Близькосхідне роздоріжжя Барака Обами

Як свідчить виборча плутанина, викликана незначним виграшем «Кадіми» на лютневих парламентських виборах в Ізраїлі, лідер партії «Лікуд» Біньямін Нетаньягу все ж таки має шанс сподіватися на створення вузької коаліції зі своїми природними союзниками. Схоже на те, що тепер Ціпі Лівні і Біньямін Нетаньягу мають боротися за можливість «перетягнути» на свій бік Авігдора Лібермана, лідера партії «Наш дім — Ізраїль», який нині став «золотою акцією» ізраїльської політики.

Як пише ізраїльська преса, партії готуються до поділу пирога, випеченого з їхнього матеріалу виборцями. І тут роль президента країни, яка зазвичай зводиться до представницьких функцій, стає центральною. Адже тепер від Шимона Переса залежить, кому першому він запропонує спробувати сформувати коаліційний уряд.

Але, хоч би хто став прем’єр-міністром Ізраїлю, парламентські вибори 2009-го істотно вплинуть на ситуацію на Близькому Сході. Тель-Авів просто муситиме шукати нову модель мирного врегулювання зі своїми вічними опонентами — палестинцями, однак, з іншого боку, він не зможе проігнорувати того факту, що президент США Барак Обама, який завжди до всіх важливих питань підходить із позиції раціональної доцільності, працюватиме на результат. А це означає, що обидві сторони конфлікту будуть змушені піти на великі компроміси, якщо справді прагнутимуть припинення конфронтації і встановлення мирних добросусідських відносин між собою.

Не виключено, що після виборів в Ізраїлі Барак Обама розпочне зміни на Близькому Сході з допомогою «сирійського фронту». Ідея полягає в тому, щоб до вирішення більш складної палестинської проблеми створити більш мирне, або хоча б більш передбачуване сусідство для Ізраїлю. Частина цієї аргументації полягає в тому, щоб послабити таким чином союз Сирії з Іраном. Хоча ситуація у перші місяці 2009 року видається значно менш сприятливою для врегулювання, ніж в аналогічний період 2000-го, коли хворий президент Сирії Хафез аль-Асад (який помер у червні того року) почав відходити від справ і його замінив син — Башар аль-Асад.

Можна сказати, що президент США Барак Обама отримав у спадок складну близькосхідну задачу. У перші ж місяці свого президентства він має розробити нову стратегію мирного процесу на Близькому Сході, щоб нарешті покласти край затяжному палестино-ізраїльському конфлікту і відкрити шлях до остаточного врегулювання тривалої геополітичної кризи.

На думку арабських експертів, для досягнення цієї мети потрібно змінити формулювання мирної угоди. Бо якщо раніше центром переговорного процесу американської політики на Близькому Сході був Ізраїль, то тепер президент США Обама мав би розпорядитися, щоб держдепартамент спрямував основні зусилля близькосхідного врегулювання на зміну політики щодо палестинців. Адже, незважаючи на розкол у палестинському суспільстві та небажання терористів із «Хамасу» визнавати Ізраїль, необхідно шукати нову парадигму встановлення стійкого миру у Близькосхідному регіоні.

Як вважають експерти із Center for Middle East Policy at the Brookings Institution, шість років у політиці США на Близькому Сході домінував Ірак. Це непродуктивно і безперспективно. Адміністрація Обами зможе поступово зменшити чисельність американських військ в Іраку, обмежити їхню роль і перекласти більше відповідальності на іракські війська. Поліпшення ситуації в Іраку дозволить новій адміністрації перемістити свою увагу на Іран, де час працює на небезпечну й дестабілізуючу ядерну програму. Обама повинен запропонувати пряму взаємодію з офіційними іранськими урядовцями, без попередніх умов, а також інші стимули, щоб не дати Тегерану швидко виробити достатню кількість ядерної зброї. Водночас він повинен згуртувати міжнародну політику навколо готовності запровадити суворіші санкції щодо Ірану, якщо він не захоче змінити свій курс.

Хоча під час передвиборної президентської кампанії Обама рішуче виступав за необхідність докласти максимум зусиль, щоб вивести ситуацію в регіоні з глухого кута, в якому той перебуває вже не одне десятиліття, — світова економічна криза внесла явні корективи у наміри президента США. Бо якщо говорити про послідовність пріоритетів, то для нової американської адміністрації регіон Близького Сходу, і зокрема арабо-ізраїльський конфлікт, стоїть у їх списку на третьому або четвертому місці. Після питання фінансової кризи, іранської ядерної програми, ракетного щита та забезпечення США енергетичними ресурсами.

Очевидно, що перші кілька місяців свого перебування при владі Барак Обама муситиме концентрувати увагу своєї адміністрації на подоланні фінансової кризи в Америці. Та й до завершення парламентських виборів в Ізраїлі, які відбудуться в лютому, фактичне політичне міжсезоння в цій країні не дасть змоги впритул зайнятися питаннями мирного врегулювання. Отож лише після формування нового ізраїльського уряду (а це, найімовірніше, станеться не раніше, ніж у березні) можна буде говорити про готовність ізраїльської сторони сідати за стіл переговорів.

Проте обіцянки Барака Обами приділити велику увагу врегулюванню близькосхідного конфлікту відразу ж упираються в кілька конкретних причин, які можуть призвести до гальмування їх виконання. По-перше, коли йдеться про базовий інтерес президента Барака Обами до Близького Сходу, то йдеться не лише про арабо-ізраїльський конфлікт, а можливо, у першу чергу про Іран. Понад те, врегулювання іранської кризи, яке обіцяла держсекретар Гілларі Клінтон, для стратегічних інтересів США важить більше.

