АРГУНСЬКЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Несподівана — втім, як завжди — поява президента Російської Федерації в північноосетинському місті Моздок продемонструвала, наскільки серйозно Кремль стурбований останніми подіями в Чечні. Володимир Путін уміє мовчати, тим самим перетворюючи важливу подію, яка кидає тінь на його здатність виконувати обов’язки глави держави, на якусь подобу малоцікавої дрібнички — «не царська це справа!». Проте після терористичних актів відразу в кількох містах Чечні та загибелі в Аргуні загону челябінських міліціонерів відмовчуватися було вже неможливо. Власне, самі терористичні акти не викликали в російському суспільстві такого резонансу, як похорон міліціонерів у Челябінську. Щось схоже відбувалося і при обстрілі колон із російськими військовими, коли жертвами чеченських повстанців виявилися відразу кілька ОМОНів, проте в цих випадках йшлося про бої у важкодоступних ущелинах, які могли слугувати партизанським загонам непоганим плацдармом для нападу. Серія ж терористичних актів продемонструвала очевидну, але вперто ігноровану Кремлем істину: російські силові структури не контролюють територію Чечні, включаючи і райони з лояльним до Москви населенням. Власне, подібний розвиток подій було визначено самим перебігом другої чеченської війни: згадаємо, як бадьоро російські генерали рапортували про взяття без бою великих населених пунктів, що були важливими центрами опору чеченців під час першої спроби Москви підкорити бунтівну республіку. Те, що серед населення взятих без єдиного пострілу міст залишається чимало людей із озброєних формувань, відзначалося лише пресою, з якою у військових від першого дня боїв установилися вкрай напружені відносини: генералам до нестями хотілося взяти реванш за принизливу поразку російської армії в першій чеченській війні і до того ж — це вже ближче до зими — відзначитися в передвиборній кампанії руху «Єдність» і прем’єр-міністра Володимира Путіна.

Що ж ми маємо сьогодні? Влада, котра почала нову війну під гаслом порятунку власного населення від терористичної небезпеки — згадаймо, що приводом для початку воєнних дій стало не вторгнення бойовиків Шаміля Басаєва в Дагестан, як про це зараз говорить президент Путін, а дотепер не розслідувана серія вибухів у житлових будинках російської столиці і деяких провінційних міст — виявляється насправді режимом, що відкрив шлях низці цинкових гробів до багатьох російських міст. Сьогодні в жалобі Челябінськ, а чиї матері ридатимуть завтра, дізнавшись про черговий вибух у Чечні, чергове знищення колони, черговий розгром або навіть чергову криваву перемогу? З кожним днем стає дедалі очевидніше, що події в Чечні тільки починаються: набагато простіше було витіснити бойовиків з основних центрів бунтівної республіки, ніж контролювати самі ці центри. Причому треба розуміти, що ставлення російських силових структур до чеченського населення — а воно значно відрізнялося навіть від не дуже дружелюбного ставлення часів першої війни, але й дивуватися тут не потрібно: тоді війська просто виконували бойове завдання, зараз вони прийшли на фактично чужу землю після вибухів будинків, тобто мститися, — перетворило це населення в поживний бульйон для майбутнього поповнення загонів і невтомної їм допомоги. Отже війна в Чечні не закінчиться ні найближчими тижнями, ні найближчими місяцями. І російським силовим структурам безпеки солдатам, міліціонерам, просто мирним жителям — не забезпечити.

