Багдадські плани Джона Керрі: чи може Америка перемогти в Іраку?

Розплутати іракський клубок геополітичних протиріч стане одним із головних завдань наступного американського президента, незалежно від того, хто переможе на виборах — Джордж Буш чи Джон Керрі. Однак попри те, що за деякими параметрами плани Керрі щодо Іраку збігаються з тим, якою бачить ситуацію діюча адміністрація, він вважає, що зміг би ефективніше залучати ООН до організації наступних виборів, формування дієвої іракської інфраструктури та навчання більшості іракських солдатів і поліцейських для контролю за країною.

Наразі одне з ключових питань президентських виборів у Сполучених Штатах — як Америці спонукати своїх стратегічних союзників в Європі до більш дієвої воєнної та фінансової участі в урегулюванні ситуації в Іраку. І хоча американські консерватори намагаються довести, що Джордж Буш уже робив спроби домовитися з європейцями, і з цього нічого не вийшло, в разі приходу до Білого дому Джона Керрі можливість порозумітися з Європою в США таки може з’явитися.

Як вважає сенатор Керрі, «фактично від самого початку вторгнення президент прийняв низку катастрофічних рішень щодо Іраку. Однак найпершою й найбільш фундаментальною помилкою було його небажання сказати правду американцям. Він не повідомив нас, що присутність понад сто тисяч військових буде потрібна протягом років, а не місяців. Він не інформував нас, що вартість кампанії перевищить $200 мільярдів. Він не довів до нашого відома, що навіть після такої великої ціни, жодної впевненості в успіху бути не може».

Однозначно, що до планів США щодо нового Іраку не входить роздробити його сучасну територію. Але якщо американська місія в Іраку провалиться, то громадянська війна й розвал єдиної держави неминучі. Між тим, залишається не так уже й багато часу, щоб вирішити, як уникнути політичного колапсу в цій країні. Загальнонаціональні вибори, намічені в Іраку на січень 2005-го, — відправна точка, від якої ситуація може розвиватися непередбачено. Якщо курди на півночі та шиїти на півдні Іраку мають змогу висловити своє волевиявлення на майбутніх виборах, то очевидно, що суніти, на території яких насильство заблокувати ніяк не вдається, не матимуть можливості це зробити. Вибори в Іраку замість того, щоб стабілізувати ситуацію в країні, лише підштовхнуть її до швидшого розколу. Саме такого розколу остерігався президент Джордж Буш-старший, котрий 1991 року так і не наважився рушити на Багдад.

Таким чином, на мапі світу можуть постати дві нові етнічні держави та проблемна територія. Одна частина Іраку, на півдні, має шанси потрапити під вплив Ірану, а інша, на півночі, постійно перебуватиме у стані конфронтації з Туреччиною, котра в жодному разі не збирається визнавати незалежність курдів. Сунітські території в центрі країни взагалі можуть опинитися у вакуумі влади й без фінансових ресурсів, зате «мають шанс» стати притулком для терористів і центром домінуючого впливу арабських сунітів.

Уже зрозуміло, що тепер слід діяти на випередження, щоб Ірак через декілька місяців не перетворився на нове близькосхідне Косово. І з цього закономірно випливає, що американцям без участі європейців як другої світової потуги просто не обійтися. За політики нинішнього президента цього навряд чи можна очікувати. Проте і в разі перемоги Джона Керрі, участь Європи у вирішенні нинішньої іракської кризи можлива лише за умови, якщо новий президент спроможеться не лише визнати законні геостратегічні та геоекономічні інтереси європейців на Близькому Сході, а й гарантуватиме їх. Нинішню відстороненість європейських країн від іракського конфлікту значною мірою можна пояснити намаганням Джорджа Буша спільно з європейцями розділити тягар окупації Іраку без жодного бажання надати їм
серйозні повноваження в ухваленні рішень. Така політика односторонніх американських рішень у близькосхідному регіоні не тільки внесла розлад в надійний раніше геополітичний партнерський тандем США — Європа, а й поставила під сумнів саму його доцільність.

«Ситуація в Іраку важча, — підкреслив Джон Керрі, — ніж це було п’ять місяців тому, важча, ніж це було рік тому. Настав час визнати це, і ми маємо діяти швидко. Президент мав би ініціювати скликання засідання на найвищому рівні представників найвпливовіших країн і сусідів Іраку в Нью-Йорку на цьому тижні, коли багато лідерів відвідають Генеральну Асамблею ООН. Він мав би запропонувати потенційним союзникам визначені й важливі ролі в навчанні персоналу іракських правоохоронних органів та забезпеченні охорони іракських кордонів. Він має гарантувати іншим країнам участь у відродженні країни, заохочуючи до партнерства в розробках іракських нафтових ресурсів та запропонувати їм пропозиції щодо контрактів, замість блокувати можливість їхньої участі в реконструкції Іраку.

