БРАВИЙ, ГРІЗНИЙ, СЛАБКИЙ...

Генерал Олександр Лебєдь помер невчасно. Власне, смерть не буває вчасною… Лебєдь був мужчиною у розквіті сил, бравим вояком, яскравою і сповненою сил особистістю, від якої хлюпало життям, — здавалося, із його енергією і готовністю протистояти труднощам він проживе ще десять життів, і найменше вірилося, що причиною смерті бравого десантника, котрий пройшов Афган, стане аварія вертольота, що прямував на черговий безглуздий захід, яких буває десятки протягом тижня у губернаторському протоколі.

Політик Олександр Лебєдь помер саме напередодні власної смерті. Більшість спостерігачів сходилися в тому, що наступні губернаторські вибори він не виграє, його недоброзичливцям вдалося протоптати доріжку в московські кабінети, у самому Красноярському краї Лебєдь «пролетів» на виборах у місцеві законодавчі збори, тепер контрольовані прибічниками його найлютішого ворога Анатолія Бикова. Було ясно, що Биков зробить усе можливе, щоб Лебєдь не став губернатором, і в цьому йому допоможе і місцева політична, і підприємницька еліта, і «Норільський нікель», із яким Лебєдь теж зійшовся в непростому двобої. Виникало питання: а чи стане «Сибірський алюміній» Олега Дерипаски, котрий підтримував Лебєдя, ризикувати і ставити на непрохідну кандидатуру генерала чи віддасть перевагу комусь сірішому, але реальнішому? Тож нове губернаторство Лебєдю не світило, у Москві до нього перестали ставитися всерйоз, коли зрозуміли, як сильно і безвихідно він загруз у Красноярську. А Борис Березовський, котрий усе ще любив Лебєдя, нині навряд чи може забезпечити тих, кого любить, врожайними місцями... Тож Лебєдь мав перетворитися на політичного пенсіонера вже через кілька місяців. А він загинув губернатором Красноярського краю, і його смерть стала головною новиною для країни. Усі знову й знову згадували політичну біографію Лебєдя, підретушовану і дуже красиву, як завжди буває з біографіями мертвих...

Лебєдь з’явився на російській політичній сцені, ставши командувачем 14-ю армією в Придністров’ї. Зараз, звісно, усі його біографи починають відлік із серпня 1991 року, коли війська полковника Лебєдя не стали штурмувати Білий дім із захисниками демократії, котрі засіли в ньому з Єльциним на чолі. Але, по-перше, ніхто не віддавав Лебєдю наказу про штурм, по-друге, тоді всім було не до нього: головними героями серед військових виявилися зовсім не Лебєдь і навіть не майбутній найкращий у світі міністр оборони Павло Грачов, а генерал Костянтин Кобець, призначений Єльциним на кілька днів міністром оборони Росії, і маршал авіації Євген Шапошніков, котрий став останнім міністром оборони Радянського Союзу. А коли Єльцину довелося приймати рішення про призначення власного міністра оборони, він віддав перевагу генералу-десантнику Грачову, а не Кобцю і Шапошнікову. У російській армії почався час десанту, і Лебєдь був одним із символів цього часу. Зараз багато хто пишуть, що він зупинив війну в Придністров’ї, забуваючи, що саме російська політика тих років дозволила законсервувати конфлікт, даючи можливість придністровському режиму оговтатися від шоку поразки серпня 1991 року (тоді Тирасполь палко і щиро вітав ДКНС, а Кишинів був на боці Єльцина), створити парамілітарні утворення сепаратистського режиму й у кінцевому рахунку перетворити Придністровську республіку на справжній кримінальний нарив на карті Східної Європи. Лебєдь щиро не розумів, що перебуває на території, відірваній від суверенної держави, що російські війська практично виконують не стільки миротворчі, скільки імперські функції, дозволяючи частині еліти в Москві ілюзорно мріяти про нову імперію — тільки вже під єльцинським «омофором». І цією своєю наївністю, можливо, трохи награною, він був зручний і тим, хто заробляв гроші на Придністров’ї, і тим, хто робив політичні кар’єри на «патріотизмі». Єдине, що створювало проблеми, — це деяка анархічність генеральського характеру. Він відчував — і, між іншим, був майже правий — хазяїном Придністров’я саме себе і не звертав уваги на місцевого князька Ігоря Смирнова з сотовариші. Це відкрите ігнорування генералом «законної влади» спричинювало постійні ускладнення, тим більше що Лебєдь створив дійсну паралельну структуру впливу — зі своїми політиками, бізнесменами, журналістами (багатьом із них після відставки Лебєдя довелося залишити регіон). Однак скандали зі Смирновим — це ще півлиха: основні проблеми почалися, коли Лебєдь перестав рахуватися зі своїм прямим начальством у Москві, ні в гріш не ставлячи самого Пашу Грачова.

