Афганістан: вибори під прицілом «Талібану»

Президентські вибори в Афганістані перетворилися на непримиренне протистояння між президентом Хамідом Карзаєм і «Талібаном». Хоча, за попередніми даними, Карзая знову переобрано на наступний президентський термін, — він і надалі залишатиметься президентом, який не контролює повністю країну. Власне, можна сказати, що вибори в Афганістані відбулися під прицілом «Талібану», і насилля терористів та їхні намагання залякати потенційних виборців перешкоджали проведенню повноцінної політичної боротьби.

Хамід Карзай і далі залишатиметься президентом роз’єднаної країни, з усіма наслідками, що випливають із безперервного протистояння з терористами. По-суті, Карзай, як і весь афганський народ, є заручником ситуації, що виникла під час революції 1978 року і триває й досі. При цьому, можна сказати, президентські вибори стали своєрідною віхою, після якої союзникам Хаміда Карзая з Вашингтона і Брюсселя, та й самому афганському президентові, доведеться визначатися з подальшими діями. Адже цілком очевидно, що, якби американські й натовські війська залишили афганські терени, режим Карзая довго б не протримався. Проте чи можливо побудувати нову афганську державність, тоді як таліби продовжують тероризувати країну?

Однак якщо війська коаліції залишать Афганістан, то це не лише загрожуватиме крахом режиму Карзая, а й поставить під прямий удар сусідній Пакистан (країну з ядерною зброєю), який також матиме всі шанси перейти під контроль ісламських фундаменталістів. І якщо замислитися, а що ж первинне для ситуації в Афганістані — військова перемога чи побудова нової державності, то стає очевидно, що без військової перемоги над «Талібаном» навряд чи вдасться побудувати новітню афганську державу. З боку оточення Хаміда Карзая вже звучала інформація про можливість спроб порозумітися з поміркованими талібами після президентських виборів. Але якщо Карзай протягом чотирьох минулих років не міг знайти з ними порозуміння, то хто ж дасть гарантію, що після виборів із президентом хтось про щось домовлятиметься?

У цьому сенсі реалістичнішою видається позиція командуючого військами США і НАТО в Афганістані генерала Стенлі Маккрістала. Хоча в інтерв’ю газеті The Wall Street Journal він і визнав, що останнім часом таліби посилили свій вплив і тепер загрожують не лише півдню країни, а й відносно спокійним районам на півночі та заході Афганістану, — проте в інтерв’ю National Public Radio генерал Стенлі Маккрістал підкреслив: «Виграємо ми. «Талібан» програє. Війна буде затяжною й тяжкою, супроводжуватиметься перемогами і невдачами, втратами серед мирного населення. Ця робота потребує терпіння і мужності, військової й політичної. Ми намагаємося переконати людей повірити своєму уряду».

Проте можна сказати, що з часу радянського вторгнення до Афганіс­тану в 1979 році ця країна перетворилася на своєрідний «полігон» для відпрацювання ісламськими бойовиками «майстерності», яку вони потім намагаються перенести й застосовувати в інших регіонах світу. Причому в самому Афганістані місцеві вожді демонструють жорстокий опір спробам Хаміда Карзая закласти світські основи держави і спонукають президента своїми указами запроваджувати елементи шаріатського стилю життя.

Хоча, слід визнати, поступки ісламським фундаменталістам здатні лише спровокувати ще радикальніші вимоги з їхнього боку. Американські політологи, аналізуючи ситуацію, починають взагалі ставити під сумнів збереження в майбутньому афганської дер­жави у традиційному уявленні. Не виключаючи такого варіанту розвитку подій в Афганістані, який призведе до реалізації югославського сценарію. Тобто розпаду країни на окремі національні утворення.

Подвійна небезпека зазначеного сценарію полягає в тому, що розвиток подій у такому напрямі неодмінно зачепить не лише сусідній Пакистан, а й країни Середньої Азії. Причому розпад Пакистану, від якого свого часу вже відділився Бангладеш, — не такий уже й фантастичний сценарій, бо не тільки в Белуджистані місцеві звичаї, закони та накази місцевих вождів уже давно взяли гору над повноваженнями, правами й наказами центрального уряду. Якщо ж розпочнуться проблеми в Середній Азії, то неминуче постане питання залучення до конфлікту Росії, яка вважає середньоазійські країни своїм «заднім двором».

