Арес, Гермес і Афіна на "вашингтонському Олімпі"

Помпезний візит президента Франції Еммануеля Макрона у Вашингтон прикував до себе увагу як національних, так і міжнародної аудиторій. Безумовно, статус державного візиту передбачає почесті на найвищому рівні, але і господар Білого дому, і його гість виявляли один до одного досить неочікувані невербальні знаки пошани, які відразу стали предметом обговорювання у медіа. Причому традиційні засоби масової інформації намагалися інтерпретувати знаки дружньої мови жестів з погляду того, як усе це може вплинути на політичні рішення Дональда Трампа, тоді як у соціальних мережах відверто глузували з цього видовища.

Важко собі уявити більш різних по суті людей. Перевдягнувшись у "політичний костюм", Дональд Трамп не полишив своїх звичок шоумена та смаків володаря імперії нерухомості. Його любов до зовнішніх атрибутів влади та розкоші, стиль якої часом нагадує "наше Межигір'я", різко контрастує з підкреслено стриманою манерою наймолодшого президента Французької республіки. Передвиборна риторика Трампа апелювала до національного егоїзму, доцільності згортання присутності Америки в багатосторонніх міжнародних форматах, необхідності "відновлення справедливості" як у торгово-економічній сфері, так і в безпеці (вимога до союзників збільшити оборонні видатки). Натомість кампанія Макрона будувалася на протилежних ідеях – критиці націоналізму, відданості єдиній Європі та ліберально-демократичному світоустрою. Навіть їхні "прекрасні половинки" - дружини з різницею у 25 років, додатково підкреслюють наявну прірву. Якщо старша за віком дружина Еммануеля Макрона забезпечила йому певну симпатію феміністок, то любов до молодших жінок модельної зовнішності Дональда Трампа вже вилазить йому боком, зокрема в судовій справі та розголосі про його ймовірні стосунки з порнозіркою Стефані Кліффорд. Схоже, що таких різних політиків об'єднують лише дві речі – ставка на харизму та мало ким очікуваний прихід на владний Олімп.

Залишмо пікантні подробиці внутрішнього світу та екстравагантної поведінки Дональда Трампа журналові "Ярмарок марнославства" і подивімося, чи дала очікуваний результат заявлена наявність "алхімії" у відносинах між ним та Еммануелем Макроном. Та чи її відсутність у відносинах із Ангелою Меркель, а відтак і менш ефектний прийом у Вашингтоні відразу після її континентального сусіда обумовили гіршу результативність.

Цілком очевидно, що Еммануель Макрон вважає себе вправним актором зовнішньополітичної сцени, адже недарма 65% французів віддають йому належне саме за повернення Франції помітної ролі в світі. Торік у Паризькому університеті Сорбонна він запропонував амбітне бачення майбутнього об'єднаної Європи, але, попри завершення складних виборів та тривалої коаліціади, Ангела Меркель не подала сигналу готовності реалізовувати його у франко-німецькому тандемі. Поки що незрозуміло, чи то в Берліні ретельно опрацьовують власні плани майбутнього ЄС, чи то прагматична канцлер, на відміну від колеги-візіонера, воліє спочатку навести лад у власній домівці, аби згодом поширити його наоколо. Так, рівень безробіття в Німеччині - на другій позиції серед найнижчих у ЄС (3,5%), тоді як Франція - на шостій (8,9%); перша значно переважає у продуктивності праці, а друга має більші структурні проблеми в економіці та опір суспільства болючим, але конче потрібним реформам. Можливо, це частково пояснює те, що схвально ставляться до політики Меркель 57% німців, тоді як до Макрона – менше половини французів (48%). Годі й казати про замикаючого в цій компанії, Дональда Трампа, діяльність якого схвалюють 42%, а негативно до виконання ним президентських повноважень ставляться 53%!

Якщо до ролі політичного лідера Європи Ангела Меркель ішла обережно, уникаючи ресентиментів, шляхом нарощування економічної потуги та перетворення її на політичний вплив, то заявка Еммануеля Макрона на європейське і світове лідерство схожа на кавалерійський наскок. Моментом істини для Німеччини стала російська агресія проти України. Тоді, попри всю відданість європейській конструкції, Ангела Меркель очолила спроби ЄС утихомирити Володимира Путіна, відтіснивши вочевидь безсилих перед такою загрозою євробюрократів. Присутність президента Франсуа Олланда, як і назва формату – "Нормандська четвірка", швидше, стали даниною географії, ніж стратегічним розрахункам.

