Земля обідована

Синдром Донбасу: спроба неполітизованого аналізу

Напередодні катастрофи 2014 р., що відірвала значну частину території Донбасу від України, спричинила масову загибель людей і вимушене переселення принаймні 2 млн. осіб, соціально-економічна ситуація в Донецькій та Луганській областях принципово не відрізнялася від загальноукраїнської. Більшість економічних параметрів регіону перевищували середні по країні, соціальні характеристики були значно гірші, але все ж не віщували того, що сталося.

Щоб запобігти повторенню - хай і в іншому варіанті - цих подій, щоб мінімізувати негативні наслідки і максимально використати нові перспективи, необхідно визначити принаймні основні рушійні сили та з'ясу­вати глибинні причини. Мину­ло ще надто мало часу: рани не загоїлися і болять, про примирення годі й говорити, навіть воєнні дії все ще не вдається припинити остаточно. Тому аналіз неминуче віддзеркалюватиме політичні уподобання автора, хоч би як вимагав академічний статус повної об'єк­тивності та незаангажованості.

Економічний прагматизм. Політична поведінка жителів Донбасу під час драматичних змін останніх років систематично розчаровувала всі представлені там політичні партії. Щой­но страйковий рух 1989 р. привернув до себе загальнодержавну та міжнародну увагу, як усі політичні сили почали шукати шляхи впливу на нього, але донбаські шахтарі знехтували ними. Вони вперто відмовлялися політизувати свій рух, наполягаючи на економічних вимогах та - меншою мірою - на повазі до свого керівництва. І майже одностайна підтримка під час виборів тієї чи іншої політичної сили або того чи іншого кандидата віддзеркалювала, радше, успіх політтехнологій та економічні очікування, ніж політичні уподобання.

Донбас переважною більшістю населення підтримав незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 р. Відчуття глибокого відчуження від Моск­ви схилило його мешканців до думки, що він буде заможнішим у складі незалежної України. У грудневому референдумі взяли участь 76,7% жителів Донеччини, які мали право голосу, з них 83,9% проголосували за незалежність. У Луганській області участь у референдумі взяли 80,7%, з них незалежність підтримало 83,9%.

Але подальші економічні негаразди, посилені нерішучістю Києва та його неспроможністю реформувати економіку, різко змінили настрої в Донбасі. Щой­но місцеві жителі усвідомили, що незалежність України не гарантує кращого життя, як вони повернулися до комуністів, яким раніше самі ж відмовили у довірі.

У 1991-му мешканці регіону щиро повірили в те, що життя в незалежній Україні буде заможним і ситим, що вони завж­ди матимуть добре оплачувану роботу і що лише слабкість цент­ральної (тоді московської) влади не дає добре жити.

Однак на практиці розпад СРСР супроводжувався втратою накопичень, далеко не малих у небідних мешканців Дон­басу, розривом багатьох економічних зв'язків і крахом промисловості, передусім вугільної та машинобудівної.

І хоча впродовж наступних двох десятиріч на підтримку промисловості саме Донбасу витратили десятки мільярдів доларів, це не дуже пішло на користь простим працівникам. Темпи зростання заробітної плати впродовж останнього десятиліття помітно поступалися середнім по країні показникам, тобто різниця у рівнях життя жителів Донецької та Луганської областей - з одного боку, та жителів менш урбанізованих і індустріальних областей - з другого, невпинно зменшувалась.

Значною мірою звузилась і мережа об'єктів соціальної інфраструктури, що колись існувала при великих підприємствах і фінансувалася ними. Після того, як підприємства з різних причин припинили її фінансування, місцеві бюджети ледве забезпечували заробітну плату лікарів, учителів, соціальних працівників. Це позбавило велику частину населення регіону звичних соціальних послуг.

У регіоні, особливо в невеликих монофункціональних містах, важко знайти роботу, - великі підприємства зменшують попит на робочу силу, а малий та середній бізнес, який теоретично міг би бодай частково забезпечити населення робочими місцями, слабо розвинений, навіть порівняно з іншими областями, не кажучи вже про європейські країни.

Бізнес у Донбасі дозволяє собі дуже високий рівень експлуатації найманих працівників. Прикладом є нелегальне видобування вугілля у т.зв. "копанках", де умови та охорона праці не витримують жодної критики, а зарплата не забезпечує задоволення навіть мінімально прий­нятних потреб.