Відтак, після багатьох років з часу введення військ США і їхні західні союзники зіштовхнулися з тим фактом, що Афганістан являє собою цілий спектр різноманітних проблем (як глобального, так і локального характеру), кожну з яких дуже складно вирішити. А невдача загрожує можливими негативними і багатоплановими впливами на весь світ. Наразі прийнято рішення, що головне завдання, над яким слід працювати для зміцнення нинішнього режиму Афганістану, — перемога над талібами. Але на вирішення цього завдання потрібно на порядок більше ресурсів: як фінансових та військових, так, схоже, й політичних. Ос­кільки більш широкомасштабні операції, що зачеплять сусідній Пакистан і країни Середньої Азії, не лише матимуть істотніший резонанс у регіоні і, можливо, викличуть опір інших політичних сил та країн, — а й будуть складнішими у плані затвердження на міжнародному рівні.

Окрім того, тривале фінансове виснаження порушує питання підтримки цієї міжнародної акції громадськістю країнах-учасниць. Оскільки громадськість демократичних країн найбільше не любить тривалих військових операцій, які не лише приносять додому цинкові труни, а й, із цілком зрозумілих причин, є великим тягарем для місцевих бюджетів.

Відтак, неправильне вирішення цього локального завдання — перемоги над талібами — загрожує тим, що в разі невдачі й зволікання цього процесу режим президента Хаміда Карзая, який, попри свою зовнішню демократичність, анітрохи не сильніший і не впливовіший за режим Мухаммеда Наджибулли, що впав після втрати радянської підтримки в 1992 році, — також не втримається без потужної західної допомоги. А наслідки перемоги «Талібану» або інших екстремістських угруповань, які можуть прийти йому на зміну, будуть уже набагато складнішими для всієї світової спільноти.

Проте найбільшим викликом є інше. Зараз аналітичні штаби Заходу починають розуміти, що проблема не лише в талібах. Якщо припустити, що завтра «Талібан» зникне з мапи, то очевидно, що ті складні питання, які породили проблему «Талібану» й екстремізму, залишаться. І, швидше за все, дуже скоро екстремістські рухи відновляться. Можливо, навіть у потужніших формуваннях. На мій погляд, найбільша проблема, яка нині постала перед західними союзниками, — це проблема їхнього власного світогляду. Адже протягом останніх п’ятдесяти років країни Заходу успішно продукували видозмінену західну модель економіки та політики для інших країн. І в багатьох випадках вони приживалися. У державах Далекого Сходу, Східної Європи, Африки, Південної Америки та частково Близького Сходу. Але за всі ці роки не було зроблено висновків із невдач. І саме тепер із цих причин в Афганістані запропонована модель не спрацьовує, оскільки без істотної видозміни їй і не спрацювати.

Перенесення західних економічних та політичних моделей, яке стисло сформульоване у притчі про те, що треба дати вудку замість риби, не спрацьовує, коли вудка дається, скажімо, в умовах пустелі Сахара. Саме цього не хочуть бачити західні провідники. Якщо в деяких інших країнах, зокрема й країнах Близького Сходу, багатих на нафту або інші ресурси, модель досить просто спрацювала, оскільки спиралася на даровані природою блага, — то в Афганістані, крім ресурсу самобутності, що дав можливість народові протриматися протягом століть, нічого немає. І спроби зруйнувати цей єдиний ресурс наразі наражаються не лише на опір традиціоналістів, а й на опір людей, котрі просто хочуть вижити і не мають іншого вибору.

Фактично, прямолінійне нав’язуван­ня старої моделі заганяє Афганістан у кут. А, як відомо, це є найбезглуздішим способом вирішення проблеми. Таким чином, стає очевидно, що потріб­ні зов­сім інші підходи і більш продумані новітні концепції роботи з Афганіс­таном, та й з іншими країнами.