в Україні за період 16 лютого - 15 травня 2015 р. Документ ґрунтується на підсумках роботи Місії ООН з прав людини в Україні.

Звіт позитивно оцінило МЗС України. Навіть побіжне ознайомлення з його текстом свідчить, що у порівнянні з попереднім документом (його аналіз див. у DT.UA №13 за 10.04.15) він значно краще термінологічно відредагований, чіткіше структурований за змістом та істотно розширений (охоплює набагато ширше коло проблем у сфері захисту прав людини).

Однак чи вдалося Місії подолати упереджений та необ'єктивний підхід до добору та інтерпретації фактологічного матеріалу, про який розгорнуто йшлося у попередній публікації? Для відповіді на це запитання розглянемо деякі моменти Звіту.

1. В абзаці 2 подано стислу картину драматичних подій, що відбулися в Україні за аналогічний період минулого року, включаючи так звані референдуми в АРК 16 березня, а також у Донецькій і Луганські областях 11 травня. "Референдумам" у Донбасі дано чітку правову оцінку як таким, що суперечать Конституції України, міжнародним нормам і стандартам. Що ж до оцінок "референдуму" в АРК, то їх документ не містить. Здавалося б, технічна дрібниця. Але, за дивним збігом обставин, така подача матеріалу повністю відповідає російському баченню розвитку ситуації (АРК - частина РФ, яка приєдналася до неї в результаті вільного волевиявлення населення, а Донбас - це Україна і т.д.).

2. У документі повністю проігноровано факт визнання Росії агресором місцевими органами влади України. Про відповідні рішення обласних, міських, селищних тощо рад, які було ухвалено впродовж звітного періоду, не згадано зовсім, а про Постанову ВР України щодо визнання тимчасово окупованими окремих районів Донецької та Луганської областей (абз. 10, 146) - лише побіжно.

Наголосимо: ніхто не вимагає від Місії визнання Росії агресором, розкручування цієї теми тощо. Хоча б тому, що бачимо, як запізніло, повільно й половинчасто робить це навіть центральна влада України. Але є позиція парламенту, глави держави, виконавчої гілки влади, органів місцевого самоврядування України, й ігнорувати їх Місія просто не має права. Однак ігнорує. І це ігнорування також є не технічною, а ідеологічно-концептуальною помилкою, що деформує загальне розуміння фундаментальних причин порушення прав людини, зокрема у східних регіонах України, і нівелює відповідальність за це РФ.

Отже, доводиться констатувати, що в низці принципових моментів, які мають основоположне значення для інтерпретації фактологічного матеріалу, Місії, на жаль, усе ще не вдається витримати баланс і повною мірою побудувати свою роботу на принципах неупередженості та об'єктивності. Звичайно, можна сказати, що не помиляється лише той, хто нічого не робить. Але постійні односторонні помилки не здаються випадковими, бо у звіті відсутні матеріали, які можна було б хоч якоюсь мірою серйозно трактувати як односторонній проукраїнський підхід…

Для оцінки діяльності Місії важливо з'ясувати, наскільки адекватну увагу вона приділила найбільш грубим порушенням прав людини. У цьому зв'язку звернемо увагу передусім на такі моменти.

1. У звіті відсутня інформація про деякі грубі порушення прав людини, у тому числі ті, які можуть бути прирівняні до воєнних злочинів. Зокрема, немає згадки про використання бойовиками неповнолітніх у незаконних збройних формуваннях (НЗФ), що, згідно зі Статутом Міжнародного кримінального суду та Факультативним протоколом до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах, кваліфікується як воєнний злочин. Про такі факти повідомила Спеціальна моніторингова Місія ОБСЄ за підсумками своїх спостережень поблизу Широкиного Донецької області. І хоча перше таке повідомлення ОБСЄ датується 9 червня, очевидно, що проблема участі неповнолітніх у НЗФ виникла задовго до цього, оскільки ЗМІ повідомляли про такі випадки і раніше. Можливо, співробітники Місії просто були необізнані з тяжкістю цього злочину та його належністю до категорії "порушення прав людини"? Не виключено. Однак можливо також, що Місія свідомо ігнорувала ці факти для того, щоб запобігти зведенню "ДНР" і "ЛНР" до рівня регіонів Африки, де цей воєнний злочин фіксується найчастіше.

