АФГАНСЬКОЮ КРИЗОЮ — ПО СТАРІЙ ІЄРАРХІЇ ВЛАДИ В ЄВРОПІ

Те, що в кожній війні кожна країна ставить перед собою власні, інколи дуже далекі від задекларованих, цілі, ні для кого не секрет. Не виняток із загального правила й нинішня воєнна кампанія, розгорнута в Афганістані. Навіть самі основні союзники не завжди чітко формулюють мету її як боротьбу проти тероризму, раз у раз скочуючись на позиції борців з ісламським фундаменталізмом. Самі ж мусульмани взагалі переконані в тому, що США борються передусім за контроль над нафто- й газоносними районами. А провідні європейські нації досить очевидно використовують свою участь в очолюваній Америкою коаліції проти тероризму, щоб підвищити свій власний статус у світовій ієрархії влади.

На одностайну думку і європейських, і американських експертів з воєнної політики, афганська ситуація дає Великобританії, Німеччині й Росії можливість розірвати старі, вже затісні для них шаблони та значно підсилити свій вплив у ролі як регіональних, так і глобальних лідерів. А перед Францією невідворотним чином постає завдання як мінімум зберегти своє членство у вищій політичній лізі.

Узяти на себе тягар політичного лідерства (хоча б у масштабах Європи) активно й дуже відверто прагне Великобританія. Полум’яна риторика прем’єр-міністра Тоні Блера про «новий світовий порядок», а також активна воєнна участь в операціях і чималі дипломатичні зусилля покликані довести всьому світові, що жодна інша європейська нація не в змозі влаштувати такі демонстрацію могутності й декларацію амбіцій. Свою активну діяльність на зовнішній арені пан Блер підкріпив більш наступальною позицією в себе вдома, розгорнувши широку кампанію за приєднання Великобританії до єдиної європейської валюти. Цей крок, на думку прем’єр-міністра, може додати туманному Альбіону ще більше солідності в Європейському Союзі.

Щодо Німеччини, то демонстрація канцлером Герхардом Шрьодером готовності взяти на себе воєнні ризики в боротьбі з тероризмом за межами НАТО є актом звільнення від тієї обмеженої міжнародної ролі, яку країна відігравала після поразки Гітлера. Набуваючи день у день усе більшої здатності розвивати свою військову могутність, Німеччина звільняється від старих кайданів у своєму прагненні досягти такого рівня глобального політичного впливу, який відповідає її чималій економічній могутності.

Росія ж, посприявши певним чином Америці в отриманні воєнного доступу до центральноазійських республік колишнього Радянського Союзу, забезпечила себе переконливими аргументами на випадок можливого вступу до НАТО. Хоча цей намір не лише вимагає перекроювання всієї структури альянсу, а й, порушуючи звичний дрімотний стан, змушує розпочати загальне переосмислення форми всіх європейських інституцій.

Франція має найбільші труднощі у визначенні своїх власних пріоритетів у поточному конфлікті. З одного боку, члени уряду заявили, що Франція, задля збереження свого місця на чолі столу, за яким ухвалюються найважливіші міжнародні рішення, має узяти активну участь у воєнних діях. Проте уряд, очолюваний соціалістами, відразу поспішив продемонструвати «свою особливу точку зору», заявивши, що не дозволить, аби її країну сліпо втягнули в антитерористичну кампанію під егідою американців. Ситуація набирає ще заплутанішого і ще більш туманного вигляду через багатоходові політичні комбінації президента Жака Ширака та прем’єр-міністра Ліонеля Жоспена, які, дуже ймовірно, стануть на наступних президентських виборах, запланованих на травень, основними суперниками.

Втім, щоб по-справжньому змінити існуючу ієрархію влади в Європі, самих лише амбіцій і навіть наданих історією шансів замало. Потрібні ще й реальні можливості. Джон Вінокур, політичний оглядач газети International Herald Tribune, вважає, що з цим у кожній із зазначених вище країн є серйозні проблеми.

Зокрема що стосується Великобританії, то очевидний розрив між пишномовною риторикою й амбіціями пана Блера, який говорить про свою країну як про майбутній «маяк світового значення», — і реаліями повсякденного життя Британії, чия інфраструктура й система громадського обслуговування більше ні для кого не є взірцем. Та й результати опитувань громадської думки англійців продовжують засвідчувати вперте небажання мати справу з єдиною європейською валютою. Навіть зазвичай зважені у своїх оцінках зарубіжні журналісти дедалі частіше характеризують промови Тоні Блера як войовничі й навіть зарозумілі. При цьому вони не перестають дивуватися, чому ця войовничість аж ніяк не адресується ісламським екстремістам, що бешкетують у самій Великобританії, чий банківський сектор, до того ж, влаштований із максимальними для обслуговування терористів зручностями.

У Німеччини, міжнародна довіра до якої, безумовно, зростає завдяки її надійній участі в антитерористичній коаліції, проблеми можуть виникнути через надто швидку втрату впевненості в собі та своїй добрій волі, які країні вдалося нагромадити на цей час. У справі перебирання на себе великої інтернаціональної відповідальності пан Шрьодер і міністр закордонних справ Йошка Фішер, можливо, трохи випереджають громадську думку. А це викликає активний опір впливових кіл як праворуч, так і ліворуч канцлера. Побоювання, що, взявши на себе занадто велику роль, Німеччина може заподіяти і країні, і світові чимало лиха, ще не скоро буде викоренене в самій країні.

Щодо Росії, то головним успіхом Володимира Путіна вважаються винятково вдалі маневри, в результаті яких його виборцям було продемонстровано вміння схилити Захід на свій бік — у власній версії боротьби з тероризмом. При цьому не знайдеться відчайдуха, який ризикнув би всерйоз оцінити можливість вступу Росії до НАТО. Зате дуже легко спрогнозувати роздратування, ось-ось готове спалахнути в країні у процесі традиційно жвавої дискусії, що тяжіє до конкретики про те, чи зможе зарегульована Європа відчинити свої двері такій величезній, такій потенційно могутній і такій незрозумілій країні.

Що стосується Франції, то міжнародні експерти і взагалі не бачать реальних шансів зберегти їй політичний вплив як у Європі, так і у світі. Не дійшовши одностайної думки про бажаний рівень воєнного залучення Франції до поточного конфлікту, її політичні лідери так і не змогли винайти ту форму участі, яка дала б їй змогу зберегти статус гравця світового рівня, втриматися на достатній дистанції від Сполучених Штатів, та ще й забезпечити собі необхідну свободу для передвиборних маневрів. Отож украй малоймовірно, що двозначність становища Франції може принести їй щось хороше.

І, попри все це, не слід забувати, що партії ці розігруються на тлі жорстокої боротьби з тероризмом. І якщо дії всіх цих країн, спрямовані проти афганських бойовиків, послужать їхнім національним стратегічним інтересам, то це, поза сумнівом, свідчитиме про наявність виваженої стратегії і здатності ризикувати в розумних межах.