Армія-2010. Початок сепсису

Перефразовуючи Достоєвського, про українську армію можна прямо заявити, що вона «як камінь відкинутий». І це не буде перебільшенням. «Армія стала заручницею політичних інтриг та спекуляцій», — заявив президент України Віктор Ющенко, відкриваючи минулого тижня засідання Ради національної безпеки та оборони. Далі очільник держави перелічив відомі всім проблеми і вкотре піддав різкій критиці дії уряду в частині фінансування потреб оборони. Начебто все правильно. Але є деякі «але», головне з яких полягає не так у визначенні винних, як у знаходженні адекватного рішення для виправлення ситуації. І хоча у ЗМІ просочилася дуже скупа інформація про перебіг та рішення РНБОУ, є надто багато підстав стверджувати, що проблема розвитку армії до президентських виборів вирішена не буде.

Чому армія нікому не цікава?

Розпочнемо з уже висловленого твердження: армія безнадійно втратила інерцію розвитку, нині — найпохмуріший час її стагнації за всю історію незалежної України. ЗСУ наблизилися до ситуації, коли створення контрактної армії стало безглуздим, а бойова підготовка, навіть при гіпотетичному виконанні всіх планів, перетворилася б на підготовку до війни минулого століття. Застаріле озброєння не дозволяє ЗСУ виконувати функцію стримування — основну функцію цього державного інституту. Саме тому на перший план виходить вирішення проблеми переозброєння, включно з придбанням ударних компонентів, військової техніки, здатних впливати на обороноспроможність держави. Втім, останні, якщо брати до уваги цикл розробок, прийняття на озброєння у ЗСУ та оснащення ними військ, з’являться не скоро. Якщо взяти за основу середні темпи, це майже п’ять — сім років (питання прямих закупівель поки що залишимо поза увагою).

Зрозуміло, можна в усіх гріхах звинувачувати уряд, і всі аргументи справді відповідатимуть реальному стану справ. Але це буде лише частина правди, причому не основна. Розпочати, власне, годилося б ще з попередника В.Ющенка Леоніда Кучми. Як колишній генеральний директор оборонного заводу, він дуже добре розумів необхідність нарощування оборонного потенціалу. Але не докладав до цього жодних зусиль. Наприклад, ще 1997 р. тодішній командуючий ППО О.Стеценко презентував журналістам проект створення нового вітчизняного ЗРК. Минуло 12 років, і сьогодні українські військові та розробники продовжують жити проектами української зенітної ракети. Ще через кілька років той-таки військовий чиновник в інтерв’ю на запитання про успіхи ракетного проекту «Борисфен» відповів буквально так: «Ми сьогодні працюємо над головною частиною ракети». Нагадаємо, проект створення БФРК «Сапсан» (оперативно-тактичного ракетного комплексу, фактично — правонаступника «Борисфена») досі існує лише в ескізному проекті, до того ж до нього є низка зауважень і запитань. Ще один знаковий приклад: модернізація винищувачів
МіГ-29. 1999 р. у Міноборони журналістам з усією помпезністю презентували проект модернізації цих літаків. За 10 років так звану «малу» модернізацію пройшли, здається, аж дві повітряні машини.

Справді, геополітична обстановка була спокійною й навіть сприятливою. І який сенс її посилювати, якщо для внутрішньої політичної боротьби вона малопридатна? Принаймні непорівнянна із судами, прокуратурою, МВС. Схоже, саме так міркували всі ті політичні лідери та чиновники вищої ланки, які впродовж останніх 15 років могли вплинути на розвиток армії. Тих, хто допустив сепсис української армії, можна перерахувати поіменно, але який сенс? Однак ніхто не відповідатиме. Тому 2009 рік зовсім не випадково виявився першим роком у новітній історії України, коли витрати на потреби міліцейського відомства перевищили витрати на армію. Більше того, і тепер армія залишається лише політичною іграшкою. Схоже, саме в цьому слід шукати головну причину відставки начальника Генерального штабу Сергія Кириченка, який чітко розуміє, що розраховувати у 2010 р. ні на що. Краще й легше піти вчасно і незаплямованим. А також причину того, що у ЗСУ й сьогодні, коли реально може знадобитися застосування армії за прямим призначенням, немає ні міністра оборони, ні начальника Генерального штабу. І той факт, що «в нас 25 військових містечок знеструмлені», «за 2009 р. не відремонтовано жодного корабля, не відремонтовано жодного літака», «зайшла в глухий кут» розробка ракетного комплексу (слова глави держави), — лише наслідок вищесказаного.

Президент України вже приймав вольові рішення щодо армії. Наприклад, 4 березня 2008 р. видав указ «Про невідкладні заходи для забезпечення розвитку Збройних сил України», яким велів Кабміну внести зміни в держбюджет на 2008 р. і збільшити витрати на 7,5 млрд. грн. Указ глави держави залишився невиконаним. І є підстави вважати, не лише тому, що не був узгоджений із Мінекономіки. Це було далеко не єдине рішення, не втілене в життя. Про що це свідчить? Про те, що глава уряду ігнорує рішення президента, чи про те, що глава держави не може домогтися виконання своїх рішень? Так, є ознаки саботажу. Але, якщо правильне перше, — то чому тоді президент України, який обіцяв не підписувати руйнівний для армії бюджет-2009, усе-таки його підписав?