Від цього також великою мірою залежить розвиток врегулювання самого арабо-ізраїльського конфлікту. Адже, доки Іран виступатиме фінансовим спонсором «Хамасу» й допроваджуватиме різними шляхами зброю в сектор Газа, про жодні мирні угоди між палестинцями та ізраїльтянами не може бути й мови.

Тоді як досягти домовленості з Іраном було б корисно для Америки на її шляху до врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, то зворотний у часі процес не приніс би бажаного на всі сто відсотків результату. Оскільки, якщо гіпотетично врегулювати арабо-ізраїльські розбіжності, для Вашингтона залишаться: проблема з ядерним питанням, від якого не хоче відмовлятися Тегеран, регіональна безпека та іранська роль в Іраку після виведення звідти американських військ.

Хоч як це прикро для Ізраїлю та для арабів, але, незважаючи на передвиборні зобов’язання Обами, вони мають бути готові до того, що пріоритети нової адміністрації Вашингтона, швидше за все, будуть віддані питанню врегулювання ситуації з Іраном і реалізації стратегії виведення американських військ з Іраку. А це означає, що, хоч питання арабо-ізраїльського конфлікту і входить в американські розрахунки, найважливішим усе-таки для Америки залишається Іран.

По-друге, слід зауважити, що, на переконання близьких до нинішньої адміністрації американських експертів, для демократів простіше — пожвавити переговорний процес на сирійському напрямі. Вони вважають, що є багато внутрішніх та зовнішніх причин, які б мали стимулювати вироблення угод між сторонами. До того ж спірних питань між Дамаском і Тель-Авівом набагато менше, ніж проблем на палестинському напрямі. З американського погляду, укладення мирної угоди між Сирією й Ізраїлем буде в інтересах Вашингтона.

З одного боку, це могло б привести до розриву — або до підриву — альянсу між Дамаском і Тегераном, відрізати від сирійської підтримки «Хезболлу» та палестинських бойовиків із «Хамас». А особливо — сприяти зміцненню атмосфери стабільності в Лівані та створенню арабських і міжнародних позитивних вражень від Вашингтона, що дозволить йому ефективно виступати в ролі незаангажованого посередника в переговорах про досягнення миру між Ізраїлем і його сусідами. Таким чином, американська адміністрація підходить до арабо-ізраїльського конфлікту ніби з іншого боку, що заохочуватиме сирійський напрям і вноситиме спокій на «палестинську вулицю».

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, зазначають експерти Center for Middle East Policy at the Brookings Institution, Сполучені Штати були домінуючою державою на Близькому Сході. Але останніми роками їхній вплив ослаб через нездатність до остаточного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, тривалу війну в Іраку та відсутність успіхів у демократизації арабських авторитарних режимів. Протягом майже десятиліття Сполучені Штати мало що зробили для вирішення основних конфліктів і проблем цього регіону, натомість заслужили в деяких арабських країнах репутацію тих, хто дотримується подвійних стандартів.

У цьому контексті можна сказати, що Вашингтон проводить огляд можливих радикальних змін і прораховує різні варіанти своєї нової політики на Близькому Сході. Тепер США більше не ставлять за мету зберегти статус-кво та політичні й територіальні зміни. Нині важливо, коли президент Обама увімкне «зелене світло» новій стратегії США на Близькому Сході. Звісно, для Барака Обами спокусливо спробувати продовжити процес, розпочатий Джорджем Бушем в Аннаполісі в листопаді 2007 року. Хоча цю «політичну приманку» обамівська адміністрація мала б оминути. Адже провал в Аннаполісі — це більш ніж невдача і прорахунок команди Буша. Він — структурне продовження пороків процесу, який увібрав у себе не лише всі помилки попередніх зусиль в Осло, а й надмірне акцентування на двосторонніх ізраїльсько-палестинських переговорах.

На Близькому Сході президент Обама успадковує дуже різні підходи, включно з тими, які Білл Клінтон заповідав Джорджу Бушу. І тут головне — не захоплюватися надміру інструментами політики, залишеними від адміністрації Клінтона. Бо хоч вони й були успішнішими, порівняно з президентством Буша, та це дуже відносне мірило, що потребує перегляду у світлі нових регіональних реалій.

Вибудовуючи нову парадигму своєї близькосхідної політики, можливо, США слід визнати, що експеримент після смерті Ясіра Арафата з політичним трансформуванням ісламського авторитаризму в палестинську демократію виявився передчасним і невдалим із боку Заходу. Оскільки саме це допомогло «Хамасу» перемогти на наступних виборах і призвело до дальшого поділу палестинських територій, практично унеможлививши побудову палестинської державності.

Тому чи не слід за таких обставин голові Палестинської автономії Махмуду Аббасу ухвалити рішення про одностороннє проголошення Палестинської держави на Західному березі? А Заходу після цього кинути всі ресурси міжнародної допомоги саме на різке покращення життя палестинців, які проживають на територіях, контрольованих «Фатх». Тоді, побачивши різницю в рівні життя на Західному березі і в секторі Газа, палестинці самі змогли б вирішити: продовжувати їм підтримувати терористів із «Хамасу» чи примиритися з існуванням Ізраїлю і спробувати вибудовувати з ним мирні й добросусідські відносини. При цьому має змінитися не тільки політика Америки на Близькому Сході. Має змінитися і переговорний словниковий запас. Адже ніхто не чекає, щоб США відмовилися від своїх ізраїльських союзників, і цього не повинно статися. Але вони мають знайти спосіб довести країнам близькосхідного регіону своє чітке й переконливе розуміння палестинської ситуації. У президента Барака Обама є всі шанси знайти таку модерну переговорну лексику, яка стане ключем до порозуміння з арабським світом.