Чи буде у світі нова велика війна, і де вона може розпочатися

Дивно, але факт: у період глобальної енергетичної і логістичної криз, пандемії, що триває в багатьох країнах, і обґрунтованих побоювань дестабілізації світової фінансової системи через тотальне вливання нічим не підкріплених «ковідних» трильйонів, у Південно-Східній Азії відбуваються «акції залякування», що загрожують новими конфліктами у військово-політичній сфері. У центрі уваги — проблема Тайваню та формування в Індо-Тихоокеанському регіоні балансу сил, який має запобігти прогнозованим військовим зіткненням, чи то буде Тайванська протока, свобода мореплавання в Південно-Китайському морі, чи острови Сенкаку.

Нагадаю, що 4 жовтня міністерство оборони Тайваню повідомило про найбільш масоване вторгнення у повітряний простір південно-західної частини острова з вересня 2020 року, коли Тайвань почав реєструвати такі інциденти. У зону відповідальності ППО Тайваню вторглися 34 винищувачі J-16, два винищувачі Су-30, два морських патрульних літаки Y-8 ASW, два літаки далекого виявлення і керування KJ-500 та 12 бомбардувальників H-6. У відповідь на дії китайської сторони було розгорнуто зенітно-ракетні комплекси, а міністр оборони Тайваню Чіу Куо Чен заявив, що «загроза збройного конфлікту в Тайванській протоці нині найвища за останні 40 років». На його думку, війна може вибухнути в будь-який момент через якусь випадковість. «Є ризик, що в напруженій обстановці хтось може вистрелити помилково», — вважає Чіу Куо Чен. Він прогнозує, що КНР планує вторгнення на Тайвань на 2025 рік, хоча й не пояснив, на чому базується його прогноз.

Чіу Куо Чен зробив цю заяву на засіданні парламентського комітету, де обговорювалося асигнування кількох мільярдів доларів на придбання ракет і бойових кораблів для збройних сил Тайваню. Тож деякі оглядачі припускають певне згущення барв. Після недавньої телефонної розмови Джо Байдена та Сі Цзіньпіна президент США повідомив, що вони обговорювали проблему Тайваню і домовилися дотримуватися наявних домовленостей. Байден висловив упевненість, що Китай не порушить дане слово.

Ще однією подією, котра заслужила приставки «вперше», став недавній прохід ескадри з десяти військових кораблів КНР і Росії протокою Цуґару між японськими островами Хонсю та Хоккайдо. Ця протока з'єднує Японське море з Тихим океаном і є вкрай вузькою водною артерією зі специфічним статусом. Саме в цій дуже вузькій протоці завширшки трохи більше 12 миль виключна економічна зона Японії визначена всього у три милі, щоб дати можливість суднам та підводним човнам ВМС США, які несуть ядерну зброю, проходити цією протокою без формального порушення заборони на ядерну зброю на території Японії. І ось цією протокою, що формально є міжнародними водами, скористалися кораблі ВМФ КНР і РФ, які прямували в північну частину Японського моря для проведення навчань. Певна річ, жодної військової потреби проходити цю протоку не було, але демонстрація сили відбулася. Не завадить також відзначити, що й навчання ці мають приставку «вперше», оскільки ніколи раніше Китай не посилав на міжнародні навчання свої протичовневі літаки і найбільші міноносці.

На думку американських експертів, прохід через протоку Цуґару можна розглядати як відповідь КНР на періодичні проходження кораблів ВМС США та інших країн Заходу через Тайванську протоку, так і відповідь РФ на «мирне проходження» есмінця Defender ВМС Її Величності поблизу Криму наприкінці червня, що викликало не тільки люті протести Москви, а й «стрільбу» з «бомбометанням», яких, правда, британці не помітили.

Украй цікавим був офіційний коментар китайської сторони з приводу проходження військових суден у Тайванській протоці та протоці Цуґару. На думку Пекіна, з погляду морського права, середня частина цих проток є міжнародними водами й відкрита для суден будь-яких країн. Тим часом японським островам на берегах протоки Цуґару ніщо не загрожує, тоді як Тайванська протока є місцем украй високої напруги між материковим Китаєм і Тайванем, який обстоює свою незалежність. При цьому підкреслюється, що зони територіальних диспутів КНР і РФ з Японією (острови Сенкаку та Північні території) розміщені «далеко» від протоки Цуґару, а Тайвань утворює берег Тайванської затоки, тому буцім ситуація абсолютно інша. Реальність полягає в тому, що будь-яке, навіть геть безневинне згадування про Тайванську проблему в будь-якому міжнародному контексті викликає зростання напруги навколо Тайваню, неминучість «мирного» возз'єднання з яким підкреслюється чи не в кожній промові Сі Цзіньпіна. На думку японських експертів, у найближчі два-три роки Китай справді не наважиться на відкриту агресію, однак розвиток подій на довший період передбачити вкрай складно.

