Червона лінія на сирійському піску

Войовничі дописи президента Дональда Трампа набули потужної вибухової форми, але попри вщент зруйновані цілі, в декого склалося враження, що це було постановкою. Тобто не те, що 7 квітня західні спецслужби або сирійська опозиція перед своєю евакуацією, за посередництва Росії, з міста Дума інсценували хімічну атаку, на що натякали російські офіційні особи та їхні численні пропагандисти. А власне те, як було завдано ракетного удару по науково-дослідних установах та сховищах хімічної зброї, застосування якої спричинило загибель 75 та отруєння понад 500 осіб.

У своїй характерній манері Дональд Трамп поклав відповідальність за хімічну атаку не лише на "тварину Асада", а й на Путіна та Іран, які повинні "заплатити велику ціну". Безперечно, він не міг не піддати цілком справедливій критиці президента Барака Обаму: адже якби той перетнув "визначену ним червону лінію на піску (покарав Асада за порушення ультиматуму щодо неприпустимості повторного використання хімічної зброї. - О.Х.), сирійська катастрофа могла б давно закінчитися".

Найбільш шокуючим дописом Трампа у Твіттері стало попередження Росії: "Готуйся до милих, нових і розумних ракет, які полетять до Сирії". Здавалося, автора не лякала ймовірність безпосереднього зіткнення двох ядерних надпотуг. Півтори години по тому, завдяки екстреному напоумленню з боку президентського оточення щодо більшої відповідальності за долю людства, господар Білого дому вже сигналізував про відсутність "причин для найгірших відносин між США і РФ за всю історію, включаючи холодну війну". Залишивши своїй команді з питань національної безпеки додатково ускладнену головоломку, Дональд Трамп поринув у бентежний світ звинувачень "фальшованого й викривленого розслідування" стосовно його зв'язків з росіянами, яке і є причиною "більшості проблем із Росією"…

Новопризначений радник з питань національної безпеки Джон Болтон дебютував адвокатуванням ідеї ширшого за охватом і потужного за формою удару. Втім, перемогли помірковані аргументи очільника Пентагону Джеймса Меттіса, який вважає зайвим створювати підстави для збройного конфлікту з Москвою і занурюватися, за відсутності стратегії, в сирійські справи більше, ніж дотепер. Подивимося, чи набуде конкретних обрисів ідея Джона Болтона щодо заміщення американського двохтисячного контингенту в Сирії військовими з Саудівської Аравії та Єгипту. Отже, було ухвалено рішення завдати "дуже точного, пропорційного, але потужного удару" по пов'язаних із програмою виробництва хімічної зброї трьох об'єктах, знищення яких не становило б загрози не лише для цивільного населення, а й для російських та іранських військових.

На тлі безпорадності Ради безпеки ООН, де Росія вкотре заблокувала резолюцію про засудження хімічної атаки та відновлення механізму міжнародного розслідування фактів застосування цієї зброї масового ураження, західні країни відкинули беззмістовний проект, запропонований Москвою, і почалися військові маневри. Вашингтон відправив "для ротації" до берегів Сирії авіаносну ударну групу на чолі з авіаносцем "Гаррі Трумен", а Лондон - кілька атомних підводних човнів. Російський флот був виведений з сирійського порту Тартус задля "проведення стрільб", а з аеродрому ВКС РФ "Енгельс" під Саратовом - підняті в повітря й спрямовані, ймовірно до західноіранської бази Хамедан, по два стратегічні бомбардувальники Ту-95МС і Ту-160М. Сирійські військові здійснювали передислокацію і підготовку їхньої застарілої системи ППО радянсько-російського зразка до бойового застосування. Під шумок розгортання американських сил у регіоні ізраїльські ВПС 9 квітня завдали удару-відплати по аеродрому "Т-4", звідки рівно три місяці тому було здійснено запуск бойового дрона в бік ізраїльського кордону. Унаслідок авіаудару було вбито сімох іранських військових, включаючи відповідального за лютневу операцію.

