Значна подія чи велика авантюра?

Про те, що ревальвація гривні практично неминуча, глава Національного банку України Володимир Стельмах попереджав уже давно й неодноразово. Як не раз Національний банк заявляв про бажання відійти від фактичної жорсткої фіксації курсу української гривні до американського долара. Не один раз до цього Нацбанк закликали не лише члени нинішнього Кабміну, а й представники міжнародних фінансових донорів, незалежні експерти і навіть деякі депутати. Кілька публікацій із прогнозами неминучості курсових коригувань було надруковано і на шпальтах «ДТ».

Та й інфляції, річні темпи котрої уже вискочили за межі 30%, за нинішньої бюджетної політики дати раду нереально. І щоб не дозволити інфляції вирости до небес, як цілком резонно виправдовуються окремі представники Нацбанку, тепер уже придушувати її необхідно дуже жорстко і без зайвих сантиментів щодо економічного зростання. Тож що раніше Нацбанк наважиться на такий неминучий крок, то меншу ціну заплатить економіка. Чому ж сьогодні, коли ревальвація гривні стала доконаним фактом, не полишає відчуття, що вона виявилася великою авантюрою?

Дуже складно спекатися і відчуття, що щось дуже схоже з нами вже відбувалося. Причому порівняно недавно — навесні 2005-го. Мабуть, причина цього — так само гучно проголошувані вустами перших осіб держави обіцянки великих змін і грандіозних реформ, усе ті ж не доведені до судів викриття корупції, і парла­ментські розбірки, запекла гризня «заклятих друзів» і їхня жорстка боротьба за звання голов­ного благодійника нації, ревальвація гривні, матюкання банкірів і загроза ступору в економіці.

З інфляцією 2005-го, котра також стала результатом узаконеного черговим бюджетом різкого підвищення соціальних виплат, так само доводилося боротися нетрадиційними методами. І біля стерна уряду і Нацбанку стояли ті ж люди, і ревальвація стала результатом виниклого між ними конфлікту.

Щоправда, нинішнє проти­стояння практично не проривало­ся на публіку, оскільки в нинішньому уряді немає Сергія Терьохіна, і публічно «наїжджати» на монетарне відомство ніхто не став. І Юлія Тимошенко, і Віктор Пинзеник, висловлюючи впевненість у неминучому зміцненні гривні, на публіці старанно заявляли, що свято шанують незалежність Національного банку.

Тільки не вельми досвідчений віце-прем’єр Григорій Немиря днями не стримався, винісши сміття з хати. «Припиніть свій процес обмірковування і почніть процес дії. Україна імпортує інфляцію — до 10—12% на рік. Що довше це триватиме, то більше під ризиком опиниться уряд», — спересердя зронив він, звертаючись у присутності величезної аудиторії до заступника голови НБУ Олександра Савченка на презентації України в рамках щорічного засідання управляючих ЄБРР. Віце-прем’єр із явним жалем зазначив, що уряд не може вказувати Націо­нальному банку з огляду на незалежність останнього. Водночас він підкреслив, що НБУ не повинен стати заручником політичних відносин уряду і його опонентів.

Слід зазначити, що на той момент ревальвація гривні уже фактично відбулася: котирування долара на міжбанківському ринку коливалися в діапазоні 4,50—4,70 грн./дол., не відчуваючи підтримки кредитно-грошового регулятора.

Головна причина такої поведінки — небажання НБУ, ледь не єдиного зараз борця з інфляцією (реального, а не з метою пропаганди), бути обвинуваченим у стимулюванні зростання цін грошовою емісією, адже викуп валюти — головний і практично єдиний її канал в Україні. Тому Нацбанк украй неохоче бере участь у ринкових торгах по долару. Щоправда, при цьому він, як показує безстороння статистика, десь поповнити резерви все ж таки примудряється. Начебто за рахунок викупу інших, відмінних від долара валют. Але де він це робить, на яких умовах і за яким курсом, широкій громадськості ніхто не має наміру повідомляти — це чомусь таємниця за сімома печатками. І до чого нацбанківським чиновникам така таємничість?

Готівкові курси поводилися приблизно так само, як і міжбанківський. Ну хіба що серед них відчувався значно більший розкид — як завжди, знайшлися обмін­ники, господарям яких захотілося нажитися на виниклому ажіотажі. Або перестрахуватися.

Та офіційний курс, про можливість зміни якого Володимир Стельмах теж попередив кілька разів, до останнього часу залишався незмінним, через що у фінансистів (і особливо бухгалтерів), які мають стосунок до валютних справ, стала масово розвиватися подоба шизофренії.

