БЛИЗЬКИЙ СХІД: НОВІ СПРОБИ ТА СТАРІ НАДІЇ

Я вже писав у попередньому номері, що стан відносин між Ізраїлем і Палестинською автономією не називають війною просто тому, що її не оголошено. Але те, що відбувається на Близькому Сході, — справжня війна. Ми є свідками не лише терористичних актів палестинських угруповань, а й воєнних операцій палестинських формувань проти ізраїльських військових об’єктів, а також акцій відплати ізраїльської армії. І, ясна річ, є жертви з обох боків, зокрема й серед цивільних. Уся заковика в тому, що й ізраїльтяни, і палестинці по-своєму праві, але їхні методи дедалі частіше виходять за межі допустимого. Часом здається, що сторони починають виявляти розсудливість, але потім усе починається знову.

У західній пресі кілька днів тому з’явилися дані опитування громадської думки в Ізраїлі, проведеного на замовлення газети «Едіот ахронот». Відповідно до нього, 75 відсотків ізраїльтян схвалюють убивство палестинських терористів ізраїльськими військовими за допомогою «точкових» ударів. З іншого боку, аналогічне опитування, проведене серед арабів-палестинців «Палестинським центром із вивчення громадської думки», показує, що 81 відсоток палестинців схвалює вибухи, скоєні в Ізраїлі терористами-самогубцями.

Якщо це справді так, то кровопролиттю ніколи не настане край. Міжнародна спільнота, усвідомлюючи цю ситуацію, сама перебуває в безвиході. Дипломатія крутиться, наче білка в колесі, але ні до яких путніх пропозицій не доходить. Москву відвідав король Йорданії Абдулла, впливова особа в близькосхідному регіоні. Ще раніше, в березні, у Кремлі побував Ясір Арафат. Представники Європейського Союзу відвідують регіон. Міністри закордонних справ Німеччини й Італії — відповідно Йошка Фішер і Ренато Руджієро. Минулої суботи зустрілися з Арафатом і в Дурбані, у Південній Африці, у рамках міжнародної конференції проти расизму. Але результатів від усіх спроб поки що, на жаль, мало. Значною мірою це пояснюється тим, що Сполучені Штати, головний посередник між ізраїльтянами й палестинцями, дещо дистанціювалися від близькосхідних проблем, обмежуючись лише засудженням насильства та закликами до переговорів.

І все-таки початок нового політичного сезону ознаменувався новими стараннями дипломатів розбити кригу недовіри між приреченими жити поруч народами. Попри те, що мало не щодня в різних районах Єрусалима вибухали закладені бойовиками «Народного фронту визволення Палестини» бомби, а палестинські камікадзе прагнули забрати з собою в інший світ якнайбільше ненависних їм євреїв, останніми днями тривала активна підготовка до зустрічі міністра закордонних справ Ізраїлю Шимона Переса й лідера Палестинської автономії Ясіра Арафата. Її заплановано на кінець тижня і відбутися вона має в Італії. Ізраїльський лідер невтомно заявляє, що вважає переговори з Ясіром Арафатом нагальною необхідністю.

Тим часом Єгипет і Саудівська Аравія намагаються переконати президента США Джорджа Буша в необхідності зустрітися з Ясіром Арафатом. Нагадаємо, що Буш, котрий став хазяїном Білого Дому ще в січні й зустрівся за цей час практично з усіма лідерами Близького Сходу, як і раніше відмовляється приймати Ясіра Арафата. Єгипет і Саудівська Аравія вважають: якщо Арафат побуває в Білому домі, це, безсумнівно, сприятиме успіху ізраїльсько-палестинських переговорів.

Зустріч лідерів Ізраїлю і Палестини запланували на кінець тижня саме тому, що до цього часу мав завершитися робочий візит у Москву Арієля Шарона. Там ізраїльський прем’єр-міністр повинен був з’ясувати, чи готовий російський президент Володимир Путін втрутитися в події на Близькому Сході й переконати Арафата в необхідності припинити терор.

У Москву прем’єр Ізраїлю прибув у вівторок. Під час переговорів ні він, ні його російський візаві не скупилися на обопільні люб’язності. Арієль Шарон звернувся до історичних аналогій і подякував Червоній Армії за врятування мільйонів євреїв у роки Другої світової війни. Володимир Путін говорив про тісні зв’язки сотень тисяч колишніх росіян, котрі виїхали в Ізраїль, з історичною батьківщиною.

Візит Шарона в російську столицю засвідчив прагнення Ізраїлю зміцнювати економічні зв’язки з Росією. Ізраїльський прем’єр переконував президента Росії в необхідності налагодити контакти в царині сільського господарства (у його родини навіть є своя ферма, і він запросив Путіна відвідати її) та розвивати відносини в галузі високих технологій.

Проте головна мета візиту, ясна річ, ситуація на Близькому Сході. Торкаючись проблем цього регіону, Путін промовив фразу, яка, напевне, сподобалася Шарону, але навряд чи потішила палестинців: «Не може бути виправдання тероризму, і в цьому наша принципова позиція».

Москва охоче проводить паралель між протистоянням Ізраїлю бомбистам-смертникам і власною воєнною операцією в Чечні, де, за твердженням Кремля, федеральним силам протистоять міжнародні терористи з числа мусульманських фундаменталістів. Російське керівництво розраховує в такий спосіб пом’якшити позицію Заходу і, передусім, Вашингтона, щодо чеченської війни. У Москві цінують той факт, що Ізраїль — одна з небагатьох демократичних країн, які загалом позитивно оцінюють операцію в Чечні.