На цьому тлі запевнення В.Ющенка, що Україна має закласти для національних ВМС перші чотири корвети у 2010 р. і розраховує прийняти на озброєння до 2012 р. нові оперативно-тактичні ракетні комплекси морського і наземного базування, звучать приблизно так, як і запевнення Ю.Тимошенко під час передвиборної парламентської кампанії 2007 р. про прискорений — за два роки — перехід на контрактну армію. До речі, у 2009 р. на одного контрактника випадало два тих, хто звільняється. Коли фахівці ракетної галузі без досвіду створення оперативно-тактичних ракет, але маючи виснажену, переважно сімдесятирічного віку, наукову школу, чують, що до 2012 року Україна «володітиме найдосконалішим ракетним комплексом цього класу», — вони, мабуть, посміхаються. Військові — точно плачуть. Обивателі, які знають армію з підфарбованої, підрихтованої техніки на парадах, уже давно не пишаються… Що з того, що президент України «вважає актуальною» розробку сучасного корабля класу «корвет» для українських ВМС? Щоб закласти чотири корвети, необхідно вирішити безліч проблем — від способу прийому й постановки на озброєння у ЗСУ вузлів західного виробництва до порядку проведення випробувань зразка, в якому інтегровано продукцію майже десятка держав. І, нарешті, мати на чотири кораблі, щонайменше, 450 млн. євро — половину оборонного бюджету 2010 року.

Туманні перспективи ЗСУ-2010

Коли в Держбюджеті-2007 на потреби оборони було виділено на 1,5 млрд. грн. більше, ніж у 2006 р., спостерігачі вирішили, що влада повертається до армії обличчям. За словами екс-начальника Генштабу С.Кириченка, щомісяця військові отримували рівно 1/12 частину закладених у бюджеті коштів. Тоді армія була профінансована в обсязі
8,7 млрд. грн., що могло вважатися непоганим початком змін. Але вже наступного року був підписаний «бюджет проїдання» — 9,4 млрд. грн. при потребі
17,8 млрд. грн. Правда, військові зуміли все-таки провести стрільби ЗРК й забезпечити участь у навчаннях винищувальної авіації. А ось у 2009 р. очікується, що армія отримає тільки 7,4 млрд. грн. У зв’язку з цим сам начальник Генштабу засумнівався в адекватній обороноздатності армії. На початок року в Повітряних силах були вакантними майже
70 льотних посад. Та й президент констатував, що зараз через відсутність коштів 96% особового складу мають лише теоретичну підготовку. Відповідно до заяви командуючого Повітряними силами ЗСУ Івана Руснака, у 2009 р. ці сили забезпечені пальним на рівні близько 4 тис. тонн, тоді як щорічна потреба авіації — майже 65—70 тис. тонн пального.

Як очікується, річний наліт льотчиків нинішнього року може не перевищити і 20 годин, що стане рекордно низьким показником. До цього можна додати, що, за мінімальної потреби — п’ять тренажерів, для підготовки пілотів МіГ-29 у країні є тільки один. Тренажерів для Су-27 і
Су-25 немає взагалі. Жахлива ситуація зі станом винищувальної авіації призвела до розгортання раніше знятих з озброєння ЗРК С-200. Нещодавно С.Кириченко заявив про необхідність розгортання ще двох дивізіонів С-200, здатних збивати цілі противника на відстані до 250 км. Новіші ЗРС С-300 ремонтуються в борг, під слово честі керівника оборонного відомства...

А що ж оборонний бюджет-2010? Поки що армія може розраховувати на «тверді» (за основним фондом) 8,3 млрд. грн. За словами в.о. міністра оборони Валерія Іващенка, «практично повністю буде згорнуто бойову підготовку, під загрозою опиниться виконання міжнародних зобов’язань з участю в миротворчих місіях». Про нову зброю та розвиток армії вже ніхто й не згадує... Зашморг на горлі армії затягуватиметься.

Мабуть, тому ніхто й не поспішає очолити військове відомство. Вочевидь, воно так і залишиться до президентських виборів безгоспною пороховою бочкою. Але найгірше, що й найвища військова посада не зайнята. В такій ситуації вже не так і важливо, хто з потенційних претендентів — командувач повітряних сил Іван Руснак, перший заступник начальника Генштабу Геннадій Воробйов чи командувач Сухопутних військ Іван Свида — стане новим начальником Генштабу. Тільки б це сталося швидше. Адже саме Генеральний штаб готує і втілює в життя плани використання всієї військової організації України на випадок надзвичайної небезпеки. І не хотілося б, щоб співвітчизники вкотре згадали приказку «Дасть Бог горіхів, коли зубів не стане».