Чи можуть ціни на нафту привести до змін у Венесуелі?

Що більше знижуються світові ціни на нафту, однією з причин чого стало вторгнення Росії в Україну, то чіткіше вирізняється політична пара Росія-Венесуела. Ці країни дедалі очевидніше наближаються до дефолту. Падіння цін на стратегічну для них сировину вдарило по економіках обох держав, які великою мірою залежать від доходів з її продажу.

Згідно із нещодавньою доповіддю Інституту міжнародних фінансів, з падінням ціни на кожен наступний долар уряд Венесуели втрачає 800 млн дол. експортної виручки. І це в той час, коли американська валюта є життєво важливою для Венесуели, яка імпортує 80% того, що споживає, а 96% її експорту становлять нафтопродукти.

"Відповідно до постанови уряду, обмінний курс венесуельської валюти до долара максимально становить 50,01 болівара. Проте реальний обмінний курс на альтернативних ринках сьогодні - 187 боліварів за долар. Гадаю, найближчі місяці будуть найгіршими для болівара у зв'язку зі зниженням цін на нафту і політичною нестабільністю", - прокоментував ситуацію "Дзеркалу тижня. Україна" політолог з Каракаса Луїс Лопес Рафасчіері.

Власне, скочування Венесуели до економічного краху розпочалося після приходу до влади популіста Уго Чавеса і проголошення ним курсу на соціалізм боліваріанського зразка. Наслідком його політики стали фрагментація влади, критична економічна ситуація і водночас надвисокі соціальні очікування, для задоволення яких уряд президента Мадуро давно вже не має коштів.

Історія вкотре доводить: будь-які дії, що порушують економічні закони, а також силове утримання влади репресіями і відвертою брехнею обертаються крахом.

Той факт, що найбагатшу країну Латинської Америки чавесисти довели до банкрутства лише за 15 років, гідний Книги рекордів Гіннесса. Тому не дивно, що всі інші латиноамериканські соціалістичні лідери (Бачелет, Руссефф, Кіршнер) не підтримують уряду Мадуро. Вони бояться, що їхні співвітчизники зрозуміють причини невдач боліваріанського соціалізму у Венесуелі і на наступних виборах позбавлять їх політичного мандата.

Комуністичні пройдисвіти при владі у Венесуелі разюче нагадують "революціонерів" бананової республіки з комедії Вуді Аллена Bananas. Некомпетентні й корумповані, вони видаються смішними, якщо абстрагуватися від трагізму реальної ситуації в країні.

Та проблема полягає не лише в тотальному контролі уряду Мадуро над цінами і фінансами. Це найлегше з того, що можна було б виправити. Найбільше нещастя - система, яку нав'язали Венесуелі за роки свого безконтрольного правління Чавес і його послідовники.

Чавесистам вдалося ухвалити закони, які можна інтерпретувати на власний розсуд і зміни до яких важко відслідкувати. По суті, вони створили націю правопорушників, коли бюрократичний клас чиновників може безкарно наживатися на ними ж інспірованих "порушеннях".

За боліваріанської системи у Венесуелі створено десятки інституцій - фактично органів примусу, де процвітають офіційне здирництво й хабарництво, що остаточно знищують приватний бізнес.

Держава отримала повний контроль над економікою, установами, судовою системою, Національними зборами, збройними силами, національною нафтовою компанією Petroleos de Venezuela SA (PDVSA). Відтак багато бізнесменів згортають свій бізнес і виїжджають з країни.

Венесуельці готові боротися з комуністичними перевертнями, але великою проблемою є те, що праві партії ще не готові (або не можуть) об'єднати протестні сили для боротьби з чавесистами, а армія у своїй більшості підтримує репресивний режим. У березні рух La Salida ("Вихід") розпочав акції протесту, під час яких загинули 42 студенти, а один із лідерів La Salida Леопольдо Лопес потрапив до в'язниці.

Відтоді протестний рух пішов на спад, і для цього було кілька причин.