Отже, тяжка праця в небезпечних і шкідливих умовах не забезпечувала прийнятної винагороди і прийнятного рівня життя населення регіону. Більше того, падіння у східних регіонах, зокрема у Донбасі, виявилося сильнішим, ніж в тих частинах України, котрі були менше пов'язані із іншими постра­дянськими республіками.

І водночас підприємства працювали, їх продукція реалізовувалась, у тому числі й за межами України, за світовими цінами, приносячи немаленькі прибутки своїм власникам. Не випадково Донецьк став місцем концентрації українських багатіїв, вдало конкуруючи за цим показником із Києвом.

Таким чином, є всі підстави для висновку, що Донбас годував переважно своїх олігархів, у тому числі й за рахунок загальнодержавного бюджету.

Економічний спад перших років незалежності був чи не найглибшою кризою, пережитою будь-якою перехідною економікою, не зруйнованою вій­ною. Тоді Донбас вибухнув знову, цього разу звинувачуючи Ки­їв у наданні переваг За­хідній Ук­раїні коштом Донба­су. Пев­ною мірою цю тезу ілюструє переконаність жителів Донецької та Луганської областей у збільшенні за роки незалежності віддаленості (дистанції?) між східними та західними регіонами країни: якщо у 2003 р. так вважали 21,8% (загалом по Україні - 13,4), то в 2013-му - вже 41,3 (загалом по Україні 32,5), а 2014-го цілком очікувано так вважали 59,4% жителів Донбасу і 37, 2% населення України загалом.

З цього абсолютно не випливає відсутність у жителів регіону політичних амбіцій - просто прагматизм і розуміння своїх економічних інтересів переважає над політичним романтизмом. Переважно економічні інтереси жителів Донбасу віддзеркалилися, зокрема, в очікуваних ними результатах перемоги Революції Гідності. Якщо в цілому по країні найбільш поширеним було очікування притягнення до карної відповідальності В.Януковича та членів його команди (52,6% при 78,8% в Західному регіоні), то у Дон­басі на це розраховували лише 30,7%, а найбільш бажаним було підвищення зарплат і пенсій (39,9%) та зменшення розриву між багатими і бідними (35,5%).

Події 2014–2015 рр. закономірно загострили невіру жителів Донбасу у власні можливості змінити своє життя: якщо в 2013 р. 25,8% вважали, що їхнє життя залежить від них самих (загалом по Україні цей показник був навіть трохи нижчий - 21,4%), то у 2015-му - лише 12,6%; і навпаки - частка тих, хто вважає, що життя формується під впливом зовнішніх чинників, зросла з 40,9 до 60,3%. Такою динамікою суспільних настроїв не можна нехтувати, зокрема з огляду на те, що вона віддзеркалює нерозуміння зв'яз­ку між власною поведінкою на початку 2014 р. і всім, що сталося потім.

Федералістські настрої. Прагнення відокремленості, аж до автономії, віддзеркалює в Україні не так усвідомлені політичні інтереси, як реакцію на прихід до влади в Києві предс­тавників тих сил, котрі регіональна спільнота сприймає як чужинців. Підтверджує цю тезу ставлення до регіоналізації жителів різних регіонів залежно від особи президента (2009 р. - президентська каденція В.Ющен­ка, який асоціюється із західними областями; 2013 р. - президентська каденція В.Януковича, який асоціюється із сходом країни). Загалом по країні частка прихильників федералізації зменшилась із 23,1 до 19,2%, швидше за все, завдяки обіцянкам В.Януковича привести державу до асоціації з ЄС, що заспокоїли багатьох радикалів. Проте яскраво вираженою виявилася регіональна диференціація настроїв: зростання частки прихильників федерального устрою країни на заході (з 8,1% в 2009 р. до 21,9% у 2013-му) супроводжується помітним її зменшенням на сході (з 51,0 до 35,2%); останнє пов'язане саме з переконаністю, що влада в Києві - "своя". І саме тому такою різкою виявилася реакція на раптову зміну центральної влади.

Переважна більшість населення України (71% загалом по країні, 87% жителів західних областей) - прихильники єдиної унітарної України; винятком є Донеччина із 46% прибічників федералізації. При цьому жителі Донбасу вирізняються за питомою вагою прихильників виходу зі складу України не тільки свого регіону (37% vs 11,5% в цілому по Україні), а й Галичини (16% vs 7%).