Лебєдь «Пашу-мерседеса» не любив і генієм не вважав. Грачов теж був упевнений, що його товариш по зброї — не Сократ. Обидва були недалекі від істини, але визнати це не поспішали. Оскільки в десанті ідея «я начальник — ти дурень» поширена не менше, аніж в інших відомствах, конфлікт закінчився відставкою «захисника російського народу» і зникненням Придністров’я з перших шпальт газет — наступники Лебєдя в політику більше не втручалися, і Смирнов із сотовариші із захватом продовжили перервану державно-кримінальну розбудову.

Однак ще до відставки придністровського захисника російського народу почали обходжувати інші професійні захисники. У той момент на амбразуру кинули чудесного Дмитра Рогозіна — зараз депутата Держдуми, члена групи «Народний депутат» і голову комітету з міжнародних взаємин. А тоді Рогозін не був настільки солідним, ходив в опозиціонерах, їздив на машині з кремлівськими номерами — із російськими опозиціонерами це буває — і отримав завдання зробити з маргінального Конгресу російських общин, котрий він очолював, сильну «опозицію його величності».

Можливо, якби Рогозін запросив у КРО одного Лебєдя, у нього усе вийшло б. Але очолити партію норовливому генералу не довірили. На чолі депутатського списку КРО опинився колишній секретар Ради безпеки Росії Юрій Скоков — тепер уже практично забутий соратник Бориса Єльцина, котрий за результатами рейтингового голосування на з’їзді народних депутатів Росії 1992 року — коли знімали Гайдара — отримав більше голосів, аніж решта претендентів. Єльцин призначив Черномирдіна. А Скоков дуже хотів бути прем’єр-міністром. І був упевнений, що дуже популярний. І ніяк його в цій дивній упевненості переконати було неможливо — я не здивуюся, якщо він і зараз так думає... Словом, Скоков став номером першим, Лебєдь — другим, і КРО блискуче «пролетів» на виборах у Думу. На цьому історія цієї організації і кар’єри Скокова закінчується. А Лебєдь? Він став депутатом — був обраний по мажоритарці. Але в Думі йому було нудно, усі навкруги обговорювали його поразку — не зміг протягти в парламент нову партію, що ж це за рейтинг такий? І ніхто не хотів рахуватися з дурістю Скокова, котрий неодмінно бажав відкривати список КРО, — приблизно так само, як 1999 року інший старіючий упертюх Віктор Степанович Черномирдін, захоче відкривати список НДР і в результаті скнітиме від нудьги в провінції...

Можливо, на цьому завершилася б політична кар’єра і самого Лебєдя. А йому просто пощастило: наближалися президентські вибори, перемогти на яких у Бориса Єльцина шансів було неймовірно мало. Після того, як російські олігархи і політики реформаторського табору вирішили об’єднати зусилля і забезпечити Єльцину другий термін, і було накреслено модель, за якої балотуватимуться не лише Єльцин, а й кандидат-дублер, підтримка котрим Єльцина після першого туру і дозволить пояснити, яким це чином Борис Миколайович перемагає в тих регіонах, де він у першому турі безнадійно програвав Геннадію Зюганову.

Більш елегантне прикриття адміністративного ресурсу навряд чи можливо було вибудувати. І кращого кандидата на роль дублера, аніж Лебєдь, важко було знайти. Генерал знову «ожив», у його штаб було направлено найкращих співробітників єльцинського штабу, на його кампанію викидалися суми, про які він навряд чи міг навіть думати. Усе вийшло, як по писаному: Лебєдь посів третє місце, підтримав Єльцина, став секретарем ради безпеки — місце загалом малозначне при такому президенті як Єльцин, зате гарне, генеральське.

Усе б нічого, ось тільки Лебєдь сприйняв своє призначення всерйоз — приблизно так само, як за кілька років до цього всерйоз сприйняв своє обрання віце-президентом Олександр Руцкой. Але Руцкой був хоча б усенародно обраний, а Лебєдь виявився усього лише чиновником, призначеним указом президента. Однак сам генерал цього затято помічати не хотів. До того ж він добре знав про стан здоров’я Єльцина, у нього були свої прибічники в «сім’ї» — той же Борис Березовський, — які бажали потіснити Анатолія Чубайса, котрий очолив після виборів президентську адміністрацію. Поки боротьба точилася на чиновницькому рівні, Єльцин міг не звертати на неї уваги. Однак Лебєдь ніколи не був салонним генералом. Він вирішив підтримати на парламентських виборах у залишеному ним після призначення тульському окрузі іншого генерала — Олександра Коржакова, із ганьбою вигнаного із сім’ї і з Кремля. З моменту появи Лебєдя поруч із Коржаковим відставка генерала стала питанням часу, тим більше що Лебєдь примудрився запропонувати Єльцину на пост міністра оборони замість відставленого за його ж вимогою Грачова людину вкрай анахронічну — генерала Ігоря Родіонова, котрий запам’ятався в основному саперними лопатками в Тбілісі, а після відставки з поста міністра той балотувався в Думу за списками КПРФ. Тож військова реформа у Лебєдя не виходила, команди не було, із Чубайсом він був на ножах... Єдине, що дійсно тоді вдалося генералу, — і, мабуть, це й забезпечить йому місце в історії нової Росії, — зупинити чеченську війну, підписавши з Асланом Масхадовим знамениті домовленості в Хасавюрті.

