Дивна річ! Жінки становлять в Україні більше половини населення і більше половини потенційних виборців...
Існує також така інерційна річ, як традиції. Хоча в українських сім’ях здавна лідерами були жінки, суспільство завжди вперед висувало чоловіків. Відповідно, чоловіки, спокійно дозволяючи опікати себе в сім’ї, виявляють стурбованість, якщо жінка піднялася бодай на сходинку вище по соціальній драбині. Простий приклад — чоловіки, як правило, задоволені, коли їхні дружини добре готують, шиють, плетуть тощо. Але не так уже й багато чоловіків «уголос» пишаються професійними успіхами своєї дружини, а вже якщо вона активно проводить громадську чи політичну діяльність, то, в кращому разі, терпляче витримують пов’язані з цим незручності. Якщо до цього додати сутність нинішніх виборчих технологій, де основну роль відіграють адміністративні та фінансові ресурси, до яких жінки мають дуже обмежений доступ, — невдача Всеукраїнської партії жіночих ініціатив на виборах 1998 була просто «запрограмована».
На мій погляд, не так уже й важливо, чоловік чи жінка йде в політику. Головне, щоб лідер мав власну позицію і команду, здатну розробити науково-обгрунтовану стратегію реалізації цієї позиції, передбачивши можливі наслідки. Зараз у програмах політичних партій не бачимо яскраво вираженої суспільної ідеї, здатної консолідувати суспільство. В усьому цивілізованому світі основна мета розвитку суспільства — стійке економічне зростання при максимальному забезпеченні техногенної безпеки і мінімально можливому навантаженні на довкілля. Але в Україні, де бідність стала масовим явищем, проголошувати будь-яку мету, окрім подолання цієї масової бідності, і розраховувати на підтримку народу, просто безглуздо.
Мені хотілося б у програмі «жіночої» партії побачити щось конкретне для вирішення цього завдання. Наприклад, оцінку мінімально необхідного і мінімально достатнього споживчих «кошиків» і конкретний алгоритм дій для ліквідації різниці між середньостатистичним доходом населення і мінімально необхідним споживчим «кошиком». До того ж, я гадаю, що розраховувати на широку підтримку жінок зможе лише таке політичне об’єднання, яке проводитиме широке обговорення запропонованої програми і спиратиметься на жіночі громадські організації. Що стосується нашої асоціації, то ми до такої співпраці готові.
Уже працює сила-силенна громадських жіночих організацій найрізноманітнішого напряму — близько сорока всеукраїнських і понад тисячу регіональних. Вони нагромадили новий, цікавий досвід роботи, величезну інформацію, виховали нові кадри. Як президент асоціації я співпрацюю з багатьма розумними, освіченими, активними жінками з усіх регіонів України. Це керівник ужгородського відділення «Союзу українок» Оксана Ганич, директор ТОВ «Харківські технології» Інна Гагауз, керівник громадської організації «Милосердя» Оксана Хижняк, керівник Сімферопольського відділення УАЖНО Азіза Сухтаєва, лідер громадскої молодіжної організації волонтерів Аліса Андрющенко, голова асоціації жінок Харківщини «Берегиня» Любов Чуб, голова кредитної спілки «Толока» Тамара Трацевич, директор благодійного фонду на честь сім’ї Алчевських Лариса Трубнікова і багато-багато інших.
Валентина Довженко: наша національна ідея — міцна сім’я
Валентина Довженко має унікальне поєднання досвіду господарської діяльності і праці з жіночою проблематикою. Вона була першою в Україні жінкою-мером, і її досі згадують у місті Орджонікідзе на Дніпропетровщині добрим словом. Вона була першим у незалежній Україні міністром у справах жінок, сім’ї та молоді і першою пробувала розв’язувати ці проблеми на державному рівні. Зараз Валентина Довженко — голова благодійного Фонду надії і добра та лідер політичного об’єднання «Жінки за майбутнє».
—Валентино Іванівно, для чого знадобилося створювати ще одну «жіночу» партію, якщо в Україні їх і так уже чотири?
— Бо жінки, як і раніше, представлені у владних структурах явно недостатньо, як і раніше, їхніх інтересів ніхто не захищає. Наведу лише два промовистих факти: жінки становлять більшість серед безробітних, а матері-одиначки одержують від держави на виховання дитини усього п’ять гривень на місяць.