Донбас демонстрував свої антистоличні (стосувалося це Петербурга, Москви чи Києва) уподобання впродовж усієї
своєї історії. Найвиразніше це виявлялося під час кризових періодів.

Ідеологічна монолітність і контекст "свій-чужий". По­туж­ним важелем впливу на центральну українську владу і захисту інтересів регіональних еліт завжди були високоорганізовані, згуртовані й добре керовані шахтарі. Неодноразово саме їхні виступи спричиняли зміну найвищих посадовців у Києві.

Досить тривале домінування Партії регіонів на політичній сцені країни у поєднанні з впливом шахтарських виступів зміцнило впевненість жителів Донбасу у своїй видатній ролі та неминущому значенні для всієї України. Цим великою мірою й пояснюється масова підтримка тези, що після зміни влади на початку 2014 р. "Дон­бас не чують", у поєднанні зі сформованими ще в часи СРСР гаслами "Донбас ніхто не ставив на коліна", "Донбас годує всю Україну".

Ототожнення регіону, в якому домінувала "важка промисловість" і великі підприємства концентрували більшість працездатного населення, з найбільш розвиненим, активним і прогресивним супроводжувалось протиставленням людської гідності ідеологічній монолітності та домінуванням колективної свідомості.

Приватизація великих державних підприємств супроводжувалася істотним зменшенням їхньої ролі в наданні соціальних послуг при збереженні свого значення як основного працедавця. Позиція керівництва переважною більшістю працівників і досі сприймається як єдино правильна.

Світоглядна монолітність виявилася чи не головним важелем суспільної єдності. Од­нак вона базується на патерналізмі й не передбачає формування системи вільного вибору та відповідальності за нього, що є наріжним каменем і демократичного суспільства, і ліберальної економіки. Суспільство, яке не звикло до толерантності, до розмаїття думок та способів поведінки, вкрай важко адаптується до нових умов і дуже часто є нетерпимим до альтернативних поглядів та незвичної поведінки.

Українське суспільство загалом, а жителі Донбасу - і поготів, не надто толерантні. Нетолерантність корелює з поширеністю соціальної недовіри, тобто негативних очікувань стосовно дій інших осіб та негативної захисної впевненості.

Безперечно, владу часів президентства В.Януковича жителі Донбасу вважали "своєю" і, відповідно, apriori негативно сприйняли її заміну на "чужу". Регіональна еліта, звісно, боролася за збереження своїх позицій і влади в регіоні, а отже, цілком свідомо цілеспрямовано підтримувала ворожі настрої щодо дій центральної влади. Значно мірою саме цим обумовлені сплеск і поширення соціальних фобій, очікування етнічних чисток російськомовних, каральних акцій "Правого сектора" тощо. Ірраціональний страх невідомого майбутнього потребував якихось зрозумілих образів, - і вони миттєво породжувались колективним несвідомим та підхоплювалися пропагандою. Люди, не розуміючи, якого саме майбутнього прагне Україна, - однак були переконані, що для них у тому майбутньому місця немає.

Період незалежності, протягом якого відбулися негативні зрушення щодо соціальної справедливості, чесності влади, можливостей простої людини захистити свої права, особливо гострим виявився у Донбасі. Вельми специфічна приватизація шахт і великих підприємств, перерозподіл власності не тільки впродовж "лихих 1990-х", а й у новому, ХХІ ст. не дали сформуватися бодай крихкій довірі до владних структур.

Більшість жителів Донбасу не вірить у можливість розбудови нової системи державної влади - без корупції, за європейськими принципами, з конт­ролем із боку громадянського суспільства. До того ж більшості просто зручніше і швидше вирішувати свої питання за корупційними схемами.

Лише 7,5% жителів Донбасу підтримували Помаранчеву революцію 2004 р. (для порівняння: в Галичині таких було 81,7%, у Києві - 48,1%) та 12,3% - Революцію Гідності (vs 94,3% галичан та 60,4% киян). (Опи­ту­вання, проведене Фон­дом "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" спільно з соціологічною службою Ukrainian Sociology Service з 25 грудня
2014 р. по 15 січня 2015 р.)

Нерозуміння пріоритету індивідуального над суспільним, вкрай низька толерантність і масове неприйняття думки й способу поведінки, відмінних від таких, які вважалися правильними, спричинили тотальне нерозуміння того, що маси людей можуть вдаватися до акцій протесту, громадянської непокори і - тим більше - збройного опору без відповідних грошей. І поряд з цим - нерозуміння впливу "Майдану-2004" на суспільну свідомість і на "Майдан-2014".

