Зовнішньополітичні ЗЕписки

Із п'яти попередніх, пережитих країною за 28 років, одні були достроковими, двоє проводилися на тлі революцій, у 2014-му вони завершилися в першому турі, у 2004-му - в третьому. Нинішні уклалися у два класичних тури, однак побили всі рекорди і за кількістю кандидатів, і за напругою пристрастей. Здавалося б, у воюючій і не найбагатшій країні, в умовах украй обмежених ресурсів і все ще незабутої єдності, породженої на Майдані, 44 кандидати, здатних внести по 2,5 млн гривень і оплатити виборчу кампанію, - це перебір. На жаль, шокуючою виявилося не так кількість охочих очолити країну, як їх якість. Саме зміст дискусій (якщо взагалі їх такими можна назвати) став головним розчаруванням. Мрія про кандидатів у президенти з чіткою політичною позицією (за винятком трьох чи чотирьох знайомих осіб) розтанула ще в першому турі, а рівень діалогу дозволяє зробити висновок - політична культура в нас так і не з'явилася.

Однак немає часу проливати сльози за втраченими можливостями. Наші західні симпатики раді за українську демократію, але не втомлюються повторювати після чергового "дна", що ми "ніколи не втрачаємо можливості втратити можливість". Результат, показаний Володимиром Зеленським на цих виборах, феноменальний. Так само, як і феноменальним може виявитися шквал критики, якщо новій команді не вдасться швидко й зрозуміло для суспільства продемонструвати "інакшість". Уже ясно, що новому президентові доведеться діяти в умовах надзвичайно сильної внутрішньої нестабільності та зовнішньої невизначеності. Особливо важливо для нього ступити на тонкий лід зовнішньої політики добре підготовленим, - кредит довіри наших партнерів і союзників може виявитися недовговічним. Критично важливо, щоб було враховано й виправлено помилки попередніх п'яти років, особливо ті, котрі стосуються чіткої артикуляції наших національних інтересів, готовності взяти на себе відповідальність і забезпечити реалізацію тих завдань, виконання яких нам під силу, і вже точно гарантувати виконання раніше взятих на себе зобов'язань.

Перша реакція з-за кордону показала, що на Заході (та й на Сході) краще підготувалися до можливої зміни президента України, ніж ми всередині країни. Доки в нас триває вселенський фейсбук-плач за програшем Порошенка, ключові лідери Заходу вже привітали Володимира Зеленського з переконливою перемогою. Кремль утримався, хоча напередодні другого туру багато говорили про "руку Кремля" і навіть про фінансування кампанії Зеленського через ФСБ. Частина одіозних російських політиків висловлювала підтримку команді Зе, ніби демонструючи вибір Москви. Таку радість Кремль випромінював і після перемоги Трампа, адміністрація якого надала Україні летальну зброю, чималу матеріальну й політичну підтримку. Не сумніваюся, що й стосовно Зеленського радість "за поребриком" передчасна.

Проте Кремль уже встиг сформулювати й виставити майбутньому президентові України низку умов, і навіть вустами різних посередників озвучити такий собі "пакет нормалізації відносин". Про нього найкраще розповів Медведчук, чию роль у переговорах із Москвою в команді Зе вже оцінили як некорисну. Цілком очевидно, що проблема Донбасу, формування зрозумілої та продуманої стратегії у відносинах із Росією належить до найскладніших питань, які неможливо вирішити за тиждень. Деякі ідеї було озвучено - запросити США у Британію у "нормандський формат", забезпечити активну й навіть агресивну інформаційну кампанію на окупованих територіях, спробувати "перезапустити" процес переговорів, вислухавши для початку всі побажання іншої сторони й виставивши їй власні позиції. Добре, що було чітко заявлено про відданість збереженню існуючого формату й про необхідність заміни команди перемовників. Погано, що це, швидше за все, не дасть швидкого й бажаного результату.