Так, в Україні вже є кілька «жіночих» партій. Але проблема в тому, що наші жінки, хоч які їхні громадянські достоїнства, у тому числі висока освіченість і професіоналізм, не мають достатнього досвіду громадської й партійної роботи. Так уже влаштовано природою, що великий період свого активного життя вони віддають дітям. А потім, коли діти підростуть і вони повертаються на роботу, виникає необхідність професійно «наздоганяти» чоловіків. Коли вже тут думати про політику, яка потребує стільки часу і сил! Сучасна жінка і так несе в житті подвійне навантаження. Для того, щоб вона змогла реалізувати рівні з чоловіком права і мала рівні з ним можливості, цю розбіжність потрібно визнати.
На жаль, в Україні немає, як у багатьох інших країнах, закону про квотування, який міг би полегшити активним жінкам входження у велику політику. Власне кажучи, такої пропозиції до Верховної Ради ніхто й не вносив. Тож ми мусимо йти іншим демократичним шляхом, через свою політичну організацію, що матиме приблизно такий склад, як у житті, — 53% жінок і 47% чоловіків. Для мене аксіома, що Україна повинна йти і йтиме шляхом побудови суспільства паритетної демократії та гендерної рівності.
— Зараз гендерні проблеми зазвичай розглядаються в суто жіночому колі.
— Ну так, збираються жінки й давай обговорювати... Кого ми переконуємо, що ці проблеми існують і що їх треба вирішувати? Самі себе? Коли мене призначили міністром, я створила при міністерстві консультативну гендерну раду з 34 чоловік, куди входило 17 жінок і 17 чоловіків. Саме тому, що жодної своєї проблеми самі жінки не зможуть розв’язати — лише спільно з чоловіками!
Ми не боротимемося з чоловіками за владу. Я прибічниця балансу сил. У сім’ї, де є батько і мати — є баланс сил, і, як правило, в такій сім’ї легше переживати всі проблеми, легше ростити і виховувати дітей. А як тяжко сім’ї, де немає одного з батьків! Я знаю це з власного досвіду — нас із сестрою мама виховувала сама, бо батько повернувся із фронту хворим і рано помер. Якщо баланс сил добре мати в сім’ї, добре його мати і в державі, у владних структурах. Ось ми й шукаємо національну ідею... Національна ідея для України — це щаслива, стабільна, заможна сім’я. Я гадаю, що українській жінці властиві риси нового консерватизму — зберегти те, чому ти дала життя, зберегти спадкоємність поколінь, віру в батьків, віру у віру батьків, віру в землю, але водночас покращувати це життя. Тобто йти до кращого життя не революційним, а еволюційним шляхом.
— Відомо, що на багато речей у житті жінки й чоловіки дивляться по-різному. У літературі та кінематографі не раз обігрувався сюжет, коли одні й ті ж самі події мали різну інтерпретацію, залежно від того, хто саме про них розповідав.
— Це природно! Має бути рівноправність, але не може бути рівності. Жінки, наприклад, глибше знають соціальні проблеми і проблеми сім’ї, бо більше «варяться» у цьому казані. Адже саме ми ходимо в дитячі поліклініки, купуємо підручники, відвідуємо батьківські збори, готуємо їжу, ходимо по покупки і так далі. Жінки знають секрет, як при теперішніх зарплатах зводити кінці з кінцями. Хіба не буде краще, якщо жінка стане повноправним партнером чоловіка в законодавчому процесі і наповнить закони конкретним змістом?
— Як міністр у справах жінок, сім’ї і молоді ви неодноразово бували в інших країнах. Як там розв’язується проблема входження жінок у владу?
— По-різному. В деяких країнах є «жіночі» партії, в інших існує квота на представництво жінок у законодавчих органах. Високорозвинена Німеччина лише торік ухвалила закон про квотування, відповідно до якого в законодавчих органах влади має бути представлено не менше тридцяти відсотків жінок. А незрівнянно бідніше Перу, де я була 1999 року як представник ЮНІСЕФ, зробило це на два роки раніше.
— Як перуанкам вдалося цього досягти?
— Після війни з Еквадором у Перу була страшенна розруха, особливо від голоду страждали діти. Тоді там було створено міністерство у справах жінок і дітей. Спираючись на численні громадські жіночі організації, воно робило абсолютно конкретні справи. Наприклад, лише на вулиці столиці країни Ліми щодня виїжджало близько 4000 пересувних кухонь, які безплатно годували голодних дітей. Відомий перуанський політик сказав мені: «Переважна більшість, 90% чоловіків парламенту, проголосувала за рішення про квоту саме тому, що ми всі переконалися — жінки гідні якнайбільшої довіри. Саме жінки зуміли врятувати наших дітей, наше майбутнє».