25,7% жителів Донбасу (26,2% донеччан і 24,8% луганчан) нічого не очікували від Май­дану-2014 і переконані в розпаді України; для порівняння: в середньому по Україні такі настрої характерні для 10,1%. (Опитування 3035 респондентів віком від 18 років, проведене у грудні 2014 р. Київським міжнародним інститутом соціології.)

Посилання на брак коштів давали можливість місцевим органам влади перекладати відповідальність на уряд України.

Відокремленість від цент­ральної влади - спочатку московської, потім київської - значною мірою впливала на самоідентифікацію жителів Донбасу. Зокрема, велика його частина ніколи не ототожнювали себе з "населенням України", а, навпаки, завжди бачила й навіть підкреслювала свою "особливість". Причому останніми роками таке ментальне відокремлення посилюється: якщо у 2013 р. 43,4% жителів Донецької та Луганської областей вважали себе передусім жителями свого регіону, міста або села (громадянами України - 41,7%), то у 2015-му - вже 45,2% (громадянами України - 38,6). Для порівняння: жителями свого регіону, міста села себе вважають 19,0% жителів інших областей сходу України, а її громадянами - 66,7%.

Усе це спричинило чітке неприйняття української влади, а союз з Росією почав сприйматися як повернення до СРСР, а отже до високих зарплат, до дос­тупних соціальних благ, до високого соціального статусу. При­чому ностальгія за радянсь­ким часам якимось чином передалася молоді.

Зрада національних інте­ре­сів регіональними елітами. Зрощення влади і бізнесу спостерігається по всій країні, не випадково при владі - і в уряді, і у Верховній Раді, і в регіональних владних структурах - постійно перебувають багаті і надбагаті особи. Але у Донбасі відбулося фактичне зрощування інтересів компартійних функціонерів, директорського корпусу та криміналітету. Відповідно, багато підприємств перейшло у власність кримінальних структур. І це зумовило не просто специфічний розподіл і перерозподіл власності, а й помітну криміналізацію суспільства. До цього слід додати і значно більшу, ніж навіть у сусідніх областях, концентрацію пенітенціарних закладів: у Донецькій області розміщено 21 установу, в Лу­ганській - 16 (21% усіх установ країни); 29 установ містяться нині на території, непідконтроль­ній Україні. Відповідно, більше жителів регіону так чи інакше контактує із засудженими особами (хтось - працює, хтось - спілкується з родичами тощо) і більше засуджених залишається в регіоні після звільнення. Це неминуче змінює загальне ставлення до перебування в колонії, яке вже не сприймається як щось виняткове. Особливо помітний вплив таких маргінальних суб'єктів на молодь у невеликих монофункціональних містах. Врешті-решт, представники саме маргінальних верств найпершими вдавалися до протиправних дій, паплюжили українську символіку тощо не з ідео­логічних міркувань, а просто за специфічними стандартами поведінки. Розповсюдилася напівлегальна та/або нелегальна діяльність, що іноді межує з кримінальною. Корупція, рекет, відкоти стали чи не нормами економічної діяльності. Кримінальні розбірки збереглися навіть після "лихих 1990-х".

У Донбасі зберігаються мен­тальність, стереотипи і поведінка радянської людини (14% жителів і досі ототожнюють себе з громадянами колишнього СРСР). Законсервовані патерналістські очікування однаковою мірою стосуються і держави, і власника (директора) підприємства.

Головним критерієм успішності роботи представників регіональної еліти Донбасу була відданість керівництву, участь у корупційних схемах, іноді родинні або дружні зв'язки, і тільки потім - професійні якості. Оскільки регіональна еліта сприйняла нову українську владу як загрозу своїм, переважно економічним, інтересам, переважна більшість службовців, включно з працівниками СБУ, міліції, прокуратури, депутатів та чиновників різного рівня вдалися до прямої зради інтересів держави. Досить згадати випадки фактичної передачі т.зв. "ополченцям" зброї, військових баз тощо, активну участь у "сепаратистських" і проросійських мітингах, де знущання над українським прапором було типовим явищем.