2. Достатньо поверховим є моніторинг ситуації із забезпечення прав власності на окупованих територіях. Поза увагою залишаються важливі питання забезпечення прав власності мільйонів біженців та внутрішньо переміщених осіб, зокрема захоплення будинків і квартир та незаконне оформлення прав власності на них, їх незаконна купівля й продаж, перерозподіл бізнесу, заводів, шахт, націоналізація власності проукраїнськи налаштованих бізнесменів, а також позиція де-факто влади із цих та подібних питань.

Повністю поза увагою Місії залишається питання захисту прав власності в окупованій АРК. І це при тому, що зі скаргою з приводу різного роду протиправних дій щодо перерозподілу власності та рейдерських захоплень до президента РФ змушений був офіційно звернутися навіть перший комуніст автономної республіки Л.Грач.

3. Попри те що звіт містить інформацію про вчинення терористичних актів в Україні, а також інформує про затримання, пов'язані з протидією тероризму, це явище як загроза правам людини чомусь у документі не розглядається.

Показово також, що, визнаючи відсутність контролю на частині українсько-російського кордону, надходження зброї з РФ та наявність іноземних бойовиків в Україні (див, апр.., абз. 172), Місія, всупереч міжнародним документам, уникає покладання відповідальності за це на РФ. Нагадаємо в цьому зв'язку, що резолюція Ради Безпеки ООН 2178 від 24 вересня 2014 р.: а) визначає, що бойовики-терористи - це "особи, які вирушають у країну, що не є країною їх проживання чи громадянства, з метою вчинення, планування, підготовки або участі у вчиненні терористичних актів … у тому числі у зв'язку зі збройним конфліктом"; б) наголошує, що всі держави повинні запобігати пересуванню бойовиків-терористів за допомогою ефективного прикордонного контролю, а також на важливості в цьому зв'язку протидії тій загрозі, якою є ці бойовики.

4. Оминає Місія увагою і питання нинішнього стану громадянського суспільства в Донбасі. Діяльність громадських організацій (ГО) Донбасу і раніше була не надто активною, а після захоплення його окремих районів голосу цих організацій не чути взагалі. Тож чи цікавилася Місія долею ГО Донбасу, чи мала контакти з їхніми представниками, чи відома їй позиція так званої влади "ДНР" і "ЛНР" із цього питання? Не виключено, що за умови готовності місцевих громадських активістів, потенціал цих ГО можна було би задіяти для вирішення нагальних питань у сфері прав людини, соціальних проблем тощо.

5. Явно поверховою є робота Місії і з моніторингу ситуації в місцях тримання під вартою на території окремих районів "ДНР" і "ЛНР". Міжнародна правозахисна організація Amnesty International в опублікованому у травні 2015 р. Звіті "Тортури та позасудові страти на Сході України" повідомляє (стор. 12) про цілу низку місць, де "утримуються українські військові та/або інші проукраїнські затримані", зокрема в містах Комсомольське, Сніжне, Харцизьк, Красний Луч, Стаханов, Алчевськ, Перевальськ, Донецьк, Докучаєвськ і Луганськ. Багато місць тримання, як повідомляється, перебувають під контролем різних груп сепаратистів, таких як батальйони "Пятнашки", "Спарта", "Сомали", "Оплот", "Призрак" та ін. Натомість у звіті згадано лише кілька таких місць, зокрема у Горлівці та Донецьку
(абз. 36, 38, 87).

6. Істотними інформаційними прогалинами вирізняється розділ звіту, присвячений ситуації з правами людини у тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим. Насамперед, це стосується систематичних переслідувань кримських татар. І, знову ж таки, питання має ідеологічно-концептуальний характер.

Звіт містить інформацію про безпідставні арешти, обшуки осель, допити, накладання штрафів, звільнення з роботи, необґрунтовані звинувачення у сприянні екстремізму та нетерпимості, про обмеження свободи релігії, зібрань, слова, зокрема закриття популярних кримськотатарськомовних ЗМІ тощо, та інші порушення прав кримських татар (абз. 160–163, 165–166). Загалом, аналогічна інформація міститься також і в попередніх звітах Місії, а отже, вони охоплюють уже значний період часу, і це означає, що Місія мала би заявити про цілеспрямоване системне переслідування кримських татар за етнічними ознаками як громади, що виступає проти анексії АРК Росією і декларує прихильність цілісності України. На жаль, такого підходу у звіті не спостерігається.