Відповідальний за весь цей кошмар відомий. Указом президента Російської Федерації на території Чеченської Республіки запроваджене президентське правління. Виходить, главою Чеченської Республіки є ніякий не Ахмед Кадиров, як це може видатися глядачам російських теленовин. Кадиров — лише виконавець, зобов’язаний відповідно до російського законодавства виконувати розпорядження президента Росії, чиє правління прямо поширюється на територію Чечні. Тому в приїзді Володимира Путіна до Моздока, по ідеї, немає нічого дивного: кому, як не йому, нинішньому главі Чечні, проводити наради, присвячені ситуації в республіці? Але в мене якраз склалося враження, що в Моздок Володимира Путіна погнало не бажання узяти відповідальність на себе, а саме страх перед відповідальністю. На нараді в цьому північноосетинському місті Володимир Путін доклав максимум зусиль, аби представити Ахмеда Кадирова главою Чечні — керівник адміністрації республіки сидів поруч із президентом Росії й іншими північнокавказькими республіканськими керівниками в президії у той час, як міністр оборони Ігор Сергєєв і міністр внутрішніх справ Володимир Рушайло знаходилися в залі засідань, слухаючи обурену промову президента, звернену до них. Сергєєва Путін критикував за те, що він забув, що є керівником контртерористичної операції. Цікава заява, коли врахувати, що військова фаза операції практично завершена, Міністерство оборони про це повідомило і ніхто його не спростовував — поки що. Однак те, що Сергєєв продовжує залишатися керівником контртерористичної операції, може означати тільки одне — війна продовжується, армія донині лишається єдиною силою, здатною боротися з повстанцями... Рушайлу Путін порадив рішучіше переходити до формування місцевих органів правопорядку. З одного боку, це дуже розумна рекомендація — якщо від вибухів гинутимуть чеченські, а не російські міліціонери, це не викликатиме такого оглушливого резонансу в російському суспільстві, як загибель челябінців. З іншого боку — Путін, як і Рушайло, не може не розуміти, як важко в умовах, що склалися, розраховувати на підтримку міліціонерів із місцевих, не говорячи вже про те, що мало хто сьогодні наважиться піти служити новій владі, не маючи на те санкції з гір. Дотепер місцева міліція формувалася з людей колишнього мера Грозного, недавно звільненого з Лефортова, й одного з лідерів антидудаєвської опозиції в першу чеченську війну Беслана Гантемірова. Тоді Гантемірову не вдалося спрацюватися з призначеним Москвою главою республіки Доку Завгаєвим. Нині його звільнив з посади недавній керівник адміністрації Чечні Микола Кошман. З Кадировим Гантеміров також навряд чи спрацюється: вони люди з різних кланів, котрі один одному не вельми симпатизують, до того ж Гантеміров програв Кадирову боротьбу за місце глави республіканської адміністрації. Міліція Гантемірова, навіть коли Кремль і вирішить скористатися його послугами знову, залишається насамперед його особистим бойовим загоном, який запекло фрондирує і виявляє нелояльність до будь-якого іншого чеченського керівника. Ці міркування Володимир Путін міг би прочитати в будь-якій аналітичній записці на чеченську тему, у будь-якій статті... Так навіщо ж обрушився на Сергєєва і Рушайла?

Імовірно, винятково з пропагандистською метою: глядачі російських телеканалів — як і ті, хто разом із ними потрапляє під випромінювання московського інформаційного простору — могли бачити главу держави, що влаштовує прочуханку своїм міністрам— у Росії такі прочуханки люблять називати «царським шмаганням», видаючи очевидну безпорадність при прийнятті принципових рішень за доказ «государевої могутності». Глядачі могли зрозуміти, хто винний в аргунському жахові. Самі військові і міліціонери також зайняті пошуком стрілочників, звинувачуючи в подіях, які сталися, командирів на місцях, що не вжили належних заходів безпеки. І незабаром усе заспокоїться — до наступного вибуху.

У тому, що він трапиться, я не схильний, на жаль, сумніватися вже через те, що сьогодні в Чечні практично почалася ще одна війна. У ситуації, що склалася в республіці, можуть бути тільки погані і дуже погані рішення. Призначення главою адміністрації Чечні колишнього муфтія Ахмеда Кадирова — саме з розряду дуже поганих. Оскільки завдяки цьому указу Володимира Путіна до важелів промосковської влади в Чечні приходить середня ланка співробітників Джохара Дудаєва — людей, котрі недоодержали свого часу від «незалежності» і котрі намагаються нині надолужити упущене в колабораціонізмі. Крім того, призначення Кадирова до протистояння людей Масхадова та Басаєва і федеральних військ додає ще й війну громадянську. Прихильникам чеченської незалежності необхідно будь-що довести, що Кадиров не контролює ситуацію в республіці. Людям Кадирова необхідно будь-що продемонструвати, що Масхадов і його оточення — бандити: будь-які переговори з президентом Ічкерії загрожують утратою влади главою адміністрації Чечні. При цьому жертвами протистояння двох протиборчих угруповань неминуче ставатимуть мирні жителі республіки або ті ж міліціонери, котрих посилають у відрядження на Північний Кавказ. Слід усвідомлювати й те, що продовження розвитку ситуації в Чечні за негативним сценарієм, демонстрація нездатності влади навести порядок у республіці навіть після кількох місяців килимових бомбардувань, співпраця із соратниками Джохара Дудаєва з підмоченою репутацією — все це демонструє безвихідь, у якій опинилася російська влада у своїх спробах розв’язати чеченську проблему силовим шляхом. Сьогодні цю ситуацію подібним чином іще складніше розв’язати, ніж на початку бойових дій. Аргун став важливим попередженням новому президентові Росії: Володимирові Путіну слід поспішити радикально змінити свої уявлення про те, що відбувається, інакше його режим, який прийшов до влади не в останню чергу завдяки «наведенню порядку» в Чечні, може виявитися вічним заручником північнокавказької драми і ніколи не стати по-справжньому сильною й авторитетною владою.