Поширення проросійських (прорадянських) настроїв. Тісні родинні зв'язки, масова трудова міграція, врешті-решт географічна близькість обумовлювали переконаність у тому, що саме в союзі з Росією та Білоруссю - запорука процвітання України. Незадоволення кінця 1980-х, яке вилилось у масовий рух шахтарів, а потім і у високу підтримку жителями регіону ідеї незалежності Украї­ни, давно забулося. Тепер ос­нов­не незадоволення викликає Київ, на який покладають вину за низький рівень життя, за всі негаразди.

Свою роль зіграло і домінування російських ЗМІ. На відміну від жителів інших регіонів, інтернет-користувачі Дон­ба­су істотно менше стали використовувати Інтернет задля ознайомлення з останніми новинами, поточною інформа­цією. А це означає зростання їхньої залежності від інформації у ЗМІ, з огляду на домінування російських ЗМІ - від російської пропаганди. Натомість істотно зросла, порівняно з іншими регіонами, інтернет-активність, пов'язана з можливостями спілкування в мережі як безпосередньо з допомогою спеціальних програм (Skype, Sipnet тощо), так і опосередковано - через соціальні мережі, форуми, чати тощо. Таке спілкування допомагає довідатися останні новини від очевидців та учасників подій, відшукати однодумців і партнерів для реалізації певних ініціатив, знайти співчуття або підтримку. Врешті-решт, подекуди спілкування в соціальних мережах стає чи не єдиною можливістю для рідних дізнатися про те, що відбувається з їхніми родичами в зоні АТО.

Чимало місцевої інтелігенції, вплив якої не варто недооцінювати, незадоволена своїм матеріальним становищем, також вважала, що без Росії регіон не житиме.

Тісні зв'язки більшості підприємств із РФ, у поєднанні з жорсткою позицією її керівництва щодо можливої асоціації України з ЄС, сприяли посиленню проросійських настроїв. Робітники закономірно злякалися, що продукція їхніх підприємств виявиться нікому не потрібною, відтак виникнуть масові простої, банкрутства і безробіття. Передусім цим пояснюється те, що в південних і східних областях прибічників вступу України до ЄС виявилося менше, ніж прибічників вступу до МС (відповідно, 28,9 та 11,9% vs 47,0 і 60,0%); загалом по Україні - 38,3 і 36,0%.

Кількісні показники розвитку Донбасу виглядають досить переконливо для аргументації пріоритетного його значення у промисловому розвиткові, у формуванні експортного потенціалу тощо. Однак, аналізуючи зазначені цифри, не можна нех­тувати бюджетною підтримкою, наприклад, вугільної галузі. За­галом, різниця між видатками та доходами Донецької і Луганської областей перевищує 25 млрд грн, і це ще без урахування дотацій Пенсійному фонду.

Звернення до якісних показників ілюструє тезу, що економічний потенціал абсолютно не використовується для блага населення. Жителі Донбасу значно менш освічені, при загалом нижчому ризику бідності - бідні верстви значно більше потерпають від нестачі коштів, нарешті - вони значно раніше вмирають, ніж населення Украї­ни в цілому.

Звісно, далеко не всі жителі регіону так чітко розуміють, по-перше, що вони живуть гірше, ніж населення більшості інших областей, а по-друге - з чим це пов'язано. Схоже, більшість щиро вважає, що їхні проблеми викликані не, м'яко кажучи, недобросовісністю місцевої влади та власників підприємств, а виключно прорахунками влади центральної.

У результаті, практично однаковий відсоток (32%) жителів сходу України вважає неприйнятним для себе набуття подвійного громадянства і орієнтований на набуття, на додачу до українського, ще й російського громадянства. Для порівняння: в західних та центральних областях 48% відмовилися б від подвійного громадянства, а орієнтовані на подвійне з російським - лише 5 і 12%, відповідно.

Фактор російської мови. Всупереч поширеній думці, т.зв. "мовний" фактор мав, радше, зовнішній, ніж глибинний, сутнісний вплив. Про це свідчить, зокрема, його мінімальне значення для переселенців, які в численних фокус-групах та глибинних інтерв'ю взагалі не говорили, що мова навчання в школах або виховання в дитячих садках має для них якесь серйозне значення.