І ось 14 квітня коаліція обрушила на цілі 103 крилаті ракети вартістю понад 135 мільйонів доларів. Синхронного удару союзників було завдано з трьох напрямків - Червоного моря, Перської затоки та Середземного моря. Причому, попри наявність поблизу узбережжя Сирії американських есмінців "Вінстон Черчилль" і "Дональд Кук" із понад 180 крилатими ракетами на борту, вдарили не з есмінців, а з підводного човна "Джон Ворнер". Окрім цього, американці задіяли стратегічні бомбардувальники В-1В, есмінці "Гіґґіс" і "Лабун", а також ракетний крейсер "Монтеррей". Британці долучилися винищувачами "Торнадо" і "Тайфун" з бази Королівських ВПС на Кіпрі, а французи -винищувачами "Міраж" і фрегатом "Лангедок".

За інформацією Пентагону, усі цілі вражено, даних про успішні перехоплення ракет системами ППО противника немає, хоча й було зафіксовано їхню роботу постфактум. Але з Москви побачили, як сирійцям вдалося збити 71 крилату ракету! При цьому заступник начальника ГШ РФ відрапортував, що були знищені всі ракети, націлені на аеродроми, окрім трьох, що розірвалися в Хомсі. Зважаючи на те, що насправді по аеродромах ударів не завдавали, розбіжності в даних можуть бути пояснені застосуванням засобів радіоелектронної боротьби. Опосередкованим підтвердженням цього є той факт, що після бравурних заяв про відбиття 17 квітня другого за тиждень удару ВПС Ізраїлю сирійські військові визнали, що це була лише електронна американо-ізраїльська атака. Хай там як, але жоден росіянин не постраждав, а хвалені протиракетні комплекси, за словами військових високопосадовців, "своєчасно виявляли і контролювали всі пуски", але не були задіяні, бо "жодна з крилатих ракет у зону відповідальності російських ППО не входила".

Не притаманна росіянам пацифістська поведінка на тлі погроз збивати ракети і завдавати ударів по платформах, з яких їх запускають, пояснюється не лише тим, що теоретично "янкі" можуть повторити показову ліквідацію в стилі Дейр-ез-Зорі. Цілком зрозуміло, що сили Росії та її молодшого партнера Сирії абсолютно незіставні з активами, якими володіють США та їхні союзники. Втім, упереджуючи потенційне переростання регіонального конфлікту в глобальний, американці задіяли наявні деконфліктні канали зв'язку. І отут є два важливі моменти. По-перше, вони послали це повідомлення військовими (тобто технічними), а не політичними каналами. (Пізніше у інтерв'ю програмі Бі-бі-сі HARDTalk Сергій Лавров жалівся: на відміну від періоду холодної війни, коли в найскладніші часи канали комунікацій тримали відкритими, нині їх немає ані з Вашингтоном, ані з Лондоном.) По-друге, попри припущення любителів теорій змов (мовляв, Путін із Трампом домовилися), насправді американські військові надали росіянам лише рутинні повідомлення про небажаність присутності у певних районах повітряного простору. Тобто ніхто не те що не називав об'єктів удару, а й навіть не акцентував на його можливості.

Схоже, що у Штатах Трампа більше, ніж за власне військову акцію, критикували за невдалу фразу "місію завершено", що асоціюється з промовою Джорджа Буша-молодшого стосовно іракської кампанії, з якої Сполучені Штати не можуть "випірнути" вже п'ятнадцять років поспіль. Згідно з PWE Research Center, 58% опитаних американців підтримують удар по Сирії. Під час внутрішніх дебатів у Білому домі міністр оборони Джеймс Меттіс безуспішно намагався схилити президента звернутися до Конгресу задля отримання згоди на воєнну акцію. Втім, у цьому окремому випадку конгресмени не побачили наступу на повноваження законодавчого органу. Вони також погодилися із заявленою метою ударів - захисту національних інтересів США (бо зброя масового знищення загрожує всім без винятку країнам) і примушення режиму Асада виконувати міжнародні угоди про заборону такої зброї. Понад те, голова сенатського комітету в закордонних справах республіканець Боб Коркер і демократ Тім Кайн подали законопроект про авторизацію не обмеженого термінами використання збройних сил у війні з терором (лише раз на чотири роки передбачено конгресові слухання). Проект містить положення чинної авторизації від
2001 року, ухваленої після атак 11 вересня, а також перелік терористичних організацій, які за цей час змінювали форму, розташування та назви.

