Близькосхідний конфлікт: інструкція до застосування

Видатний ізраїльський дипломат, письменник і політичний діяч Абба Ебан славився своїми дотепними та влучними афоризмами. Один із тих, котрі цитувалися найчастіше, звучить так: араби ніколи не втрачають нагоди втратити нагоду. З цим справді важко сперечатися. Першим у списку втрачених шансів стоїть відмова арабських представників від розділення Палестини і встановлення арабської держави хоча б на її частині. Своєю чергою, Бен-Гуріон, який завжди мріяв про єврейську державу на всій території Палестини, згнітивши серце, підтримав ідею розділення, розглядаючи отриману частку як плацдарм «для історичного зусилля повернути всю країну». Ізраїльська стратегія на той час виявилася успішною. Відразу після припинення британського мандата 14 травня 1948 року, незважаючи на заперечення Сполучених Штатів Америки, представники всіх ізраїльських партій підписали декларацію про незалежність і оголосили про створення Держави Ізраїль. Тоді від односторонніх дій їх не зупинила навіть загроза вторгнення арабських армій.

Тепер, коли з трибуни Генеральної асамблеї ООН президент Палестинської автономії Махмуд Аббас закликає визнати незалежну палестинську державу в кордонах 1967 року, він насправді практично до подробиць повторює дії своїх візаві з однією, але важливою відмінністю. Тоді, шістдесят три роки тому, ніхто не міг уявити собі масштабів і наслідків цього конфлікту. Тепер уявляють, і це знання зовсім не додає оптимізму.

Ізраїль у подальших війнах зумів захопити територію всієї історичної Палестини, але ця перемога, врешті-решт, виявилася пірровою. Головна мета - мир із арабами - так і залишилася недосяжною, а прокляття окупації густо­населених арабських територій з усіма наслідками, що випливають із цього, давно вже стало сумною реальністю. Близько­східний мирний процес, який стартував в Осло майже двадцять років тому, зійшов нанівець під вагою, здавалося б, нерозв’язних суперечностей між учасниками переговорів на тлі погіршення негативної динаміки кожної зі сторін конфлікту. Образно кажучи, ми маємо справу не з консолідованими позиціями Палестини та Ізраїлю, а з безліччю позицій, вигадливим чином переплетених між собою: прибічників миру, поміркованих та яструбів. І, залежно від того, хто з них перебував при владі, мирний процес або стимулювався, або, навпаки, торпедувався.

Кожен такий новий цикл, своєю чергою, руйнував ту крихку довіру, якої вдавалося досягти на початковому етапі. Шанс закінчити конфлікт упродовж п’ятирічного періоду після підписання угод і в 1999 році проголосити незалежну палестинську державу був втрачений. Тоді міжнародному квартету у складі США, ЄС, ООН та Росії вдалося переконати палестинського лідера Ясіра Арафата відмовитися від одностороннього проголошення незалежності, як це передбачалося підписаними угодами. Надія була на те, що коаліція поміркованих на чолі з Егудом Бараком, яка прийшла на зміну правому уряду Беньяміна Натаньягу, зуміє швидко досягти остаточної угоди. Але мирний процес був торпедований відвідинами тодішнім лідером правої опозиції Аріелем Шароном Храмової гори (мечеть Аль-Акса), де він, зокрема, заявив, що ця святиня була й надалі перебуватиме в ізраїльських руках. Усе це, а також масове розчарування та крах сподівань палестинців на близьку незалежність спровокувало нове повстання - Інтифаду Аль-Акса.

Впродовж усього часу, який минув після палестинського повстання, Ізраїль стверджував, що не має релевантного партнера, і однією з умов повернення до переговорів стала вимога розділити владні повноваження між президентом ПА Ясіром Арафатом, який, на думку ізраїльтян, був недоговороспроможний, та прем’єр-міністром, посаду якого тоді заснували. Палестинці виконали цю вимогу. Після смерті Я.Арафата у 2004 році вони провели вибори президента, а 2006 року - вибори в Законодавчі збори, тим самим виконавши ще одну вимогу про демократизацію політичного життя в автономії. Але палестинська демократія ще не дозріла.

На тлі окупації та істотного погіршення життєвих стандартів палестинського населення до влади прийшов радикальний рух «Хамас». Тепер уже палестинці потрапили в електоральну пастку. Сформований «Хамасом» уряд відмовляється визнавати укладені раніше угоди, що згодом призвело до економічної блокади Палестини та політичної кризи, яка настала після цього. А по серії невдалих спроб створити уряд національної єдності - до громадянської війни та розколу ПА на контрольовані: палестинськими націоналістами - Західний берег та ісламістами - Сектор Гази.