По-перше, інший лідер правих сил - Енріке Капрілес заявив, що вуличні протести треба припинити до 2016 року, коли президент Мадуро може залишити посаду на законних підставах. А тим часом абсолютно зрозуміло, що марно сподіватися на демократичне волевиявлення в країні, де голоси підраховують дуже "специфічно" і до того ж ті, хто повністю підтримує уряд.

По-друге, участь в акціях протесту проти режиму чавесистів дуже небезпечна і потребує неабиякої мужності. Влада в країні спирається на кримінальні структури і банди "тупамарос" (офіційна назва Movimiento Revolucionario Tupamaro - Революційний рух Тупамаро), які є збройним крилом прибічників Чавеса, що сформувалося ще 1992 року, коли той здійснив невдалу спробу державного перевороту проти уряду Карлоса Андреса Переса.

Від рук "тупамарос" і загинула більшість людей під час акцій протесту. Вони нападали на мітингувальників з вогнепальною зброєю і сльозогінним газом, застосовували його навіть проти дітей, жінок і старих людей.

Третя причина полягає в тому, що венесуельська права опозиція не є монолітною. Одні йдуть за Марією Коріною Мачадо, інші - за Леопольдо Лопесом і Енріке Капрілесом. Це розпорошує сили опозиції і унеможливлює проведення скоординованих і злагоджених спільних дій.

Очевидно, що режим, силою нав'язаний Чавесом, є некомпетентним і корупційним. Але це не просто політична й економічна система. Це культура, що заохочує інстинкти утриманця, який живе на соціальні подачки від влади, делегуючи їй натомість право робити в країні від свого імені що заманеться, у тому числі перерозподіляти доходи від нафтодоларів на користь лояльних до режиму соціальних груп.

Режим поставив собі на службу величезну нафтову ренту. Звісно, не для соціально корисних цілей, а щоб відкупитися від ключових соціальних груп у Венесуелі і домогтися політичної підтримки Куби та низки інших латиноамериканських країн, яким продавав нафту за умовними цінами.

Послідовники Чавеса знають, як побудувати тоталітарну пропаганду і вправно використовують міжнародні медіа у своїх інтересах. Адже їхнім учителем був не хто інший, як Фідель Кастро - геній політичної містифікації.

Режим Мадуро спирається на політичну поліцію, що діє як добре налагоджений механізм. До того ж вона є здебільшого не венесуельською, а кубинською, і в ній служать справжні "майстри" своєї справи. Ці захисники режиму для виявлення загроз і проникнення в лави опозиції використовують багатющий досвід КҐБ та інших комуністичних спецслужб.

Тож скидається на те, що змінити режим Мадуро шляхом перевиборів немає жодного шансу. Сподіватися, що чавесисти чесно порахують голоси, не випадає. Водночас очевидно: що нижча ціна нафти, то уразливіші позиції експериментаторів над Венесуелою. Тому влада в цій країні може бути змінена шляхом військового перевороту.

Військові дедалі частіше висловлюють невдоволення, почуваючись приниженими через домінування кубинців (за різними оцінками, нині у Венесуелі налічується до 100 тисяч кубинських військових "радників") та експлуатацію країни, ніби вона вже стала колонією Куби.

Можна прогнозувати, що після військового перевороту якийсь час іще точитиметься гостра боротьба за владу між вищими військовими чинами, тими, хто хоче покласти край цьому злочинному соціалістичному експерименту, і відданими ідеям чавесизму генералами.

Шлях до демократії буде довгим і тернистим. Формування демократичних інститутів потребуватиме багато часу і зусиль. Бо безплатні обіди ще й досі залишаються ефективним дешевим засобом утримання влади як у Венесуелі, так і у всій Латинській Америці.

Негативні наслідки діяльності чавесистів даватимуться взнаки ще впродовж не одного року. Адже гіпертрофовану корупцію, розгул злочинності й економічну інфантильність викорінити дуже непросто. А професійно підготовлені й підприємливі люди вже давно покинули країну.