Не дивно, якщо угоди на ринку проходять за однією ціною, а десь у якійсь звітності проходять за зовсім іншою, котра різниться відсотків так на п’ять-десять. Що, складно не погодитися з деякими критиками НБУ, виглядає ще як непорозуміння й анахронізм середини 90-х років минулого століття. Тоді, пам’ятаємо, в економіці теж існували різні курси...

І інфляція теж погано контролювалася. (Щоправда, її масштаби були більшими, але за такої фіскальної політики, не виключено, і у нас ще все попереду. Але це так, до слова.)

Цікаво, що жодних масових протестів падіння реального ринкового курсу у вітчизняному політичному бомонді не викликало. Зате які розгорілися пристрасті, коли Нацбанк знизив на 4% курс офіційний (хоча при цьому регулятор нарешті вийшов на ринок, завдяки чому його знервованість серйозно знизилася, а котирування стабілізувалися)!

Членів Ради НБУ обурив, певно, лише той факт, що, встановивши новий офіційний курс ближче до реального, Нацбанк вийшов за межі визначеного Основами грошово-кредитної політики на 2008 рік прогнозного коридору (4,95—5,25 грн./дол.), котрий раніше начебто обіцяв утримувати.

У результаті з’явилося практично одностайне і начебто безпрецедентне (хоча, здається, схожих заходів Рада НБУ вже вживала при спробі дострокового погашення паном Тігіпком боргу перед МВФ), але сумнівно, що законне, і досить марне вето Ради НБУ. Вже наступного дня правління Нацбанку це вето з легкістю подолало.

У такому разі виникають резонні запитання щодо прозорості процедури формування офіційного курсу гривні до долара, котрий залишається для широких суспільних мас таємницею за сімома печатками. Що дає змогу «рулювати» настільки чутливими для суспільства речами в ручному режимі, тобто на чий суто індивідуальний розсуд це відбувається?

«ДТ» спробувало розібратися, а в якому такому порядку цей самий офіційний курс гривні до долара визначається? З відкритих джерел нам удалося відшукати лише «Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют і курсу банківських металів» (постанова правління НБУ №496 від 12 листопада 2003 року). Документ говорить, що офіційний курс гривні до долара розраховується (цитуємо дослівно) «на підставі котирувань валюти на міжбанківському валютному ринку, а також з урахуванням інформації про діючий офіційний курс Національного банку і про проведені ним операції з купівлі-продажу іноземних валют першої групи Класифікатора, а також даних про курсові та цінові зміни на світових фінансових і товарних ринках, інших показників, зміна яких може впливати на валютний ринок України».

І все, більше жодної конкретики. Ні формул, ні порядку чи методики розрахунку, котрі обмежують чиновницьку волю хоч якимись рамками. Чи існують вони взагалі? Автору цих рядків очевидці якось розповіли, що офіційний курс «5,05» вписувався в потрібну графу і візувався першою особою НБУ без якихось там формул та інших «непотрібних» формальностей.

Інформаційна політика НБУ — тема окремої розмови. Чому, наприклад, його представники обіцяли поступово і плавно розширювати коридор коливань, а вийшло 10% на міжбанку за кілька тижнів? У результаті замість такого бажаного підвищення довіри до стабільності національної валюти — черговий ажіотаж і провокування встановлення додаткових цінових накруток для боротьби зі зростанням курсових ризиків.

І якщо зараз знадобилася вже шокова терапія, чому ще півроку тому, за очевидно зрослих інфляційних ризиків, голова Нацбанку не вживав жодних дієвих заходів із обмеження надлишкової банківської ліквідності і не давав «добро» на повільне, поступове «відв’язування» ринкового курсу?

«Мені подобається Мілтон Фридман, який сказав, що інфляція — це одна з форм оподаткування, котру можна впроваджувати без законодавства. Це значить слабкий уряд і слабка влада, вона аморальна й незаконна... З інфляцією потрібно боротися не лише центробанку, ми чекаємо позиції уряду», — парирував випад пана Немирі в понеділок пан Савченко. За його словами, НБУ цінує здійснювану Кабміном політику бюджетного профіциту, але звертає увагу на 46,4-відсоткове зростання номінальних доходів населення в першому кварталі ц.р. «Тому ми рекомендуємо виходити із загального зростання продуктивності праці і ВВП». Невже пан Савченко настільки боязким тоном сподівається втовкмачити цю прописну істину, якщо її досі вже добру сотню разів не змогли почути дер­жавні керманичі?

Читайте також статтю Анатолія Гальчинського «Ревальвація гривні — крок у перспективному напрямку».