Спробою підвищити вагу Франції на ближчому інтересам напрямі – в Сирії - Еммануель Макрон намагався досягти, щонайменше, три мети. По-перше, очолити європейську політику в питанні надзвичайно складного конфлікту. Хвилі біженців спричинили глибоку кризу ЄС, від якої істотно постраждала і канцлер, яка, відповідно до формально заявлених цінностей Союзу, дала у своїй країні притулок понад півмільйону сирійців та добивалася від інших аналогічної поведінки. Тим часом ЄС у цілому й Німеччина, зокрема, не готові брати участь у військовій компоненті. Саме тому Макрон вирішив не упустити нагоди й долучитися до удару "трійки" по об'єктах, пов'язаних із виробництвом та зберіганням хімічної зброї, адже односторонньо Франція навряд чи наважилася б на таке . На додачу до цього, в сирійських пісках було розгорнуто французький спецназ. По-друге, Макрон волів би отримати самостійну роль у загальноєвропейській комунікації з Володимиром Путіним. Якщо в діалозі з Москвою Берлін опікується українським досьє, чому б Парижу не взяти сирійське? По-третє, посилити статус глобального гравця через участь у політичному врегулюванні сирійської проблеми. Втім, останнє поки що не вдалося, адже Іран не захотів розширювати "регіональну трійку" (Росія, Іран та Туреччина), яка збиралася в Анкарі у квітні з метою "привнесення стабільності" в Сирію. Попри те, що французький президент вважає своєю заслугою переконання Дональда Трампа в необхідності збереження американської військової присутності, факти свідчать, швидше про те, що імпульсивний допис останнього у Твіттері вкотре був згладжений напоумленням радників та людьми в однострої.

Щоб пересвідчитися, чи вдалось Еммануелю Макрону змінити не лише риторику Дональда Трампа, а й його рішення щодо іранської ядерної угоди, знадобиться трохи більше тижня, адже 12 травня збігає обумовлене нею призупинення дії санкцій проти Тегерану. Французька ініціатива передбачає як збереження дії угоди до 2025 р., так і "усунення прогалин" стосовно ядерних досліджень, що залишилися поза дужками наявної угоди, реалізації ракетної програми, а також деструктивної поведінки Тегерану в регіоні. Минулої неділі Еммануель Макрон провів годинну розмову з президентом Ірану Хассаном Рухані, переконуючи останнього в необхідності зберегти угоду, а відтак - поступок у вигляді принаймні готовності її розширити. Європейські дипломати попрікають президента Франції в певній сваволі, адже проголошені під час зустрічі з американським колегою ініціативи йдуть значно далі узгоджених напередодні вояжу за Атлантику рамок. Очікуване невдоволення виявили в Тель-Авіві. Втім, як це властиво ізраїльтянам у питаннях національної безпеки, вони не лише подають політичні сигнали. Ще під час візиту до Вашингтона два місяці тому прем'єр-міністр Беньямін Нетаньягу поінформував Дональда Трампа про успішну спецоперацію Моссада з отримання численної документації, пов'язаної з іранськими ядерними дослідженнями. Зачекавши завершення візитів до США Макрона та Меркель, чиї позиції явно його не влаштовують, Беньямін Нетаньягу провів публічний брифінг, на якому викривав обман Ірану в питанні змісту своєї ядерної програми, а також доводив, що іранці планували її продовження. Напередодні ключового рішення цей перформанс може стати необхідним аргументом для Дональда Трампа, який постійно публічно заявляв, що угода є "найгіршою за всі часи" і має бути розірвана. На відміну від своїх більш поміркованих попередників, із такою думкою погоджуються недавно затверджений держсекретар Майк Помпео та радник з питань національної безпеки Джон Болтон.