Проблема полягає в тому, що Китай у розробках сучасних видів озброєнь швидкими темпами рухається вперед, про що свідчить недавнє випробування надзвукової балістичної ракети, яка спочатку була виведена на орбіту, а потім фактично обігнула земну кулю. Китай, правда, заперечує військовий характер цього випробування. Така зброя, дороблена й розміщена, дасть змогу атакувати США через Південний полюс, фактично обнуляючи можливості засобів ППО США, розміщених у Північній півкулі. Експерти з доброю пам'яттю кажуть, що схожі ідеї раніше розробляли в СРСР, але потім облишили. Не виключено, що ними можуть скористатися на новому витку історії — тому самому, на якому одна з найбідніших і найбільш закритих країн світу — КНДР — демонструє фантастичний прогрес у створенні нових видів озброєнь, реально загрожуючи Південній Кореї та Японії.

Кілька навчальних пусків, проведених Північною Кореєю останнім часом, включно із запуском із підводного човна двох балістичних ракет дальністю 600—700 км (а доти були і наземні пуски, і пуски із залізничних платформ — ще одна ідея походженням із СРСР), викликали крайню стурбованість у Токіо й Сеулі, але не в КНР, і вже точно не в Москві. З цього питання у Вашингтоні відбулися консультації США—Японія—Республіка Корея, питання винесли на рівень РБ ООН. Японія заявила про необхідність негайного внесення змін до Конституції країни та Стратегії національної безпеки, щоб дати можливість Силам самооборони атакувати ворожі військові об'єкти у разі підтвердженої загрози. Сьогодні правова система Японії забороняє це робити.

На думку японських військових, такий розвиток подій у регіоні, де Північна Корея не приховує своєї ворожості й продовжує провокативні стрільби, а формально дружній Китай користається кожною нагодою, щоб продемонструвати свою силу, — вкрай небезпечний. Зі свого боку, США запропонували Кім Чен Ину провести переговори без жодних попередніх умов, але той відмовився. КНР теж не зацікавлена у приєднанні до договорів у сфері контролю над озброєннями, що вже існують між США й РФ. Новий прем'єр-міністр Японії Кішіда заявив про необхідність збільшення бюджету на оборону та пошук дипломатичних і військових інструментів для забезпечення безпеки вкрай уразливої території Японії. Залишається неясно, чи Пекін і далі розвиватиме ядерну програму, щоб установити паритет за ядерними боєголовками зі США та РФ, чи піде на розвиток нових видів озброєнь. Але що стає ясніше — то це зміцнення зв'язків між збройними силами РФ і КНР, попри приховані суперечності, що існують між цими країнами через диспаритет розвитку. Сподівання розірвати зв'язку Китаю і Росії тануть день у день — надто вже вигідне для обох сторін нинішнє політичне протистояння з умовним Заходом.

Описаний вище розвиток подій дедалі більше нагадує 70–80-ті роки минулого століття, коли і демонстрація сили, і розмови про «випадкове» натискання червоної кнопки були в центрі уваги головних противників — США та СРСР. На новому витку історії ситуація змінилася. Сфера головного протистояння змістилася на Схід, місце Німеччини посів Тайвань, місце СРСР — Китай, Варшавський договір замінила трійка КНР—РФ—КНДР, а НАТО набрало образу четвірки США — Велика Британія—Японія—Австралія з участю Індії. Країни Південно-Східної Азії, які формально не входять до блоків нової конфігурації, намагаються визначитися з тим, як забезпечити власну безпеку, не розриваючи зв'язків із регіональним лідером — Китаєм та глобальним лідером — США. Регулярні протести Філіппін, Малайзії і В'єтнаму проти дій КНР у Південно-Китайському море варто все ж таки розглядати як епізоди, а не частину системних зусиль зі стримування КНР. США, зі свого боку, проводять політику розділеної відповідальності, яка передбачає, що країни регіону мусять більше робити для власної безпеки. Очевидно, в цьому контексті слід розглядати новий союз США—Велика Британія—Австралія, який має якісно зміцнити позиції Австралії у сфері регіональної безпеки, а також дискусії в японському політикумі про зміну статусу Сил самооборони, що після виборів цілком можуть стати частиною реальних дій уряду.

І, доки основні гравці демонструють силу, решті слід приготуватися: в умовах глобальної постковідної нестабільності будь-який, навіть регіональний конфлікт у Південно-Східній Азії відгукнеться кризовим цунамі, не менш руйнівним, ніж пандемія коронавірусу. Питання в тому, хто цього разу зіграє роль панголіна.

Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.