І питання навіть не в мові спілкування - російська поширена і в Харкові, і в Києві, і в Одесі, хоча тільки у Донбасі 73,0% жителів спілкуються в сім'ї переважно російською мовою (аналогічний показник по Україні в цілому становить 31,2%, у східних областях - Харківській та Дніпропет­ровсь­кій - 49,3%). Відповідно й відрізнялося ставлення жителів Донбасу до надання російській мові статусу офіційної: якщо в середньому по Україні частка прихильників такого рішення становила 32%, у східних областях - 47%, то у Донбасі - 73%. Значною мірою такі настрої спричинили гостру реакцію на рішення Верховної Ради від 23.02.2014 щодо скасування прийнятого в часи президентст­ва В.Януковича Закону Ук­раї­ни "Про засади державної мовної політики".

Фактично, це рішення, цілком правильне загалом, але прийняте без урахування поточної політичної ситуації, відіграло роль бікфордового шнуру. Радше за все, Росія знайшла б інший привід для підпалу донбаського багаття, але таким виявилося саме зазначене рішення ВРУ, попри непідписання його тодішнім виконувачем обов'язків президента України О.Турчиновим.

Вплив російського втручання, зокрема подій у Криму. Анексія Криму, що передувала подіям у Донбасі, її безкровність, значне підвищення пенсій та зарплат у бюджетній сфері, агресивна пропаганда обумовили масові очікування безболісного переходу Донбасу під протекторат РФ (шляхом чи то безпосереднього входження до складу федерації, чи то створення незалежної республіки на кшталт Абхазії та Південної Осетії). Саме такого розвитку подій очікувала та частина жителів Донбасу, яка піддалася пропаганді. Вони мріяли, що після певного поштовху з боку "сепаратистів" відбудуться референдуми щодо незалежності "ДНР"-"ЛНР" та/або щодо входження "ДНР"-"ЛНР" до складу Російської Федерації, після чого настане доленосне рішення Державної Думи. Навряд чи населення вдалося до озброєних дій без активної підтримки ззовні, але воно й не дуже демонструвало свою підтримку центральної влади, зокрема її зусиль щодо стабілізації обстановки.

Взагалі, "історія не припускає умовного способу", і з позицій сьогодення не зовсім коректно оцінювати варіанти перебігу подій початку 2014 р. Проте Донбас завжди був сприятливим середовищем для прорадянських ідей, і треба було кинути відповідне насіння, аби ці ідеї проросли, але нічого б не проросло без російської пропаганди та "русского мира".

Зважаючи на поширені в регіоні настрої, на масове незадоволення економічною ситуа­цією, можна стверджувати, що без масштабного "brainwashing" жителі Донбасу, як і більшість жителів інших областей Украї­ни, переймалися б поточними негараздами, проблемами зайнятості, зростання цін та тарифів, врешті-решт - низькою якістю роботи владних структур. Саме військове втручання Росії створило політичну можливість, до того - не реалістичну.

Всупереч очікуванням обіцяного стрімкого покращення життя, жителі Донбасу зазнали (і досі зазнають) бомбардувань, грабежів, репресій, руйнувань будинків, лікарень, шкіл, підприємств, безгрошів'я та відсутності найнеобхіднішого в торгівельних мережах.

Люди схаменулися, переважна їх більшість хоче миру. Але миру в регіоні немає, і досі панують стереотипи, причому по обидва боки. Досить іскри, щоб ненависть спалахнула знову.

Вплив подій у Донбасі на загальну соціально-економічну ситуацію в країні. Масш­таб­ний воєнний конфлікт, безперечно, вкрай негативно впливає на й без того не надто потужний економічний потенціал країни. Йдеться як про наслідки безпосереднього руйнування економіки регіону - окупованої і підконтрольної Україні частин, - так і про зумовлені цим проблеми зв'язаних із ним підприємств.

Проведення цілого комплексу реформ наразі відкриває можливості для кардинального реагування, але водночас потребує дуже чіткого узгодження специфічних новацій, адресованих саме Донбасу, із загальними, що поширюватимуться на всю Україну, та із зобов'я­заннями, взятими в рамках асоціації з ЄС.

Брак ресурсів істотно обмежує можливості спрямування на відродження Донбасу бюджетних коштів, надії на зовнішні інвестиції можуть не справдитися, тому надзвичайно важливим видається залучення коштів населення. Задля цього необхідно реформувати систему оподаткування і розподілу доходів між бюджетами різних рівнів, перейти до формування бюджету розвитку за рахунок бюджетних асигнувань, державних внутрішніх позик, ресурсів спеціалізованих фінансових інституцій та державних цінних паперів із преференціями щодо їх придбання населенням за рахунок власних заощаджень.