"Іран не повинен здобути ядерну зброю. Ні тепер. Ні через п'ять років. Ні через 10 років. Ні-ко-ли!" - принаймні цей пасаж із виступу французького президента перед обома палатами Конгресу США не суперечить політичній філософії, точніше - інстинктам Дональда Трампа. Цілком очевидно, що справжній Макрон - не той, який демонстрував рапорт під час зустрічей із Дональдом Трампом, а той, що звертався з панегіриком ліберально-демократичному ладу перед конгресменами та всім світом. Сам оратор підкреслив історичну непересічність події тим, що згадав виступ засновника П'ятої республіки генерала Шарля де Голля в цьому ж місці у цій же залі день у день 58 років тому. Навряд чи попередження "в нас немає планети "Б" (Іншої. - О.Х.)" переконало Трампа, що зміна клімату не є вигадкою, а спричинена антропогенними факторами, отож Сполученим Штатам потрібно повернутися до виконання Паризької угоди. Те ж саме можна сказати і про заклик відмовитися від ізоляціонізму та націоналізму, адже "зачинення дверей перед світом не зупинить його еволюцію". Критичні стосовно світогляду Трампа вислови з промови та захист ліберальних цінностей викликали овації американських законодавців, особливо представників демократичної партії. Втім, лідер республіканської більшості у Палаті представників Кевін Маккарті не побачив особливих суперечностей, ба більше, на його думку, Макрон сказав, що "вірить у вільну й справедливу торгівлю. Саме цього прагне і президент Трамп"…

Власне, питання тарифних бар'єрів, що може спричинити торговельну війну між ЄС і США, було одним із найгостріших у досьє Ангели Меркель під час її візиту до Вашингтона. Сполучені Штати - один із ключових торгових партнерів ЄС: торік обсяг взаємного обігу товарів становив 632 млрд євро. Американський президент неодноразово висловлював незадоволення від'ємним торговельним сальдо з іншими країнами світу загалом і ЄС, зокрема. У цій критиці Німеччина посідає чільне місце не лише тому, що є шостим за експортом і п'ятим за імпортом найбільшим партнером, а, власне, тому, що має величезний профіцит загального торговельного балансу на рівні 7,8% ВВП, або 287 млрд дол. Отже, виправляючи цю "несправедливість" з боку інших партнерів, на початку березня Дональд Трамп прийняв рішення запровадити захисні імпортні тарифи на сталь (25%) та алюміній (10%). При цьому він уже вивів з-під дії цих тарифів найбільших постачальників зазначеної продукції до США - своїх безпосередніх сусідів, членів Північноамериканської зони вільної торгівлі (Канаду та Мексику), і це притому що частка їхнього експорту сталі сягає 26%, алюмінію - 40,6%! На Німеччину ж припадають 4% та 2,4%, відповідно. Обмеження вдарять по німецькому автомобілебудівному бізнесу (понад 20% експорту до США) та виробниках верстатів, машин і обладнання. Постраждають і Франція з Італією, адже торік вони експортували тільки алюмінію на понад півмільярда доларів.

Хоча канцлеру ФРН не вдалось отримати від Дональда Трампа публічного запевнення, що ЄС буде виключений з тарифних обмежень, адміністрація США все ж перенесла термін їх запровадження з 1 травня ще на місяць. Схоже, бізнес-манери Трампа, що полягають в агресивному, непропорційному тискові на партнера задля отримання максимальних поступок, стали звичайною практикою. Час покаже, наскільки можуть бути поступливими європейці в питаннях захисту своїх економічних інтересів. Поки що ковбойський стиль не вплинув на швидкість доведення Німеччиною витрат на оборону до встановлених у НАТО 2% ВВП, про що також ішлося під час перемовин. Невідомо також, чи завершиться войовничий тиск на Пхеньян мирним врегулюванням ракетно-ядерної проблеми КНДР, спроби досягти якого Трампом позитивно оцінила Ангела Меркель.

Попри наміри президента Франції та канцлера Німеччини просунути європейський порядок денний у Вашингтоні, великого успіху вони не досягли. Цій меті не посприяли нарочито дружні відносини Макрона й не завадили показово ділові, коли не сказати - прохолодні, відносини Меркель із Трампом. Певне розходження із загальноєвропейською позицією в питанні Ірану свідчить, що в домашніх – європейських - справах дедалі помітнішими стають вияви конкуренції, обумовленої бажанням Еммануеля Макрона забезпечити більш лідируючу роль своїй країні. Його намагання посилити помітність на міжнародній арені, зокрема в Сирії, стати сполучною ланкою ЄС із Володимиром Путіним та Дональдом Трампом, можливо навіть за рахунок послабленого виходом із Союзу Сполученого Королівства, поки що не реалізувались. Отже, доки ці троє перебуватимуть на своїх посадах, ми спостерігатимемо намагання збалансувати інтереси та амбіції, оскільки, попри очевидну взаємозалежність між США і ЄС, найбільше її поки що відчуває лише останній.