Упродовж останнього року, зокрема й за гроші наших західних союзників, російські політологи та політтехнологи не переставали розробляти різні сценарії щодо України. Хтось чув про такі пропозиції, сформульовані з участю експертів із Німеччини, комусь буде цікаво дізнатися, що перспективи врегулювання в Донбасі обговорювалися і в двосторонньому російсько-американському форматі. Цікаво, що сценарій загострення ситуації на Сході розглядається лише при абсолютно неможливому припущенні про військову ескалацію з боку України. У решті випадків ішлося або про збереження статус-кво, або про поступки з нашого боку, які можна озвучити як "повернення Донбасу на російських умовах в обмін на зняття санкцій, дешевий газ, поновлення торгівлі". При цьому проблема Криму не обговорювалася взагалі. Зрозуміло, що такі сценарії просто неприйнятні.

Слабкість нового президента не так у тому, що він недосвідчений у міжнародній політиці, як у тому, що він стає заручником рішень, прийнятих не ним, і про підводні рифи яких він може навіть не здогадуватися. Вирішувати надзвичайно складні проблеми з Росією в таких умовах конвенційними методами неможливо. Очевидно, найближчим часом має бути призначений досвідчений представник президента з урегулювання конфлікту в Донбасі, який у стислі терміни вступить у контакт із Вашингтоном, Парижем та Берліном (до них варто додати й Пекін), щоб почути з перших вуст позицію союзників. Він же міг би зустрітися і з Сурковим (або іншим уповноваженим Кремля), щоб ознайомитися з баченням проблеми окупантом. Не через посередника, а прямо. Потім позиція України могла б бути сформульована з урахуванням уже напрацьованих раніше пропозицій про миротворців та досвіду "мінської групи". Важливо чітко розуміти, як саме бачать на Заході й на Сході припинення вогню, введення миротворців, контроль над кордоном і наступні кроки з деокупації, а не судити про їхню позицію за повідомленнями в пресі, заявами на ток-шоу чи від посередників.

Сила нового президента в тому, що він поки що не знає, як складно досягти бодай мінімального прогресу, коли маєш справу з сучасною Росією. При цьому є бажання діяти й віра в те, що рішення існує. Спробую сформулювати кілька кроків, які можуть прискорити цей процес. Насамперед це, звісно ж, позитивна ситуація в країні, економічний підйом, реальна боротьба з корупцією, зміна парадигми "жертви агресії" на "Україна може все". Вкрай важливим чинником є налагодження відповідних комунікацій як серед політичної еліти, так і в найширших верствах суспільства. Відчуття спільності країни й цілей, які перед нею стоять, взаємозв'язок між результатом роботи і добробутом, рівність перед законом, системність реформ, прозорість кадрових призначень, інвестиції в освіту і культуру - не менш потужна зброя, ніж танки й снаряди. Повсюдне зростання добробуту не менш важливе, ніж кількість особового складу на лінії розмежування. Карл Густав Маннергейм казав: "Перш ніж витрачати величезні гроші на оборону, треба створити для людей рівень життя, який вони захочуть захищати". Важко сперечатися з цією тезою.

Далі слід переглянути оборонне замовлення й переконатися, що в максимально стислий термін армія України отримає найсучасніше високотехнологічне озброєння, яке дозволить реально стримувати апетити Кремля, стати реальним внеском у європейську безпеку в рамках нашої співпраці з НАТО. Процес зближення з альянсом має перестати бути об'єктом гучних заяв та символічних жестів. Реалістичні й практичні кроки, зроблені професійно і без зайвої риторики, набагато важливіші.

Нарешті, треба із залученням найкращих умів сформулювати цілісну концепцію зовнішньої політики України, провести ротацію послів, частина яких просто професійно непридатна, а багато хто перебуває за кордоном по два-три терміни, втрачаючи зв'язок із реальністю. Потребує кадрового перезавантаження й організаційної трансформації і структура МЗС, на якому лежить основне навантаження з реалізації зовнішньої політики. При цьому важливо не забути позбавити дипломатичну службу настирливого й просто принизливого контролю з боку адміністрації президента. Йдеться не про поділ повноважень і влади, а про зміцнення позицій України на життєво важливих переговорах. Сильна дипломатична служба - ключовий інструмент у досягненні успіху.