Економіка Донбасу вже давно не відповідала навіть дуже скромним сучасним вимогам, - застарілі технології, небезпечні та шкідливі умови праці, висока енергоємність десятки років потребували докорінних змін. Але нездоланною перепоною на шляху цього завжди виступала необхідність забезпечення зайнятості працівників, які неминуче втратять роботу внаслідок реконструкції. І щоразу влада не наважувалася на рішучі дії. Наразі економіку зруйновано, і її необхідно відроджувати, тобто розбудовувати прийнятну для життя територію.

Знищення підприємств і розрив традиційних зв'язків із тимчасово окупованими територіями та Росією штовхають не лише на розбудову принципово іншого господарського комплексу, а й на пошук нових ринків постачання необхідної сировини, комплектуючих і збуту виробленої продукції. У багатьох випадках нагальною потребою стане формування схем виробничих процесів із залученням до них підприємств Дніпропетровської, Запорізької, Харківської та інших областей України.

Зміни суспільної психології. Міф про те, що Донбас годує всю країну, який дуже довго - і, слід зазначити, доволі вдало - формувався місцевою елітою й дуже міцно вкоренився у свідомості місцевих жителів, зруйнований суворою реальністю. Якщо цього (можливо) ще не розуміють жителі окупованих територій, то дедалі глибше усвідомлюють ті, хто їх залишив, хто животіє поблизу так званої лінії розмежування, хто працює на підприємст­вах Запорізької, Дніпропет­ровської, Харківської областей. Але, паралельно з цим, загалом позитивним, хоча і дуже болісним наслідком, війна у Донбасі породила цілу низку викликів та загроз соціопсихологічного характеру.

Зокрема, слід відзначити істотний перерозподіл соціального статусу окремих професій. На тлі цілком очікуваного і зрозумілого підвищення соціальної ролі військових цілком реальною виглядає зміна соціальної ролі шахтарів, яка впродовж усього періоду незалежності була важливою складовою політичного життя країни.

Цілий комплекс проблем пов'язаний із масовим вимушеним внутрішнім переміщенням людей з регіону конфлікту. Значна частина переселенців прагне переїхати до поселень, які максимально наближені до рідної домівки, або навіть повернутися на окуповані території. Такі прагнення віддзеркалюють не сепаратизм або антиукраїнські настрої, а, радше, відсутність матеріального облаштування, житла і роботи, труднощі адаптації. Проте це збільшує навантаження на території, які приймають переселенців і які переважно перебувають у вкрай поганому стані. Чимало працездатних осіб не мають роботи, а отже потребують допомоги як вони самі, так і їхні родини. Через руйнування об'єк­тів соціальної інфраструктури у вкрай складній ситуації опиняються люди похилого віку, інваліди, хронічно хворі. Зрос­тання масштабів дитячого сирітства і безпритульності не лише провокує збільшення числа дітей, які не отримують освіти, а є потенційною загрозою зростання злочинності.

Тривалі воєнні дії та постійне збільшення чисельності їх учасників створюють проблеми поствоєнного синдрому і ресоціалізації демобілізованих, а також часто - членів їхніх родин.

Нарешті, розкол України на "МИ" і "ВОНИ", пов'язаний із формуванням стійких стереотипів та образів "жидобандеровців" і "ватників". Причому чим довше триває протистояння, тим глибшим і сильнішим воно стає. А відновлювати єдність однак доведеться, хоч би як важко це було. Переважна більшість українців оптимістично оцінює перспективи національного примирення: лише 6% у нього не вірять (у Донбасі - 20). При цьому найбільше їх сподіваються на українську владу (33%) та засоби масової інформації (25%), а 24% населення впевнені, що українці примиряться самі.

Однак події у Донбасі спричинили і позитивні зміни соціо­психологічної ситуації. Зокрема:

- істотно прискорилося формування української політичної нації, згуртованості суспільства навколо ідеї розбудови незалежної держави;

- посилення соціальних зв'язків багаторазово віддзеркалилось у зростанні соціального капіталу, зокрема завдяки налагодженню принципово нової системи контактів між абсолютно незнайомими людьми;

- утворилася альтернативна офіційним ЗМІ інформаційна система, до формування і використання якої залучена значна частина українців, передусім молодого та середнього віку, що вочевидь сприяє формуванню демократичного суспільства;

- усвідомлення суспільної небезпеки та прагнення її уникнути зумовило масовий волонтерський рух, який є найбільш очевидним і яскравим виявом діяльності громадянського суспільства.