На іншому боці Атлантики виникла дзеркальна проблема. На тлі низької підтримки кампанії з боку громадськості (22% - "за", 43 - "проти") лідер британської опозиційної Ліберально-демократичної партії Джеремі Корбін намагався провести закон, який дозволяв би використовувати військові сили виключно з дозволу Палати громад. Він спробував піддати обструкції прем'єр-міністра Терезу Мей, звинувачуючи її не тільки в тому, що вона не почекала лише два дні (коли члени парламенту повернуться з пасхальних канікул і проведуть належні дебати), а й ухвалила "нелегітимне" рішення за відсутності "вагомих доказів". Його несприйняття та апелювання до міжнародного права начебто має логічне підґрунтя, бо Статут ООН передбачає або самооборону, або дії, авторизовані Радою безпеки. Однак Джеремі Корбін не є членом таємної ради Британії, якій було надано доступ до доказових матеріалів розвідки. А авторитетного висновку міжнародної комісії за нинішніх умов у принципі бути не може, бо, покриваючи свого клієнта, Росія систематично блокує будь-які незручні для нього резолюції в Раді безпеки. Хоча й без того за сім років брутальної війни численні воєнні злочини та злочини проти людяності зафіксовано в низці документів урядових та міжнародних організацій.

Описаній ситуації якнайкраще відповідає обрана урядом позиція, що базується на праві гуманітарної інтервенції: у виняткових випадках вживати заходів для полегшення нестерпних гуманітарних страждань величезного масштабу. А всі передумови об'єктивно існують, як-от: наявність переконливих доказів (прийнятих міжнародним співтовариством) величезних масштабів гуманітарних проблем, які потребують негайного і невідкладного розв'язання; відсутність практичної альтернативи використанню сили; застосування сили пропорційне цілям полегшення гуманітарних страждань, а також здійснюється в жорстких часових рамках і за умови досягнення виключно цієї мети. Уряд Її Величності фактично не міг не приєднатися до планованої акції - як з гуманітарних міркувань, так і з необхідності підтримати США - свого ключового союзника, який у справі отруєння в Солсбері недвозначно став на бік Сполученого Королівства.

Офіційний Париж, загалом поділяючи правову позицію Лондона, керувався й іншими міркуваннями. Ще попередній французький президент, який у 2013 році був готовий покарати режим Башара аль-Асада за використання хімічної зброї уперше, був розчарований нерішучістю Барака Обами. На думку Франсуа Олланда, проявлена Америкою слабкість заохотила зухвалі дії Владіміра Путіна в Криму і Донбасі. Тому наймолодший в історії французький президент хоче надолужити, проявивши себе на зовнішньополітичній арені і на сирійських теренах, і у відносинах з великими гравцями. Попри те, що Анкара категорично відкинула ініціативу Парижа розгорнути французький контингент на території, контрольованій курдами, за наявними даними, "галльський" спецназ там уже присутній. Намагається Еммануель Макрон відігравати також роль посередника між своїми західними колегами і Владіміром Путіним. Якщо йому це вдасться, ЄС стане на "обидві ноги" у формулюванні та здійсненні політики щодо найбільших безпекових загроз.

