Жертвозапрошення

У 1919 році більшовики вирішили відзначити свій прихід до влади перейменуванням київських вулиць. Особливо «пощастило» Трьохсвятительській. Її назвали «вулицею Жертв Революції». Що така назва звучить двозначно, влада здогадалася тільки через тридцять п’ять років. Вулицю перейменували: жертв замінили на героїв. І тоді навіть найбільш нетямущі зрозуміли, що це була справжня «обмовка за Фрейдом».

Загалом, жертв потребує будь-яка революція. Для народу розправа над «ворогами свободи» — видовище, яке часто заміняє хліб. У Франції у XVIII столітті гільйотини ставили на центральних майданах, а страти перетворювалися на справжні народні гуляння. На них приходили родинами, батьки підсаджували дітей на плечі, щоб тим було краще видно. І кожну відрубану голову зустрічали вибухом захоплення. Для самих революціонерів регулярні розправи над противниками — не так розвага, як сувора необхідність. Саботажем і підступом «ворогів народу» завжди простіше пояснити проблеми, з якими зіштовхується революційна влада.

Звичайно, за два століття політична мода змінилася і звичаї істотно пом’якшали. Проте публіка все ще вимагає викриття «ворогів» — не конче зі стратами, але бажано з конфіскаціями. А політики не менш охоче цих «ворогів» знаходять. Цілком імовірне повернення до влади помаранчевих Сен-Жюстів і Робесп’єрів знову робить актуальним питання про кандидатів у вітчизняні «жирондисти».

Поза зоною доступу

Правда, вчорашні революціонери натякають, що забути вони нічого не забули, але дечого все-таки навчилися. Принаймні обіцяють — нічого схожого на сумнозвісний «список Кінаха» із 300 підприємств, які нібито підлягають реприватизації, вже не буде. Президент заборонив, і Тимо­шенко інвесторам пообіцяла. До того ж поле для маневру за два роки значно звузилося, а голов­ний діамант — «Криворіж­сталь» — перепродали ще у 2005-му.

Дечого навчилися і потенційні «жертви розкуркулення». Найкращим захистом для бізнесу визнана активна інтеграція у західному напрямку. Віктор Пінчук консолідував свої активи під парасолькою компанії EastOne із лондонською пропискою. Питання щодо НЗФ начебто залагоджене з Ігорем Коломойським полюбовно. З українських активів, котрі на очах, можна згадати хіба що «ПінчукАртЦентр». Але це не Лувр і не Зимовий перед революцією, до скарбів яких, за словами радянських пропагандистів, мали доступ «тільки царі та великі поміщики»: в музей на Бессарабці пускають усіх, до того ж безплатно.

Від колись великої імперії братів Суркісів залишилися якісь крихти, причому навіть людина втаємничена не завжди розуміє, де закінчуються володіння «динамівців» і починаються угіддя того ж таки Коломойського.

Ще один мільярдер, ім’я якого бютівці згадували на передвиборних мітингах, — Дмитро Фірташ. Акціонер такого ненависного Тимошенко газового посередника «РосУкрЕнерго». Від­сунути Фірташа від газових потоків Юлія Володимирівна обіцяє вже другий рік, але тепер, схоже, ломиться в уже відчинені двері. Оскільки зараз і президент хоче отримувати газ безпосередньо, і сама РУЕ настирливо демонст­рує, що готова піти з українського ринку, зосередившись на не менш перспективних країнах Центральної Європи. До того ж «РосУкрЕнерго» — це, по суті, «пош­това скринька», фірма-фантом із мінімальною кількістю пра­цівників. Не «заводи-пароплави», які можна руками помацати, відібрати або реприватизувати. Решта активів Фірташа зде­більшого також «поза зоною дос­тупу» української влади. Та й сам Дмитро Васильович — не україн­ський громадянин і навіть сімейні справи переважно залагоджує на Заході.

Відібрати в Іскандера Махмудова «Луганськтепловоз», хоч би якою незаконною видавалася схема його реприватизації і хоч би які рішення приймали українські суди, буде непросто з іншої причини — «Трансмаш­хол­динг» міцно пов’язаний із російськими владними структурами. І в разі конфлікту з Махмудовим можуть серйозно ускладнитися переговори з офіційною Москвою на інших напрямах, зокрема критичному газовому. Це не означає, що з російським бізнесом Тимо­шен­ко не може сваритися у принципі. Однак краще, якщо в такому конфлікті українська громадська думка однозначно буде на її боці. Якщо Юлія Володими­рівна і передавала вітання Вікто­ру Вексельбергу, обіцяючи повернути під державний контроль газові мережі, то ПІСЛЯ вибуху в Дніпро­петровську. А Ющенко ще ДО вибуху встиг висунути ідею віддати труби в концесію, а ПІСЛЯ — хоч і дорікнув Вексельбергові, однак підкреслив, що в цьому секторі приватизація відбулася у «суворій відповідності до чинного законодавства».