По-друге, президент має серйозно віднестися до навчання іракських сил безпеки. У лютому міністр Рамсфелд стверджував, що понад 210 тисяч іракців надягли уніформу. Два тижні тому він визнав, що перебільшив більш як на п’ятдесят відсотків. Ірак, сказав він, нині має 95 тисяч навченого персоналу в силах безпеки. Але питається, якого? Так, лише п’ять тисяч іракських солдатів було навчено відповідно до мінімальних стандартів адміністрації. А з 35 тисяч поліцейських не кожний пройшов курс 24-тижневої програми навчання. То чи слід дивуватися, що іракські сили безпеки не можуть зупинити повстання чи забезпечити елементарний лад у суспільстві?

Президент має терміново розширити програму навчання працівників сил безпеки в країні й поза Іраком. Він має посилити контроль за підготовкою новоприбулих і вимагати їхньої участі у польових навчаннях. Він має залучити до співпраці тисячі кваліфікованих інструкторів наших союзників. Він має натиснути на наших натовських союзників, щоб відкрити навчальні центри в інших країнах.

По-третє, президент має залучати більше іракських підрядників і робітників замість великих корпорацій, таких, як Halliburton. Він має припинити виплачувати кошти компаніям, замішаним у шахрайстві чи корупції. Він має звільняти цивільних працівників Пентагону, відповідальних за неуспішну реконструкцію.

По-четверте, президент терміново має зробити кроки, щоб гарантувати, що оголошені вибори відбудуться наступного року. Оскільки іракці не мають жодного досвіду в проведенні вільних і справедливих виборів, ООН слід відвести центральну роль. Президент має залучити багато наших друзів і союзників для охорони працівників ООН. Ми маємо допомогти іракцям обрати життєздатний уряд, який зможе взяти на себе відповідальність за власну країну. Це найкращий спосіб завершити нашу місію й повернути наші війська додому.

Ми маємо діяти мудро й відповідально. Джордж Буш не має жодної стратегії щодо Іраку. Я ж маю. Вторгнення до Іраку зробило нас більш уразливими у війні проти тероризму. Я маю план ефективнішої війни з тероризмом, котрий зробить нас більш захищеними. Сьогодні через політику Джорджа Буша в Іраку світ став більш небезпечним місцем для Америки й американців».

Однак пропозиції Джона Керрі Старому Світу можуть бути прийняті, якщо вони набудуть параметрів спільної трансатлантичної євро-американської стратегії відносно Іраку. Обов’язковим атрибутом такої стратегії неодмінно має бути заздалегідь гарантовані зобов’язання США щодо Європи. Але повноцінне партнерство європейських країн неможливо розглядати, не переглянувши саму роль Європи на Близькому Сході, а особливо її партнерську й рівнозначну участь у врегулюванні критичного в глобальному сенсі палестинсько-ізраїльського конфлікту. Останнє становить також значну проблему в порозумінні, оскільки нині в ЄС і США є значні розбіжності в баченні шляхів розв’язання цього конфлікту.

Іракська драма підсилюється ситуацією з президентськими виборами в самих Сполучених Штатах. Цей трагічний збіг не може не позначитися на подальшому розвитку подій. Ірак — це найбільша криза, в яку потрапили Сполучені Штати за всю свою історію. Правильне її вирішення є життєво важливим питанням, котре на значний проміжок часу, якщо не назавжди, визначить долю самих Сполучених Штатів та їх громадян. Проте чітка позиція Керрі з цього питання важлива не лише для самих американців, а й для тих, кого вибухонебезпечна ситуація на Близькому Сході стосується безпосередньо.

Джон Керрі наголосив: «…вторгнення до Іраку створило кризу історичних розмірів, і якщо ми не змінимо курс, перспектива закінчення війни не проглядається. 42 американці загинули в Іраку в червні, 54 — в липні, 66 — у серпні й уже 54 — у вересні. І понад 1100 військовослужбовців було поранено в серпні — більше ніж за будь-який місяць із часу вторгнення. Ми боремося з усе зростаючим збройним заколотом, котрий має тенденцію розширюватися. В березні повстанці нападали на наших військових 700 разів, а у серпні вже 2700. Тобто кількість нападів збільшилися на 400%. Більшість іракців зневірилися у нашій здатності змінити на краще їхнє життя».