Нещодавно ми відзначили десятиріччя Спілки жінок України, громадської організації, що за час свого існування надала допомогу десяткам тисяч сімей. За ці роки жінки, котрі стояли біля витоків цієї спілки, наприклад, її голова Марія Андріївна Орлик, пройшли справжню школу громадських діячів, вони готові до того, щоб перейти на наступну сходинку, вони виросли в політиків.
— Як ви гадаєте, чи є у жінок-політиків риси характеру, які їх об’єднують?
— Звісно. Практично всіх їх характеризує послідовність у діях, напористість і вміння досягати мети. Я, наприклад, вимоглива і до себе, і до інших. І вважаю цю рису характеру однією з найкращих як у чоловіків, так і в жінок. А що стосується горезвісної жіночої емоційності... Коли я була мером міста Орджонікідзе на Дніпропетровщині і тільки вчилася господарювати, у складні моменти бувало, що на очі накочувалися сльози, а голос зривався. Повірте, я досить емоційна жінка, але, звісно, вмію стримуватися. На мій погляд, уміння співчувати і доброта — це обов’язкові риси, які не завадять політикові, чи то чоловік чи жінка.
— Як ви гадаєте, чи є у нашої країни перспективи розвинути гендерну ідеологію не лише на законодавчому рівні, а й у житті?
— Двадцять років тому в законодавчих органах Швеції було не більше 3% жінок і в основному розглядалися військові і політичні питання. Зараз у парламенті цієї скандинавської країни жінки становлять понад 50%, а в уряді — 44% і, як наслідок, сьогодні дві третини всього обсягу роботи законодавців — соціальні питання. Підвищення ролі жінок у соціальному й політичному житті — це процес еволюційний.
А українські жінки, незалежно від того, чи обіймали вони високі офіційні посади чи ні, завжди відігравали в суспільстві важливу роль, у тому числі в сім’ї як господиня і мати. Наша країна завжди славилася стабільністю, що забезпечується стабільністю сім’ї. Тривалий час понад 95% дітей у нашій країні народжувалося в шлюбі, був низький відсоток розлучень. Українська жінка завжди була берегинею. А зараз вона ще й стала освіченою — знайдіть ще таку країну, де серед власників вузівських дипломів 60 відсотків жінок! Я впевнена: гендерна рівноправність — це майбутнє України.
— Уявімо собі, що ваше об’єднання отримало можливість діяти. Що б ви зробили в першу чергу?
— Створили б нові робочі місця для чоловіків у рамках спеціальної програми фемінізації промисловості. Скажіть, у нас за роки незалежності хоч один завод освоїв випуск пральної машини світового рівня? А решти побутової техніки, починаючи від кавомолки, яка допоможе полегшити жінці тягар щоденної домашньої роботи, вивільнити час для спілкування з дітьми, для духовного і професійного росту? Машинобудування передусім потрібно перебудувати на задоволення потреб сім’ї. Від цього виграють усі — і жінки, і чоловіки, і діти, і держава. Я вважаю, що у паритетної демократії в Україні є майбутнє саме тому, що вона дасть нові можливості для розвитку нашої країни.
— Чому ж тоді перша спроба «жіночої» партії на минулих виборах у парламент зазнала невдачі?
— Я можу назвати цілий комплекс взаємозалежних причин. Це чотири «відсутності» — продуманої програми дій, вивіреної передвиборної стратегії, достатньої фінансової бази і харизматичних особистостей у керівництві партії. І одна «наявність» — невіра виборців у здатність жінок-політиків принести реальну користь. Але все це можна змінити. Історичний час працює на гендерну рівність у суспільстві і паритетну демократію в органах влади. І жінки, як відомо, швидко вчаться.
А як у них?
Жительки туманного Альбіону проявилися на політичній арені лише в 70-х роках, коли Вестмінстер був ще типовим «чоловічим клубом».
Не без гумору депутат від лейбористської партії Элі Ман розповідала: «Коли я прийшла в парламент, то виявила, що упередження чоловіків — безмежне. Незліченну кількість разів мене зупиняла охорона палати громад і цікавилася, дружина я чи секретар депутата. Під час дебатів мені, як і іншим жінкам, було надзвичайно важко отримати слово, а якщо я його й отримувала, то коментарі колег-чоловіків найчастіше стосувалися не промови, а моєї зовнішності». Клімат у Вестмінстері поступово почав змінюватися лише з початку 90-х років. Цьому сприяли самі чоловіки.
