АНТАНТА В РОСІЙСЬКО-АМЕРИКАНСЬКОМУ ВИКОНАННІ

Російсько-американські взаємини, що стрімко і для багатьох несподівано переходять у стадію військово-політичного союзу, перетасували карти не в одній політичній колоді. Багаторічний геополітичний розклад, що визначався протистоянням двох супердержав, сприяв виробленню не тільки адекватної захисної системи, але й достатньо стійких стереотипів. І десятиліття з гаком, що пройшло після закінчення цього протистояння, і навіть розпад однієї із супердержав мало вплинули на сталість цих стереотипів. Політики й аналітики, що критикують — хто стримано й обережно, а хто і захлинаючись — сформовану однополярну систему, виходили з постулату про те, що рано чи пізно небачено зміцнілій Америці зможе протистояти інша супердержава. Європейці все заколисували себе надіями, що на цю роль, як і раніше, претендує ЄС, а більшість аналітиків з інтересом поглядали то на Китай, а то й на Індію. При цьому від Росії очікувався випереджаючий вступ у союз з найперспективнішим конкурентом США, яким усе частіше визнавався саме Китай. А театралізовані постановки на тему дружби і взаємодопомоги між США і Росією сприймалися лише як необхідна політична аеробіка.

Міцність подібних карткових побудов, як виявилося, була випробувана 11 вересня прямими влученнями смертоносних «Боїнгів». Причому, якщо вежа Всесвітнього торгового центру повалилися прямо на очах усього шокованого світу, то повна руйнація теоретичних накопичень проявилася тільки нині. Виявилося, що в російського й американського президентів дійсно можуть бути загальні інтереси, причому навіть у більшій кількості, ніж у всіх інших політиків. І хоча, за образним висловлюванням Джима Холанда, політичного коментатора The Washington Post, Буш і Путін грають у різні ігри (перший — в азартний покер, другий — в інтелектуальні шахи), вони виявилися по одну сторону стола. Понад те, Путін виявився картою в рукаві американського президента, а Буш матеріалізувався в ролі ферзя на дошці свого російського колеги. Чим закінчиться ця оригінальна партія, передбачати поки мало хто береться, проте до інших політичних лідерів поступово стало доходити, що усі вони виявилися не більш ніж глядачами.

Втім, перший тайм цієї дивної гри вже закінчився, причому програли в ньому саме глядачі. Спокій, із яким Путін відреагував на вихід США з договору по ПРО, вибив грунт з-під ніг як американських, так і європейських критиків далекосяжних планів Буша. А Путін, продемонстрував повне усвідомлення того факту, що все на світі продається і купується, надавши американським законодавцям найнезаперечніший доказ справжнього переходу Росії до ринкової економіки. Що, як передбачається, буде належним чином поціноване при майбутньому голосуванні з приводу скасування поправки Джексона-Веніка.

Наступний тайм, як припускають західні аналітики, буде розіграно нинішньою зимою, під час операції проти Іраку. За неофіційними даними, Путін уже дав зрозуміти Бушу, що Москва не стане головною перешкодою на шляху здійснення американських планів нанесення ударів по Багдаду. Хоча зовнішньо російська сторона проявить максимальну активність у спробах об’єднати європейських і азіатських політиків для порятунку свого союзника часів «холодної війни». І в тому разі, якщо врятувати його не вдасться, провина за це буде розподілена найщедрішим чином. Проте в Раді Безпеки рішучий протест Росії пролунає навряд чи (Америка вже має досвід ігнорування цієї організації). З огляду на те, що Лондон і Париж уже заявили про свою готовність підтримати Буша в тому разі, якщо його нові спроби піддати Ірак суворішому контролю щодо створення зброї масового враження проваляться (а в тому, що вони проваляться, не сумнівається практично ніхто), єдиним стійким опонентом військової операції проти Багдада залишається Пекін. І він досить явно демонструє, наскільки йому в цій позиції незручно. Більше того, щиру вдячність за цю незручність він відчуває саме стосовно Росії.

А от західноєвропейські лідери відчувають щодо Росії найсправжнісінькі ревнощі. Ситуація, за якої Буш здружився з Путіним «через їхні голови», видається їм дуже принизливою. За словами одного крупного європейського політика, що не прагне оприлюднити своє прізвище в ЗМІ, «після 11 вересня Буш став сприймати Росію як надійнішого партнера, ніж своїх європейських союзників. У питаннях забезпечення безпеки Росія енергійніша і гнучкіша. З точки зору Вашингтона, європейці занадто сильні, щоб сприймати їх, як Росію, як молодших партнерів, але занадто слабкі, щоб протистояти американським планам. Ми загрузли десь посередині».

Не так давно правила гри на нашій планеті диктували росіяни й американці, що перебували в стані конфронтації. І от тепер виявляється, що світ знову буде підтанцьовувати під їхню дудку, причому дудіти в неї вони будуть уже разом. І не біда, що окремі «музиканти» все ще намагаються розвивати свої власні теми. Як, наприклад, Франція, яка не втомлюється повторювати, що Європі необхідно вибудувати свій власний, альтернативний американському центр впливу. Адже доти, доки на це не почнуть виділяти достатні кошти, розвиток цієї теми далі звичного рефрену дуже проблематичний. А розщедрюватися охочих не знаходиться. Виходить, противаги російсько-американській антанті поки не передбачається.
за матеріалами зарубіжної преси