Для ізраїльських прем’єрів візити в Росію стали обов’язковою частиною внутрішньої політики ще з середини 90-х: жоден суспільний діяч не може дозволити собі ігнорувати майже мільйонну громаду вихідців із колишнього СРСР. Кабінет Шарона спирається, крім іншого, і на підтримку таких партій, як «Наш дім Ізраїль», які прагнуть захищати інтереси нових репатріантів. А неофіційний лідер російськомовної громади Ізраїлю Натан Щаранський обіймає посаду міністра внутрішніх справ в уряді Шарона.

Водночас у Росії й Ізраїлю є і серйозні розбіжності. Ізраїльтянам не подобається політика Москви щодо Іраку, а надто Ірану. Особливі побоювання в Ізраїлі викликає можливий відплив російських ракетних і ядерних технологій в Іран. За іронією долі, візит Шарона мав збігтися в часі з візитом у Москву іранського міністра оборони Алі Шахмані, проте в останній момент Тегеран (здається, не без відповідного прохання російського МЗСу) відклав цю поїздку. Намагаючись заспокоїти ізраїльтян, президент Росії підкреслив: його країна виступає за суворе дотримання режиму нерозповсюдження та вживає всіх необхідних заходів для внеможливлення відпливу так званих «чутливих» технологій за кордон.

Дратує Тель-Авів і те, що, попри відновлені й дедалі міцніші відносини з Ізраїлем, Москва прагне зберегти зв’язки й з арабами. Путін говорив про традиційно добрі стосунки з арабським світом, зокрема з палестинцями, та про намір відігравати активнішу роль у регіоні.

Офіційно Росія підтримує план міжнародного посередника, колишнього американського сенатора Джорджа Мітчелла щодо врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту та розміщення в регіоні міжнародних спостерігачів. А Ізраїль виступає проти, і навряд чи візит Шарона в Москву змінить його позицію. Наприкінці минулого тижня російський представник заявив, що основне завдання в рамках близькосхідного врегулювання — переконати обидві сторони сісти за стіл переговорів. Проте ізраїльський прем’єр твердо стоїть на своєму: ніяких переговорів із палестинцями не буде, поки вони не припинять насильство. Утім, він усе-таки доручив міністру закордонних справ Шимону Пересу підготувати зустріч із палестинським лідером Ясіром Арафатом.

Палестинці, втративши підтримку Вашингтона, не хотіли б після візиту Арієля Шарона в Росію втратити й допомогу Москви. Саме тому після від’їзду на батьківщину прем’єра Ізраїлю туди вилетів заступник Ясіра Арафата Махмуд Аббас. Парадокс ситуації в тому, що в Москви, на відміну від Сполучених Штатів, немає ні військових, ні фінансових важелів впливу на близькосхідну ситуацію, але немає також яскраво виражених інтересів у регіоні. Саме тому і російські, і зарубіжні аналітики сходяться в тому, що президент Путін у даний період не хоче ставати на чийсь бік. Це дозволяє Москві спокійніше вести діалог із конфліктуючими сторонами. Росія, схоже, справді може стати реальним посередником у справі врегулювання близькосхідної кризи.

Тим часом до активних дипломатичних кроків на Близькому Сході перейшов і Європейський Союз. Високопоставлений палестинський представник Саєб Ерекат за посередництвом члена керівництва ЄС Хав’єра Солани зустрівся минулого вівторка з міністром закордонних справ Ізраїлю Шимоном Пересом. За словами Ереката, метою зустрічі була підготовка переговорів між главою Палестинської автономії Ясіром Арафатом і прем’єр-міністром Ізраїлю Арієлем Шароном. Арафат зі свого боку виступив із підтримкою подальшої участі Європейського Союзу в близькосхідному врегулюванні. Він явно сподівається, що ЄС, у якому позиції палестинців досить сильні, зможе замінити в цьому процесі донедавна головного його коспонсора — Сполучені Штати.

Судячи з останніх подій, міжнародне співтовариство укотре намагається вивести близькосхідний мирний процес із безвиході. Чи можна сподіватися на успіх нових зусиль? Хочеться бути оптимістом, проте історія останніх десятиліть не дає для цього підстав. Річ у тому, що підірвано саму основу мирних переговорів, саму їхню базу — довіру сторін одна до одної. А коли цього немає — про що можна говорити? Хоч як сумно констатувати, але сьогодні в мирного процесу, навіть якщо він відновиться, немає ніякої перспективи.

Скажімо, Арафат укотре накаже припинити насильство та доб’ється виконання цього наказу. Але за це він зажадає поступок від ізраїльтян. А в Шарона вже є досвід Барака, котрий, поступаючись палестинцям, спочатку втратив свої політичні позиції в країні, а згодом і крісло прем’єра. Хто сьогодні зможе змусити Шарона відмовитися від влади в ім’я вельми проблематичних переговорів? Тобто, ні на які поступки Арафатові реально він не піде. Арафат, у свою чергу, не може визнати того, що, поваливши уряд Барака (а це зробив саме він у буквальному значенні цього слова), він припустився помилки, позбувшись того партнера, із котрим міг якось домовитися. У цьому випадку він також втратить довіру у свого народу. Отож і Ізраїль, і Палестина ні до чого, крім війни, сьогодні не готові.