Криза, в якій опинилися лейбористи після поразок на виборах 1983, 1987 і 1992 років, спонукала їх шукати нові виборчі стратегії, у тому числі серйозно ставитися до гендеру. Вони надали жінкам особливі можливості, і ті скористалися ними сповна — кількість жінок-депутатів збільшилася, паралельно зросла і популярність лейбористів. Хоча модернізація партії мала цілком конкретну мету — залучення ширших прошарків електорату і перемогу на виборах, реформи «випадково» запустили процес політичної паритетності чоловіків і жінок. У країні розпочалася переоцінка системи цінностей. Запити і потреби колись «нецікавих» суспільству груп населення — жінок, дітей, інвалідів, людей похилого віку — влилися в центральне річище громадської політики. Прості підрахунки засвідчили, що «нормальні» групи становлять незначну меншість у суспільстві, тоді як групи зі спеціальними потребами абсолютно домінують, оскільки протягом життя кожна людина неминуче виявляється членом однієї з цих груп.
Таким чином було переглянуто політику щодо цілого комплексу проблем, які раніше традиційно характеризувалися як жіночі і належали до розряду вторинних. Вперше в історії законодавчих дебатів Великобританії 1998 року в палаті громад пройшли спеціальні слухання з проблем жінок. Міністр соціального забезпечення і у справах жінок лейбористського уряду Харрієт Харман подала план урядової стратегії, націлений на зміну становища жінки в сім’ї та суспільстві.
У результаті було запущено, наприклад, програму «Новий курс для самотніх батьків». У її рамках, окрім достатніх для нормального життя соціальних допомог, уряд розгорнув серію спеціальних занять-тренінгів. Вони були спрямовані на те, щоб самотні батьки, в основному мами з неповнолітніми дітьми, не залишалися наодинці зі своєю життєвою ситуацією. На тренінгах розбиралися особливості трудового законодавства, підбиралися курси підготовки і перепідготовки фахівців, надавалася допомога у вихованні дітей і пошуку підходящих дитячих центрів, аналогії наших дитячих садків. Півмільйона самотніх батьків отримали в таких консультативних центрах дійову підтримку.
Цікаво, що змінилася і сама інфраструктура Вестмінстера. Раніше тут, окрім робочих приміщень, містилися лише чоловічі заклади — бари, паби, кав’ярні, магазини з продажу алкоголю та тютюнових виробів, чоловіча перукарня і навіть тир. Депутати-лейбористки вирішили, що для зручності в роботі у палаті общин мають бути магазини з продуктами харчування, жіноча перукарня і дитячий садок для дітей. Вони провели кампанію за поліпшення умов перебування жінок і домоглися свого — у Вестмінстері, цитаделі англійського традиціоналізму, організували ці «жіночі» служби.
А ось Німеччина й Австралія пішли шляхом створення «жіночих» політичних організацій. Так, у Німеччині сім років тому було створено феміністичну партію «Жінки», яка бореться за справедливий розподіл місць у парламенті й активне втручання в життя з феміністичних позицій. Деякі з її цілей сподобалися б і українським виборницям, наприклад, гарантоване медичне обслуговування дітей за державний кошт або скорочення робочого тижня. І хоча на виборах до парламенту «Жінки» отримали тільки 0,1% голосів виборців, перспективи в партії, на думку німецьких політологів, цілком пристойні, оскільки за неї в основному голосували молоді, як чоловіки, так і жінки.
А в Австралії одна з двох існуючих тут жіночих партій — Жіноче виборче лобі — була створена перед самими виборами. Але перед цим вона провела в країні широку кампанію з виявлення проблемних для жінок питань і на цій основі запропонувала стислу, конкретну і всім зрозумілу передвиборну програму. Відтак за рекордно короткий термін вона привабила до себе багатьох прихильників. Жіноче лобі здобуло достатню кількість місць у парламенті, щоб забезпечити прийняття чотирьох із п’яти її передвиборних принципів-вимог, у тому числі рівну оплату праці. Під тиском партії у кабінеті міністрів було створено департамент, що займається політикою у сфері жіночих проблем.
Однак, попри зростання активності «прекрасної половини», у національних парламентах багатьох демократичних держав світу паритетності ще немає. За винятком скандинавських і північноєвропейських країн, де вже відбулася інтеграція жінок у політичний світ. Швеція, Норвегія, Фінляндія, Данія, Нідерланди нині найбільш фемінізовані, з точки зору присутності жінок у національних урядах і парламентах. Для того, щоб краще знати, які саме структури підтримують застарілі соціальні моделі нерівномірного поділу влади між статями, і «притягти» їх до відповідальності, при уряді Швеції навіть створено спеціальну комісію.
Замість резюме. За все ХХ століття у світі можна було нарахувати всього близько 30 жінок, яких було обрано президентами або главами урядів. Але вже наприкінці століття на президентських виборах 1998 року в Ісландії всі кандидати були жінки. Виняток? Тенденція? Закономірність?
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google