Збільшення опору окупації закономірно ставить питання, чи може взагалі Америка перемогти в Іраку? Важкі бої в Багдаді минулого тижня вказують на те, що ситуація різко погіршується. Американські військові не можуть покластися на погано навчені сили безпеки прем’єр-міністра Аллаві, котрим узагалі важко контролювати ситуацію поза «Зеленою зоною».

За ситуації, що склалася, видається малоймовірним, що 25 мільйонів іракців спроможуться обрати в січні 2005-го дієвий і авторитетний уряд. Перспектива стабільного та легітимного іракського уряду, який поширить свої повноваження на всю країну, виглядає все більш далекою. А якщо це так, то можливість перемогти й американські сподівання на гідний вихід з цієї політичної патової ситуації залишаються під великим знаком запитання. Альтернативою передачі влади іракцям залишається продовження в часі нинішнього протистояння, що неминуче призведе до великих людських втрат з боку як американських військових, так і іракських сил опору. Ситуація за стратегії хазяїна Білого дому справді виглядає безвихідною, і найбільше програє від її продовження цивільне іракське населення, кількість жертв серед якого щодня неухильно зростає.

Деякі арабські експерти схильні порівнювати американську кампанію в Іраку зі старомодною колоніальною війною, котра мало чим відрізняється від вторгнення Франції в Алжир 1830 року чи окупації Великобританією Єгипту 1882 року. За їхніми уявленнями, імперська Америка намагається завдати поразки силам арабського націоналізму й войовничого ісламізму, щоб розширити свою гегемонію над арабським світом і взяти під контроль арабську нафту. А сенс війни в Іраку полягає в тому, що США, симпатії яких у арабсько-ізраїльському конфлікті на боці Ізраїлю, намагаються перемістити поле бою на іншу територію.

Можливо, певна частка істини в цьому є, оскільки майже з самого початку появи Ізраїлю на мапі світу США виступали гарантом його державності. Саме тут простежуються стійкі розбіжності між більшістю арабського світу, який і досі не хоче визнати право євреїв на свою державу, й Америкою, котра це право вважає незаперечним. Однак, якщо стратегічною метою Ізраїлю є децентралізований і послаблений Ірак (чого, власне, й було досягнуто у двох війнах 1991 і 2003 років), стратегічні інтереси Америки в жодному разі не ідентичні ізраїльським. США ніколи не бажали повного знищення Іраку, оскільки це б поставило перед ними багато додаткових проблем. Вакуум влади в Іраку для американців є навіть більш загрозливим, аніж диктаторське правління Саддама Хусейна.

Проте замість свого податливого сателіта в близькосхідному регіоні, яким бачився американцям Ірак відразу після початку окупації, альтернативного джерела постачання нафти й сильної противаги Ірану й Саудівській Аравії в регіоні США отримали розсадник непримиренного антиамериканізму та притулок для найзапекліших ворогів Америки. Здається, що стратегічною метою повстанців є витіснити Сполучені Штати з арабського Близького Сходу, як їх усунули 1979 року з Ірану. Схоже, що американські стратеги потрапили у пастку своїх іракських ілюзій, втілення яких надзвичайно дорого коштує американському народу.

Кандидат від демократів Джон Керрі однозначно обрав стратегію миру щодо кризи в Іраку та стратегію партнерства стосовно головних партнерів США. Його позиція виглядає розважливою. Проте для перемоги в президентських перегонах цього замало. Наскільки цільною, дієвою та зрозумілою виборцям буде програма кандидата від демократів, наскільки успішно зможе донести цю програму до виборців команда Джона Керрі? Як саме сприйме цю програму американський виборець та за кого проголосує нинішньої осені — ось без перебільшення доленосне питання.

Нині Сполучені Штати не лише опинилися на роздоріжжі традиційного для політичної системи та суспільства цієї країни вибору між стратегіями республіканців та демократів. Народ цієї найпотужнішої нині країни має зробити вибір навіть не між війною або миром в Іраку та інших країнах —по суті, він має вирішити для себе, чи будуть США здатними й надалі виконувати свою місію стрижня та опори світового порядку. Чи буде ця країна в найближчому майбутньому готовою до пошуку порозуміння зі своїми європейськими партнерами та й з усіма іншими країнами світу. Чи будуть США спроможними розуміти інших, якими б інакшими вони не видавалися за американськими мірками. Саме від цього залежитиме, як сприйматимуть Сполучені Штати у світі, а також толерантність інших країн та народів до їхніх культури та звичаїв, досягнень та багатства. Саме від цього залежить і міра некритичного відторгнення усього, що пов’язане із США, серед культур, етносів та соціумів, котрі нині породжують найнебезпечніший для всього світу феномен, котрий отримав назву «глобальний тероризм».