Отже, низка важливих аспектів та тенденцій розвитку ситуації у сфері дотримання прав людини в Україні залишається поза увагою Місії. Звичайно, це може бути пов'язане з недостатньою її чисельністю. Однак з таким же успіхом можна припустити, що це є наслідком непрофесіоналізму, нерозуміння важливості цих проблем у контексті захисту прав людини або свідомого їх ігнорування та применшення. З огляду на раніше завважену "проросійськість" у роботі Місії, другий із зазначених варіантів видається доволі правдоподібним.

Висновки:

Як бачимо, Місії поки що не вдається повною мірою дотримуватися неупередженості та об'єктивності у своїй роботі. Поза її увагою і далі залишаються важливі аспекти порушення прав людини, а також суттєві тенденції розвитку ситуації у цій сфері. Наданий аналіз низки важливих питань є доволі поверховим і, схоже, має на меті лише позначити, що вони перебувають у полі зору Місії. У цьому контексті згадану раніше позитивну оцінку Міністерством закордонних справ України роботи Місії слід розглядати як жест підтримки її позитивних кроків, що намітилися, і не більше.

Очевидно, що такі підсумки роботи, як і загальний, описовий за змістом, її результат, на тлі сотень замордованих, тисяч загиблих, мільйонів внутрішньо переміщених осіб та біженців, не відповідають інтересам ні України, ні світового співтовариства.

І що далі? Які завдання Місія має поставити і вирішити для того, щоб подолати зазначені та інші недоліки у
своїй діяльності? Якою має бути позиція України стосовно вдосконалення роботи Місії та посилення реальної допомоги з її боку у справі розв'язання всього спектра проблем у сфері захисту прав людини, і насамперед на окупованих територіях?

Завдання номер один, і це дедалі більш очевидно, - необхідність вирішити кадрове питання. Місії бракує фахового місцевого та дипломатичного персоналу. Причому ця нестача дається взнаки відразу у двох аспектах.

Перший - низький професійний рівень значної частини, а можливо навіть і більшості, персоналу Місії. Непрофесійність полягає у невмінні й небажанні підпорядкувати власні політичні чи геополітичні симпатії завданню здійснення неупередженого та об'єктивного моніторингу ситуації. Цієї частини персоналу керівництво Місії має терміново позбутися. Крім того, у разі повторення в наступному звіті ідеологічно-концептуальних помилок Україна повинна поставити питання про заміну керівництва Місії. До цього вже всі дозріли.

Другий - недостатня загальна чисельність Місії, яка не відповідає обсягу роботи, що на неї покладається, зважаючи на гостроту й масштабність проблем у сфері захисту прав людини, які спіткали Україну внаслідок агресії РФ. Цей аспект проблеми не може бути вирішений силами самої Місії. Тим більше що в даному разі ми, на жаль, маємо справу із загальною недооцінкою світовим співтовариством масштабності негативних наслідків російської агресії для забезпечення прав людини в Україні. Тому своє слово має сказати Україна та її союзники, включаючи міжнародні правозахисні організації.

Завдання номер два, яке не менш, а принципово й більш важливе, - мандат Місії має відповідати гостроті й масштабності проблем у сфері захисту прав людини. У мандаті доцільно посилити, так би мовити, активну складову - з тим, щоб мати можливість надавати реальну допомогу в захисті прав наших громадян. На сьогодні ця функція Місії обмежена.

Новий мандат міг би передбачати виконання завдань, зокрема, з:

а) захисту прав людини, запобігання порушенням та відновлення прав постраждалих в АРК, східних та південних регіонах України. При цьому доцільно було б зосередити увагу на питаннях забезпечення прав найбільш уразливих груп цивільного населення, як-от дітей, жінок, людей похилого віку, бідних, хворих, біженців/внутрішньо переміщених осіб (майнові права), а також заручників та ін.;

б) підвищення рівня обізнаності та прихильності правам людини в Україні з метою забезпечення сталого демократичного та соціально-економічного розвитку, верховенства права, розбудови громадянського суспільства та антикорупційних інститутів тощо.

Очевидно, що без таких системних змін у роботі та оперативного виправлення наявних недоліків місія Місії та світового співтовариства, яке вона представляє, зі сприяння Україні у справі захисту прав людини у принципі залишиться нездійсненною.