Отже, на тлі величезних економічних та політичних проблем трагедія Донбасу зумовила надзвичайно важливі позитивні суспільно-політичні наслідки.

Чи є загрози перекидання полум'я Донбасу на інші регіо­ни? Насправді трагедія Дон­басу значною мірою зменшила імовірність такого розвитку подій. З одного боку, за винятком відносно невеликої кількості учасників бойових дій, які відчули свою значущість і навіть владу, всі від війни втомилися. З другого, ніхто вже не сподівається, що можна домогтися кардинальних змін (як, наприклад, особливий політичний статус або приєднання до іншої держави) таким шляхом, як це сталося в Криму. Нарешті, змінилася - з різних причин - поведінка Росії. Проте такий розвиток може гарантувати тільки сильна українська влада, її безкомпромісність і підтримка регіональних еліта.

За будь-яких інших сценаріїв зростання соціальної напруги, принаймні в проблемних регіонах - а такими залишаються південно-східні області, - не уникнути. Є свідчення, що московські стратеги, плануючи проект "Новоросія" сподівалися на підтримку не так Донбасу, як Харківської, Дніпропетровсь­кої, Запорізької та Миколаївсь­кої областей. І ці сподівання не справдилися значною мірою через принципово іншу політику регіональних еліт, зокрема силових структур.

Власне, регіональна диференціація підтримки населенням української державності майже не змінилася впродовж усього періоду незалежності: основні відмінності визначилися ще під час голосування на референдумі 1 грудня 1991 р.. Найменше прихильників незалежності України виявилось у Криму (36,6% тих, хто мав право голосу, і 54,2% тих, хто брав участь в голосуванні), Одеській (64,0 і 85,4%, відповідно), Донецькій (64,4 і 83,9%), Хар­ківській (65,3 і 86,3%), Лугансь­кій (67,6 і 83,9%). Налашто­ваність на автономію свого регіону, безперечно, не тотожна прагненню відокремлення, але в східних областях відкидають ідею автономізації лише 64,3% жителів vs 94,0% у західних. Отже, попри події у Донбасі, по­казники підтримки українсь­кої соборності доволі схожі на результати референдуму 1991 р., тобто за майже чверть столяття ми так і не змогли належним чином популяризувати ідеї української державності.

Очікування вирішального позитивного впливу успішності реформ не справдяться дуже швидко, - незадоволені є завжди, а в нашому випадку кардинальні реформи неминуче поділять суспільство на тих, хто здатен терпіти труднощі заради позитивних результатів, і на тих, хто в такі результати взагалі не вірить. Тому надзвичайно важливі дії, спрямовані на економічне зростання, мають доповнюватися заходами, спрямованими на психологічні зміни:

- влада має повсякчас демонструвати не тільки свою відданість реформам, а й те, що частину тягаря вона бере на себе, що олігархи зменшують свої апетити;

- боротьба з корупцією на найвищих щаблях владної вертикалі має стати постійною і демонстративною: люди очікують не просто арешту, а суду і покарання винних;

- необхідна систематична роз'яснювальна робота, до якої мають долучитися хоча б ті ЗМІ, на які держава й суспільство мають сильний вплив, - це зовсім - не означає унеможливлення критики;

- суспільство мусить усвідомити, що Донбас є невід'єм­ною складовою частиною унітарної держави, яка зазнала страшної навали, і ми всі гуртом маємо її відроджувати, - зараз не час з'ясовувати вину жителів регіону; це повною мірою стосується як відродження Донбасу, так і допомоги вимушеним переселенцям;

- необхідно здійснювати цілеспрямовані заходи, спрямовані на об'єднання жителів різних регіонах, на сприйняття відмінностей у культурі, поведінці, уподобаннях як таких, що зовсім не виключають загальної єдності на засадах українськості;

- необхідно якомога швидше викорінити пропаганду сепаратизму в освітніх закладах.

Навіть успішність зазначених дій не є запорукою суспільного спокою, - глибока соціально-економічна криза неминуче породжує масштабне незадоволення та провокує соціальну напругу. Але цілеспрямована діяльність на цьому напрямі убезпечить від переростання демонстрацій незадоволення державною політикою в антидержавні дії.