Зараз важко сказати, чому він це зробив — чи то був консенсус у російському керівництві, чи то Єльцин хотів вийти з «чеченського становища», чи то сам Лебєдь вважав, що війну потрібно зупинити, або ж він швидше погоджувався з побажаннями Березовського — свого союзника по боротьбі з Чубайсом і Нємцовим, — результат важливіший. Лебєдь виявився першим російським політиком нового часу, котрий довів, що політичне рішення конфлікту на Кавказі краще, аніж перманентна і безперспективна війна. Російському керівництву було надано шанс, яким воно не скористалося. Та все ж цей шанс був і було розуміння Лебєдем необхідності політичного рішення, котре ось уже понад два роки із упертістю, гідною кращого застосування, відхиляється людьми, котрі працюють із Володимиром Путіним. Втім, очевидно, що рано чи пізно Росія прийде до нового Хасавюрту і з цього моменту почнеться і переоцінка ролі Лебєдя в чеченському конфлікті, і переоцінка ролі тих, хто не скористався наданим ним шансом і віддав перевагу не мирному вирішенню проблеми, а безкінечному накопиченню на Чечні політичного і неполітичного капіталу...

Після відставки з поста секретаря ради безпеки — на момент відставки у Лебєдя був найкращий рейтинг за всю його політичну біографію — про генерала починають потроху забувати. Щоб не зникнути з політики, йому необхідно в неї повернутися. Доброзичливці Лебєдя обирають регіональний варіант — місце губернатора Красноярського краю. У цьому варіанті зацікавлені багато хто — і Борис Березовський, котрий вважає, що губернаторське місце стане для Лебєдя непоганим плацдармом на майбутнє, і місцевий авторитет Анатолій Биков, який розраховував потіснити конкурентів і позбутися обридлого губернатора краю... Але вигравши, Лебєдь у черговий раз доводить, що він — не політик. Йому не вдається сформувати команду — він змінює заступників цілими списками, він не може знайти прибічників й навіть менеджерів у Красноярську і привозить спеціалістів із Москви. Він втягується в розбірки між підприємцями, котрі особливо загострилися після приходу в край «Сибірського алюмінію» Олега Дерипаски — «сімейного олігарха», який незабаром одружиться на дочці єльцинського зятя Валентина Юмашева. Лебєдь приймає сторону «Сибалу», що, до того ж, забезпечує перемогу на виборах у сусідній Хакасії його брата — полковника Олексія Лебєдя. Але в Хакасії у «Сибалу» немає конкурентів. У Красноярському краї, підтримавши Дерипаску, Лебєдь втрачає Норильськ, керований «Норильським нікелем», і цілий Таймир, де главою округу стає глава «Норильського нікелю» Хлопонін. У самому Красноярську з губернатором продовжує боротьбу, ставши його найлютішим ворогом, Биков. Лебєдь змушений звернутися по допомогу в Москву, і Бикова обвинувачують у замаху на убивство свого колишнього соратника Вілора Струганова, відомого в кримінальних колах під гордим ім’ям «Паші-світломузики», котрий став людиною губернатора. Биков утікає з Росії, Угорщина видає його за ордером Інтерполу, але поки що довести причетність Бикова до організації убивства Струганова не вдається... У самому краї економічна ситуація погіршується з кожним днем, Лебєдь втрачає позицію за позицією, його першим заступником призначається представник «Сибалу» у краї, котрий стає фактичним (а тепер і формальним) главою крайової адміністрації. На місцевих виборах перемагає блок Бикова, їхнє головне гасло — краєм мають управляти його жителі, а не «варяги», які відлітають на вихідні в московські квартири... Серед прибічників Лебєдя, котрі програли вибори, — «Паша-світломузика»... Лебєдь знову знімає всіх заступників, окрім першого... Законодавчі збори готуються до боротьби з губернатором і можливим поверненням депутата Бикова з Лефортово... І в цій обстановці вертоліт генерала падає в сніги керованої його братом Хакасії... Красноярський період скінчився: вдова Лебєдя приїжджає з Москви забрати тіло чоловіка, його ховають на Новодівичому кладовищі — традиційному місці упокоєння постатей загальноросійського значення...

Олександр Лебєдь і був такою постаттю. Він міг би стати чудовим символом політичного процесу, гарною ширмою, за якою ховалися б справжні гравці. Але для цього генерал Лебєдь був занадто живий — тому і не мав жодного шансу стати Путіним. Олександр Лебєдь любив діяти, і найкраще по-десантному, напролом. Він не був сильним політиком, гарним гравцем, не розбирався в тонкощах економіки. Але він не дозволяв поводитися із собою як із маріонеткою, робив свої дурниці і говорив свої слова. І, може, саме тому в російській історії був Хасавюрт і залишився чарівний образ людини, котра не стала царем, бо не була народжена царедворцем.