Напрямок головного удару

Втім, така відверта розбіжність у поглядах між Ющенком і Тимошенко тільки зміцнила підозру бютівців у тому, що президент підігрує потенційним «ворогам народу». Тимошенківці переконані, що секретаріат доклав свою руку до ще однієї сумнівної, на їхню думку, операції — санації «Дніпроенерго». І хоча у випадку з цією компанією йдеться не про реприватизацію, а про скасування допемісії (проведеної під умову погашення боргів), лідер БЮТ усе одно обіцяє, що «Дніпроенерго» «буде повернуто державі». Вже наступного дня після виборів Юлія Володимирів­на передала вітання Рінату Леонідовичу й зізналася, що в неї «чомусь є підозра, що суд вирішить усе правильно, правосудно, і компанія буде там, де вона була раніше».

Пролунало це як «запрошення на страту». Тим паче що Ах­метов мимоволі перетворюється на «ідеальну мішень» чергового етапу традиційної для лідера БЮТ боротьби з олігархами. На відміну від інших мільярдерів, його активи цілком можна помацати — це шахти, заводи, комбінати, на яких трудяться десятки тисяч людей. З юридичного погляду, власник СКМ устиг перестрахуватися — більшість його активів формально контролюють компанії-нерезиденти, а співзасновником «Метінвесту» стала голландська компанія. Однак у політичному сенсі імперія Ахме­това надто уразлива. Для більшості виборців саме сьо­мий номер у списку ПР – втілення «донецької загрози», зупинити яку з допомогою показового «розкуркулювання» не тільки припустимо, а й корисно.

Зрозуміло, західні кредитори не залишаться байдужими до спроб вилучити власність і тим самим поставити під сумнів повернення кредитів. Але стратегічне завдання — виведення СКМ на IPO — поки що не виконане. У кращому разі, це можливо до кінця наступного року. Якби не дочасні вибори і «піррова перемога» ПР, у безпеці активи Ахметова могли б опинитися акурат до президентських виборів. І тоді він міг би по-справжньому диверсифікувати політичні ризики. Але поява уряду Тимошенко в ці розрахунки явно не входила, і тепер бізнес-стратегію доведеться переробляти на ходу.

А темп уже втрачено. Півтора року прем’єрства Януковича не набагато наблизили його соратників до європейських правил ведення бізнесу. Швидше, навпаки, — замість упевнено ставати на ноги, донецький приватний капітал знову почав зростатися з державою. Надто багато зусиль було витрачено на розстановку своїх людей у структурах виконавчої влади та активне «освоєння» бюджетних коштів. Зате тепер, коли ПР може опинитися в опозиції, всі «досягнення» останніх півтора року можуть бути знищені кількома помахами кулькової ручки. Можливо, тому біло-сині так хапаються за будь-яку можливість бодай на певний час продовжити перебування при владі.

Політична стратегія проти бізнес-логіки

Втім, поки що біло-сині програють і боротьбу в кулуарах, і бій на відкритому політичному просторі. І не тільки тому, що ставку вперто роблять на президента і його канцелярію, вплив яких тане. Головна проблема «донецьких» полягає в тому, що вони діють, керуючись БІЗНЕС-логікою, тоді як БЮТ керується певною ПОЛІТИЧНОЮ стратегією. І фактично використовує енергію регіоналів у власних інтересах.

Як бізнесмен Ахметов поводиться цілком природно. Побоюючись за долю своїх капіталів, він домагається гарантій недоторканності своєї (а заодно не тільки своєї) власності. На Банковій такі обіцянки радо дають. І навіть намагаються отримати якусь подобизну гарантій від Тимошенко. А лідер БЮТ діє як політик. Зовсім не так, як діяла у 2000-му чи навіть у 2005-му. «Відібрати й не ділити» — тепер не головна, і вже тим паче – не єдина її мета. Першочергове завдання Тимошенко — зміцнити свої ПОЛІТИЧНІ позиції у центрі й на місцях. А для цього важливий не так результат, як сам процес. І максимально конкретний «образ ворога».

Свого часу Тимошенко інтуїтивно намацала перспективну нішу «головного борця з олігарха­ми» і цілеспрямовано б’є в одну точ­ку. І чим більше Ахметов, Ющен­ко, Балога говоритимуть про «гарантії недоторканності капіталу», тим активніше на бік Ти­мошенко переходитимуть ті, хто в душі поділяє прудонівську формулу «велика власність — це кра­діжка». Підозрюю, що таких «пру­доністів» може виявитися пів-України — цілком вистачить для перемоги і на майбутніх парламентських виборах, і на наступних президентських. А де тим часом буде сама Тимошенко — при владі чи в опозиції, — насправді не так і важливо. Стратегії це не змінює.

Буде лідер БЮТ прем’єром чи залишиться лідером опозиції — у кожному разі, вона не припинятиме спроб розширити свій вплив у східних областях. Виступаючи в ролі «захисника робітничого класу», а точніше – робітників підприємств Ріната Ахметова, від їхнього власника і призначеного їм менеджменту. У цьому їй активно допомагають незалежні профспілки, «зав’язані» на бютівця Михайла Волинця. Часи, коли робітники раділи самому фактові отримання зарплатні, відходять у минуле, і власник уже не є у їхніх очах «благодійником», у якого «незручно» вимагати підвищення окладів та поліпшення умов праці. Тим більше якщо в ході модернізації та оптимізації виробництва відбувається скорочення робочих місць. Отже, бютівська «профспілкова» допомога – дуже доречна.