Зважаючи на особистість новообраного президента, навіть і говорити не треба про важливість комунікацій. Рівень діалогу між владою та народом у попередній історичний період на перевірку виявився катастрофічно провальним. Навіть ті кілька питань, які перебувають у прямій компетенції глави держави - безпека та зовнішня політика, - так і залишилися "недокомунікованими". Об'єктивні проблеми, пов'язані з очевидною конфіденційністю безлічі аспектів оборонної та зовнішньої політики, не виключають необхідності постійного й масштабного роз'яснення того, хто, що, чому та за які кошти робить.

Під час виборчої кампанії хтось вирішив, що "комедіант" звучить гірше, ніж респектабельне "досвідчений політик" або "професіонал". Але як бути з класиками, які всіма європейськими мовами не втомлюються повторювати, що політика - цинічний бізнес, де панують бруд і брехня, а під личиною професіоналів можуть приховуватися найвидатніші шахраї та злодії саме тому, що чудово знають предмет. Такі визначення і поверхові оцінки взагалі не застосовні, якщо демократія справжня, народ вільний у виборі, а еліта думає про інтереси держави, а не про свої кишені та комори. Нічого цього я не побачив у минулій президентській кампанії. Лише незначна частина тих, хто з самого початку взяв курс на Банкову, змогла утримати планку дискусій на професійному рівні й не опуститися на особистості. Більшість навіть не намагалася зробити гарну міну при поганій грі. Найгірша новина для президента номер 6 - йому все-таки доведеться стати політиком.

Боротьба за те, якою буде українська влада в наступні п'ять років, тільки починається. Уже не викликає сумніву, що саме в наступну п'ятирічку буде сформовано новий світовий порядок, у якому не Росія, а Китай займе місце основного суперника США; багатосторонні міжнародні інститути, швидше за все, ослабнуть і будуть реформовані; Європейському Союзу належить витримати випробування Брекзитом в умовах повсюдного підйому популізму та праворадикальних рухів. На кінець терміну шостого президента України вже точно не буде Меркель, закінчиться другий термін Путіна й Трампа, а Китай, цілком імовірно, зіштовхнеться з економічними проблемами. Тому саме тепер настав час замислитися, що ж пішло не так у попередні п'ять років. Питання не в тому, що зробили мало, а в тому, що могли зробити значно більше. Про це говорять наші іноземні партнери, про це говорить справжня ділова й інтелектуальна еліта, яка в будь-яких умовах уперто продовжує працювати тут і тепер, вкладаючи в країну сили, гроші та надію. Незрозумілі кадрові призначення, високомотивовані низькокваліфіковані люди на всіх рівнях державного апарату, відсутність мінімальних ознак порядку на вулицях і в головах породили тотальне роздратування й неприйняття влади в будь-яких її формах. Слабка держава викликає співчуття, а не повагу.

Ніхто не заперечує, це просто несерйозно, що за п'ять воєнних років країна змінилася, і в багатьох аспектах - якісно. П'ятий президент залишиться в історії як людина, котра зробила чимало для зміцнення наших відносин із ЄС і НАТО, однак так і не зуміла припинити кровопролиття в Донбасі. Все це віднині стане прерогативою нового глави держави. Якщо й він спробує бути одним воїном у полі, він приречений на швидку й нищівну поразку. Прозоре і зрозуміле народу формування команди, а з часом і політичної сили - єдиний шлях до перемоги. Він зобов'язаний повернути Міністерству закордонних справ його законні повноваження, розвести функції Міноборони і Генштабу, сприяти тому, щоб кожен суд був антикорупційним, а правоохоронні органи займалися своїми прямими обов'язками. Податкова амністія - блискуча ідея, але після неї має настати порядок, зрозумілий усім - і бізнесу, і державі. Та найголовніше - попереду боротьба за парламент, адже без прийняття законів жодну важливу реформу зрушити не вдасться. Тому все тільки починається.