Безумовно, першою "ногою" є Німеччина - як лідер у питаннях припинення російської агресії в Донбасі. Правляча коаліція, включно з традиційно промосковською Соціал-демократичною партією, майже одностайно підтримала дії трійки. Хоча тут не міг не відзначитися знаний "путінферштеєр" - президент країни Франк-Вальтер Штайнмаєр, який висловив стурбованість "галопуючим відчуженням Росії і Заходу" і закликав "не демонізувати всю країну". З іншого боку, Берлін вирішив не брати навіть символічної участі. І це попри те, що саме Німеччина постраждала від сирійської кризи найбільше з усіх європейських держав, прийнявши півмільйона сирійців, які шукали порятунку від кривавого Асада та його покровителя Путіна. Тут далося взнаки як бажання уникнути можливого бойового зіткнення з росіянами, так і, певною мірою, відверта антипатія між очільниками держав.

Туреччина теж зайняла доволі цікаву позицію, підтримавши воєнну кампанію своїх союзників по НАТО проти союзників "за фактом сусідства". Міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу критично сприйняв слова глави французької держави про те, що Анкара відділилася від Москви. Разом із тим він спробував виконати прохання щодо долучення Франції до саміту з сирійського врегулювання між Туреччиною, Росією та Іраном в Анкарі. У Москві були готові до розширення формату, проте іранці запропонували зробити окрему зустріч, на що, звісно, не погодилися французи. "Відносини з РФ не є альтернативою НАТО, США і Франції", - зазначив очільник турецької дипломатії, який також висловив зацікавленість у продовженні місії Італії та Іспанії із забезпечення протиповітряної оборони на кордоні з Сирією. Генеральний секретар НАТО привітав підготовку Туреччини до участі в Об'єднаних силах високого ступеня готовності, а також констатував, що ймовірне придбання російських комплексів С-400 є національною справою. "Важливим є питання, чи ця система інтегруватиметься в систему протиповітряної оборони НАТО", - зауважив він

Озвучена Москвою ідея можливого постачання Сирії комплексу С-300 є неприємним сюрпризом для Ізраїлю, який уже тривалий час почувається в повітряному просторі Сирії майже як у себе вдома і періодично завдає ударів по іранських стражах революції та підтримуваному ними терористичному угрупованню "Хізбалла". Це, поряд із "надзвичайно серйозним засудженням нападу на Сирію, де російські військовослужбовці допомагають законному уряду в боротьбі з тероризмом", є поки що найбільш конкретною реакцією Владіміра Путіна. Очевидно, що він продовжуватиме реалізацію стратегії, яку цинічно сформулював московський піп Всєволод Чаплін: "головне не проміняти на страхи волю, майбутнє, самостійність Росії і її місце в світі"; можна піти на відсторонення Асада, "однак натомість треба в ультимативній формі заявити, що ми застосовуємо щодо Києва і всієї нинішньої лівобережної України ті самі принципи захисту співгромадян і співвітчизників, що були застосовані в Криму", адже "на відміну від американців, ми абсолютно не боїмося руйнування великих міст. Чого боятися людям, які живуть вічністю?"

Нереалізоване московське геополітично-апокаліптичне марення неодмінно штовхатиме їх на ескалацію вже наявних конфліктів, зокрема в Україні, а також створення нових - скоріше за все в інформаційному та кібер-просторі, де не помітні малий обсяг і прогресуючі проблеми економіки, технологічна відсталість та інші вади путінської Росії. У реальному світі це точно не та сила, яка може примусити Сполучені Штати рахуватися з "правом" мати сфери впливу будь-де.

Хоча в Сирії цю силу певний час толеруватимуть, оскільки, попри ажіотаж навколо видовищного удару, кардинально ситуації він там не змінив. Так, Вашингтону бракує чіткої стратегії, зайвих ресурсів та політичної волі розібратися з ситуацією самотужки, але інтуїтивно Дональд Трамп обрав modus operandi, що може спрацювати. Умовно його можна схарактеризувати як підхід "вільного ковбоя", який не звалює на себе тягар безпекового стовпа, а втручається лише тоді, коли баланс сил починає змінюватися на користь супротивної сторони. При цьому такий підхід не вимагатиме істотного збільшення військової присутності на тривалий час - хіба щоб знову рознести вщент іще якийсь набір цілей.