Не менш наполегливо намагаються взяти під крило й інші соціально уразливі групи. Яскравий приклад — події в Тернівці. Звісно, слід мати на увазі, що Західний Донбас завжди відзначався небайдужістю до Тимошенко — у 2002 році це був єдиний округ, у якому БЮТ посів перше місце (що не зашкодило місцевим виборцям одночасно проголосувати і за «мажоритарника» Леоніда Деркача). Проте бютівці переконують: Тернівка — просто найяскравіший епізод, а робота ведеться і в інших, набагато склад­ніших для них районах.

Нарешті, третій напрямок «уда­ру» — місцеві громади. Які дедалі наполегливіше вимагають від підприємств активніше поповнювати місцеві бюджети, нести велике соціальне навантаження й підвищувати екологічні стандарти. БЮТ бере на себе «політичний супровід» цих вимог і водночас отримує додаткові важелі тиску на бізнес. Не завжди, до речі, такий тиск означає війну: інколи – і пропозицію домовитися. Однак на умовах, які політики нав’язують бізнесменам.

Без «своїх»

Заскочені зненацька, «донецькі» демонструють дивну для них самих безпорадність. До того ж виявилося, що вони не можуть завдати по БЮТ «симетричного» удару. І не лише тому, що не мають навиків справжньої політичної боротьби (досі їх цілком влаштовувала імітація політичної діяльності за їхні ж гроші). Просто все так зване бізнес-оточення Тимошенко, за великим рахунком, — лише попутники, більш-менш тимчасові союзники, втрати яких Юлія Володимирівна не сприймає як власні. Що вже казати про партнерів більших — яким донедавна був Ігор Коло­мойський, а тепер – Сергій Тарута і Віталій Гайдук.

ІСД, який так відверто демонструє симпатію до «без п’яти хвилин прем’єра», самій Тимошенко потрібен насамперед як противага СКМ та іншим синьо-білим бізнес-угрупованням. Плюс — як можливий канал проникнення в «тил» противника — Донбас, який таким чином, хай і поступово, перестає бути неподільною вотчиною Ахметова—Януковича. Чи потрібно це самому Гайдуку, а якщо потрібно — чи впорається ІСД із цим завданням, сказати поки що важко. Особливо якщо згадати досвід секретарювання Віталія Анатолійовича в РНБО (туди його, пригадуємо, теж запрошували як противагу і «ключ до Донбасу», але без особливого успіху). Проте Тимошенко, у кожному разі, нічого не втрачає. Дрібні взаємні послуги тепер і хороші стосунки на майбутнє, в будь-якому випадку, не завадять, програма-мінімум — розтривожити ряди біло-синіх — буде виконана так чи інакше, а ймовірний відповідний удар по ІСД бютівців жодним чином не торкнеться. Більше того, на випадок серйозних розходжень і Гайдук із Тарутою цілком можуть поповнити список потенційних «жертв розкуркулення». В образ олігархів-кровопивць вони вписуються майже ідеально, а уразливі місця в них майже ті самі, що і в їхніх «братів» із СКМ.

Утім, навряд чи черга до ІСД дійде раніше, ніж до «дружніх» олігархів із «Нашої України» та президентського бізнес-оточення. Особливо якщо їхніми зусиллями Тимошенко створять справді серйозні перешкоди на шляху до прем’єрства (і тим паче президентства). Віктор Балога скільки завгодно може жартувати з приводу «чарівника Копперфільда», але він ще мусить пам’ятати, як витончено лідер БЮТ перетворила вчорашніх соратників по боротьбі в ненависних усіма «любих друзів». Якщо Тимошенко вирішить помститися, шансів віджартуватися загалом небагато. Тим паче що велика частина фракції «НУ—НС» уже фактично перейшла в «бютівську» віру — щось подібне сталося і з урядом Тимошенко у 2005-му, в якому, за її ж власними словами, не було жодного бютівця.

Втім, бізнес-оточенню Юлії Тимошенко плекати особливі надії теж не слід. Якщо виникне потреба, і ними можуть пожертвувати. Це поки що регіонали тільки натякають на спроби спонсорів БЮТ «перекупити» чужих депутатів із допомогою привабливих земельних пропозицій. Та вже в найближчому майбутньому їм цілком до снаги «розкрутити» серйозніші корупційні та приватизаційні скандали. Шансів «потрапити в історію» у такому разі більше саме в бютівських бізнесменів. А бютівським політикам і самій Тимошенко такі скандали — насправді — можуть навіть піти на користь. Зрештою, навіть любимцям виборців не зайве час від часу демонструвати принциповість і готовність заради високої мети «чистити власні ряди». Головне, щоб «чистка» не ввійшла у звичку. Як це сталося з більшовиками. Втім, і Робесп’єр із Дантоном закінчили життя на ешафоті.