Блер сказав, що йде

Ще першого вересня Тоні Блер в інтерв’ю газеті The Times відмовився назвати дату своєї відставки з посади прем’єр-міністра Великобританії. А вже через тиждень, 7 вересня, він змушений був зробити це у набагато складніших умовах, ніж м’яке крісло навпроти інтерв’юера. Він стояв посеред шкільного подвір’я, перед журналістами, незграбно повернувшись до камери в півоберта і якось зніяковіло навіть усміхаючись від думки про те, що його все-таки «дотиснули» до відповіді, сказав: «Так, я піду». Це образно і коротенько. Насправді спіч прем’єра був набагато розлогішим і менш конкретним. «Що стосується дати моєї відставки, я б волів заявити про це в більш зручний для мене час. Але зі слів, сказаних раніше моїми колегами з уряду, зрозуміло, що наступна партійна конференція через кілька тижнів буде моєю останньою як для лідера партії». Блер відмовився назвати точну дату своєї відставки. Але, як розповідає в кулуарах його найближче оточення, вона може статися в першій половині наступного року, у крайньому разі — влітку 2007-го.

Щойно Блер промовив слово «звільнення», у британській пресі відразу з’явилося безліч «точних» дат відставки прем’єра. Найбільше їх «випало» на травень 2007 року, коли Блер, як вважають, має цивілізовано передати «крісло» своєму міністрові фінансів Гордону Брауну. Проте були й такі драматичні сценарії, які прогнозували Блеру бунт делегатів на майбутній партійній конференції в Манчестері, і як наслідок, його відставку вже на початку жовтня.

Слід сказати, що «вирване» журналістами у Блера «зізнання» стало певним завершенням чергової спроби його усунення об’єднаними силами у складі незадоволених членів парламенту лівого крила фракції лейбористів та соратників Брауна в уряді. І тих, і інших до активних дій штовхала одна подія: серпнева публікація результатів соціологічного опитування. Відповідно до яких, рейтинг британських лейбористів упав до несказанно низької позначки 19-річної давності, а рейтинг консерваторів, у свою чергу, стрімко зріс — майже до 40%.

Коли під час згаданого інтерв’ю стало зрозуміло, що Блер не хоче називати дату свого звільнення, було запущено «операцію з примусу», і вклалася вона всього в тижневий термін. Крім масованих обговорень в усіх без винятку ЗМІ теми «відставка Блера — прихід Брауна», було також виконано не дуже якісний демарш — кілька членів уряду на знак протесту (нібито проти мовчанки Блера) подали у відставку. Серед них опинився всього один високопосадовець — заступник міністра оборони, а з ним — шість (неоплачуваних) парламентських секретарів, представників най-найнижчої ланки співробітників. Однак більший вплив мали дві інші події. Парламентське опитування, яке показало, що 6 із 10 членів лейбористської фракції хочуть Блерової відставки протягом року. І лист, підписаний 17 депутатами-лейбористами, із закликом до прем’єр-міністра звільнити посаду, оскільки «політична невизначеність щодо часу відставки шкодить уряду і партії».

Чи припускав Блер, що вся кампанія якщо не організована, то проходить під безпосереднім керівництвом Гордона Брауна? Можливо. Проте його найближче оточення переконане, що навколо Блера «сплели» справжню змову. Партійні важкоатлети, багато з яких устигли попрацювати в уряді Тоні Блера, вважали, що, озвучивши конкретну дату відставки, Блер не лише втратить рештки влади, а й тим самим істотно послабить партію. Досвідчений і мудрий політичний гравець Тоні Блер усе-таки пішов на те, щоб назвати — не дату, а час — точніше, часовий відтинок своєї можливої відставки. При цьому примудрився нагадати головні пріоритети своєї політичної програми — освіта, охорона здоров’я, боротьба зі злочинністю та соціальний захист малозабезпечених. Тож не випадково оголошення майбутньої відставки відбулося під час спеціального відвідання прем’єр-міністром однієї зі шкіл у північному Лондоні.

А тим часом прибічники Брауна вважають, що Блеру варто піти набагато раніше, аби партія визначилася з лідером задовго до проведення місцевих виборів у травні наступного року, тому що попередня оцінка ситуації обіцяє лейбористам чергову поразку.