За цей час було кілька спроб поновити мирний процес, які, в цілому, ні до чого не привели. Остання спроба розбилася від небажання ізраїльтян зупинити будівництво єврейських поселень на окупованих територіях. Як гірко жартують ізраїльські ліві, уряд Беньяміна Натаньягу не втратив нагоди втратити нагоду досягти миру з палестинцями.

Одне із запитань, яке часто ставлять у зв’язку з поданою палестинською заявкою, можна сформулювати так: наскільки цей крок сприятиме досягненню миру, й чи не призведе визнання або відмова до нового витка насильства? Сам факт визнання палестинської держави, звісно ж, автоматично не припинить ізраїльську окупацію й не позбавить казковим чином Західний берег ізраїльських поселень. Альтернативи прямим переговорам немає. Це розуміють самі палестинці. На їхній погляд, така ініціатива дозволяє, як мінімум, досягти кількох результатів.

По-перше, заявити, що вони ситі по горло переговорним процесом заради самого процесу, тоді як жодна із ключових проблем не вирішується. Тривалий час перебуваючи на вістрі критики членів квартету за непоступливість, Аббас і компанія вирішили дозволити їм самим виплутуватися з хитросплетінь мирної угоди. По-друге, палестинське керівництво вирішує важливе внутрішньополітичне завдання: консолідує своїх прибічників на тлі критики, що посилилася, та обвинувачень у політичній неспроможності. Повернення Махмуда Аббаса після виступу на Генеральній асамблеї ООН було тріумфальним.

І останнє, але не менш важливе. Цим кроком палестинці ніби кажуть: остогидлий усім процес Осло - завершений. Ми ставимо на цьому крапку й передаємо нашу долю у ваші руки. Що ж до ескалації насильства, то, безумовно, не можна однозначно стверджувати, що цього вдасться уникнути зовсім. Але повторення арабського повстання в тій чи іншій формі не буде хоча б через соціальний песимізм, який уразив палестинські території.

Хто зараз програє, незалежно від того, яким виявиться варіант розвитку подій, - то це США. Одне з популярних обвинувачень Б.Натаньягу з боку його опонентів із протилежного політичного табору полягає в тому, що він своєю політикою заганяє президента США Обаму в кут. І це все відбувається на тлі арабських революцій, котрі радикально змінюють обличчя Близького Сходу. Не випадково, до речі, у палестинській пресі подача заявки на визнання порівнюється з «арабською весною». Найбільш несприятливий результат подій для Барака Обами, звісно ж, поєднується з ветуванням палестинської заявки в Раді Безпеки. Але навіть якщо цього вдасться уникнути й палестинці не зможуть знайти необхідну кількість голосів, усе одно не секрет, що частина непостійних членів РБ ООН, які готові утриматися від голосування, перебуває під сильним американським тиском, і їхні рішення мотивовані зовсім не міркуваннями справедливості.

Що ж Ізраїль? Його, слід гадати, більш-менш влаштовує статус-кво, який склався на сьогодні. Крім того, будь-які зміни загрожують непередбачуваними наслідками. Найочевидніший із них - політична криза та розпад правлячої коаліції. Не випадково Натаньягу і члени його кабінету не змогли узгодити запропонований квартетом план відновлення прямих переговорів. Максимум, що може запропонувати тепер Ізраїль світовому співтовариству, - то це мирну риторику без жодних для себе політичних наслідків. Ізраїльські праві ні морально, ні політично не готові відмовитися від ідеї контролю всієї території історичної Палестини й зачинити вікно можливостей, розчинене свого часу Бен-Гуріоном.

А Україна? Якщо дійде все-таки до загального голосування на Генеральній асамблеї й супе­речностей на той час зняти не вдасться, а також не вдасться виробити чітку консолідовану позицію країн-членів Європейського Союзу, - то України, швидше за все, не буде в залі на момент голосування. Такий сценарій розвитку подій цілком укладається в політичну поведінку, яка характерна для України і з інших спірних міжнародних питань. А як же тоді розглядати той факт, що наша країна вже має на своїй території Палестинське посольство і цілого надзвичайного та повноважного посла, а також свого часу вже визнавала палестинську державу? А ніяк. Чому, зрештою, ми мусимо бути принциповими саме в цьому конкретному випадку, тоді як безпринципні в багатьох інших? Однак, хоч як це дивно, назва нашої країни вже прозвучала з трибуни ООН у розглядуваному контексті. Прем’єр-міністр Ізраїлю, виступаючи, назвав Україну в одному ряду з Іспанією, Варшавським повстанням та нацистами як країну, звідки втікали євреї, рятуючись від погромів. Мабуть, він хотів іще раз підкреслити важливість для єврейського народу питання безпеки, але запропонований ним список викликає, щонайменше, запитання. І якщо появу Іспанії в списку можна пояснити її принциповою позицією в палестинському питанні, то появу України, можна, мабуть, пояснити хіба тільки нашою слабкістю.