Питання, чи залишить достроково свою посаду прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер, а якщо так, то коли, обговорюється у британському суспільстві вже не перший місяць і навіть не перший рік. Самого Блера журналісти почали безцеремонно запитувати про це ще минулого літа. Що могло здатися дивним, адже саме під його керівництвом партія лейбористів якраз у травні 2005-го здобула безпрецедентну, третю поспіль, перемогу на загальних парламентських виборах. Але в тому-то й річ, що це питання має цілком конкретне підґрунтя і корениться в далекому 1994 році. Тоді на чолі лейбористської партії, яка перебувала в опозиції, став молодий (41 рік) і енергійний Тоні Блер. А його багаторічний друг по партії Гордон Браун обійняв посаду канцлера (міністра фінансів) у тіньовому кабінеті. Кажуть, ще тоді друзі уклали джентльменську угоду: у разі перемоги на виборах Блер згодом «поділиться» посадою з Брауном. Хай там як, а Браун посідав особливе місце у партії й уряді: за дев’ять років жодна з багатьох «перетрясок» уряду його не торкнулася — він залишався незмінним канцлером, другою людиною в кабінеті міністрів. І тому у свідомості британців успішна «епоха» лейбористів асоціювалася з непорушним тандемом: яскравий політик Тоні Блер і похмурий (зате вдумливий) економіст Гордон Браун. Однак ніщо вічним не буває. Рейтинг лейбористів, та й самого Блера, почав знижуватися, переважно через участь Британії у військових діях в Іраку. І тому треті парламентські вибори лейбористи виграли, перемігши консерваторів усього на 3%.

Отже, новим прем’єр-міністром Британії стане, швидше за все, Гордон Браун. Хоча ще 2004 року Блер називав «нісенітницею» повідомлення, що він має намір залишити свою посаду на користь Брауна. Сьогодні факт цей став реальністю. Питання тепер в іншому: чи зуміє партія лейбористів до моменту зміни «верховної» влади не загрузнути у внутрішніх розбірках і взаємних обвинуваченнях, не розділитися на «блеритів» і «браунітів», що реально загрожує їй втратою авторитету до початку наступної виборчої кампанії.

Для Тоні Блера питання найближчого майбутнього зрозуміле, і протягом останнього року свого прем’єрства він постарається зробити все можливе й неможливе, аби піти з тріумфом, принаймні достойно. Для цього він уже вдався до досить незвичного й рідкісного на політичному ландшафті кроку: заявив про добровільну передачу влади. Можу помилятися, але не пригадую, щоб хтось із попередників Блера у британській політиці наважився на таке і зміг зробити.

А ось «залізну леді» власна партія консерваторів примусила подати у відставку з посади прем’єр-міністра 1990 року тому, що її податкова політика й антиєвропейські гасла почали дратувати навіть відданий Торі електорат. До речі, приклад британських консерваторів дуже прикметний: 18 років партія перебувала при владі, з них 11 років урядом керувала Маргарет Тетчер. Знадобилося понад 15 років після відставки «залізного» прем’єра, перш ніж консерватори почали повертати колишні позиції серед виборців. Проте й сьогодні немає єдності думок із приводу того, що найбільше послабило партію Торі: чи багаторічне перебування при владі, чи внутрішні чвари, чи відставка Тетчер, яку багато хто її соратників називають «політичним убивством».

Ось чому Тоні Блер одного разу сказав, що не має наміру повторити долю Тетчер. І ось чому на початку цього тижня він жорстко вимагав від своїх однопартійців припинити взаємні обвинувачення і з’ясовування стосунків між його та Брауна «таборами». Хоч би яким популістом був Блер, він розуміє, що не має права залишити після себе зруйновану партію. Історія йому цього не вибачить, бо в такій країні як Великобританія люди мають добру пам’ять, і, що прикметно, уже багато століть.

Наступні парламентські вибори мають відбутися до травня 2010-го, хоча можуть відбутися й на рік раніше. Усе залежатиме від «поточного моменту». Якщо довіра до лейбористської партії під керівництвом Брауна зросте, то вибори можна провести заздалегідь, щоб гарантовано залишитися при владі, щонайменше, ще чотири або й п’ять років. Якщо ж публіка віддаватиме перевагу консерваторам, вибори відбудуться у призначений термін. І в цьому ще один головний біль для Блера, його соратників та партії в цілому. Вони розуміють, що молодий лідер консерваторів Девід Камерон, який сьогодні стрімко набирає обертів, піднімаючись за рейтингом угору, має набагато більше шансів перемогти Брауна на виборах.

Ось чому, незважаючи на всі «змови», демарші, відозви та інші публічні акції з «витіснення» Блера, питання майбутнього для Брауна досі не таке ясне, як уже для Блера. Бо сьогодні всередині лейбористської партії дедалі гучніше лунають голоси, що наступника Блера потрібно вибирати відкрито, на конкурсній основі, щоб знайти найдостойнішого. Як це було з тим-таки Камероном, що з’явився на партійному обрії Торі майже нізвідки і виявився саме тим лідером, котрий відродив надію партії та її електорату. До речі, своїм агресивним вторгненням у велику політику Камерон дуже скидається на Блера п’ятнадцятирічної давності. Тому в багатьох оглядачів, аналітиків та інших розсудливих людей у партії лейбористів уже немає особливих сумнівів у тому, що сутичка між Брауном і Камероном на наступних парламентських виборах приведе лейбористів в опозицію. Як немає сумнівів і в тому, що якби зійшлися у відкритій боротьбі за лідерство Блер і Браун, останній мав би мінімальні шанси.