ЗБРОЯ ДЛЯ УКРАЇНИ: ПОШУК АЛЬТЕРНАТИВИ

Попри декларовану західну політичну орієнтацію, українські оборонні заводи давно вибрали російські орієнтири для свого самовизначення. Український ОПК марафону в Європу не витримує. Його підприємства приречені або повільно вимирати, або знайти собі місце під іншим сонцем. Але грішать не тільки заводи. Якщо на межі століть вагання в українського військово-політичного істеблішменту були, то міленіум став відправною точкою і для армії. Тобто модернізувати озброєння і створювати нову військову техніку Україна планує разом із Росією. Однак реалії не завжди збігаються з теорією — по деяких чутливих проектах, прямо пов’язаних з обороноздатністю та безпекою країни, Київ уже став заручником Москви. Причому майбутні перспективи залежності у збройовій сфері здаються ще менш передбачуваними.

МіГи: найкритичніший сегмент

На прикладі проекту модернізації парку українських літаків МіГ-29 чітко видно, як вітчизняна оборонка поступово перетворюється на маріонеткову фігурку, нитки якої тягнуться до Кремля. Зміцнення ВПС і ППО після військових кампаній останніх років стало у сприйнятті сучасних військових аналітиків наріжним каменем фізичної безпеки держави.

Київ вустами екс-міністра Олександра Кузьмука ще 1999 р. оголосив, що розпочинає реалізацію проекту модернізації винищувачів МіГ-29. Тоді розглядалися чотири альтернативних проекти: російський, ізраїльський, французький і німецький. Генерал Кузьмук не приховував, що йому подобається ізраїльський варіант. Генеральний конструктор АНТК ім. Антонова Петро Балабуєв (АНТК ім. Антонова був визначений головним підприємством у цьому проекті), навпаки, був упевнений, що модернізувати винищувачі можна тільки з Росією. Аргумент вагомий — на території РФ залишився розробник — РСК «МіГ». Західні проекти теж докладно пророблялися, але були визначені як занадто дорогі для України. Результат залаштункового конкурсу ми знаємо: кращою визнали російську версію.

Коли проект загальмувався, учасники почали кивати на брак фінансування. Але це лише частина правди. За даними Millitary Balance, в українських ВПС 217 машин МіГ-29 (199 — експлуатуються, 2 — навчальні і 16 — на зберіганні). Безумовно, стільки Україні не потрібно. Як аргумент можна згадати, що 2001 р. вже готувався обмежений склад військових льотчиків — за підсумками року, було підготовлено 88 пар, або 176 пілотів. Навіть якщо припустити, що всі вони готувалися для винищувачів МіГ-29 (а ще ж є штурмовики Су-27, є літаки далекої авіації Ту-22М3, є військово-транспортна й армійська авіація), то все одно це значно більше, ніж треба для заявлених недавно чотирьох винищувальних полків нової структури української армії.

Саме в цій дельті й полягав фокус досить дорогої модернізації для відносно бідної держави України. З огляду на майже нульові бюджетні асигнування на переозброєння та модернізацію, модернізація орієнтованою вартістю 5—8 млн. дол. за одну повітряну машину була б справою непідйомною. Тому передбачалося частину МіГів реалізувати на зовнішньому ринку з тим, щоб швидше поставити на крило необхідний парк винищувачів. Але російські торговці зброєю були не в захопленні від такої ідеї. Адже це наступ на чимало регіональних ринків, які вважаються вотчиною Москви. І в перспективі — серйозний удар по самому РСК «МіГ», який у жорсткій конкуренції з виробником бойових літаків Су АВПК «Сухой» і так ледве зводить кінці з кінцями.

У результаті вартість робіт за російським сценарієм модернізації виявилася в кілька разів вищою, ніж передбачали українські військові. Та й це не найголовніше. Основного удару Росія завдала, коли було заявлено, що жоден літак після модернізації не повинен піти на експорт, принаймні без згоди Москви. Київ опинився в замкнутому колі, і безглуздий біг по цьому колу триває вже шостий рік...

Полювання на технології

У боротьбі за право власності на радянські технології Москва прагне використовувати і міжнародні важелі впливу. Першу цілеспрямовану спробу російська сторона зробила на проведеному в грудні 2003 р. засіданні країн — учасниць Вассенаарських домовленостей. Слід нагадати, що багатосторонній механізм цього режиму контролю за переміщенням на планеті звичайних озброєнь, який об’єднує 33 держави, було створено 1996 р. для сприяння регіональній і міжнародній стабільності та безпеці шляхом забезпечення більшої відповідальності під час передач звичайних озброєнь, товарів і технологій подвійного призначення. Вассенаарські домовленості передбачають добровільний обмін інформацією між країнами-учасниками щодо поставок чи відмови в поставках у треті країни товарів і технологій подвійного застосування, зазначених у доданих до домовленостей списках.

Показово, що рік у рік цей перелік стає довшим. Наприклад, спочатку йшлося про обмін інформацією про поставки танків, броньованих бойових машин, великокаліберної артилерії, бойових літаків, ударних вертольотів, ракет і ракетних систем до країн — не членів Вассенаара. Після засідання 2001 р. перелік обмінної інформації доповнився такими зразками військової техніки, як артилерійські тягачі та понтонні укладальники. 2002 р. «вассенаарці» вирішили включити в обов’язковий обмін повідомлення про передані в треті країни кораблі та підводні човни тоннажністю від 150 до 750 тонн, а також ліцензії на їх виробництво. За підсумками засідання 2003 р. було вирішено посилити контроль над експортом переносних зенітно-ракетних комплексів. Але, крім цього, Росія намагалася домогтися фіксації у «вассенаарських» рішеннях і виключного права росіян на інтелектуальну власність на фактично всі екс-радянські військові технології та технології подвійного призначення. У такому разі жодна країна не мала б можливості проводити модернізацію озброєння й техніки радянського виробництва, не отримавши попереднє «добро» Москви.

Зусилля російських переговорників закріпити таке рішення в рамках Вассенаара — виконання завдання Володимира Путіна, який 4 листопада 2003 р. на засіданні комісії з ВТС заявив, що «вкрай важливо сформувати єдину стратегію захисту інтелектуальної власності Росії у сфері військово-технічного співробітництва». Тоді Путін запропонував створити систему захисту прав «на вітчизняні військові технології, передані іноземним державам». «Не секрет, що розробки наших вчених та конструкторів часто стають основою для виробництва за кордоном конкурентоспроможної й високоприбуткової продукції, що надходить у тому числі й на ринки третіх країн, складає там нам конкуренцію», — заявляв тоді Путін. Втім, уже наприкінці листопада 2003 р. під час зустрічі керівників «Укрспецекспорту» та «Рособоронекспорту» гендиректор російської компанії настійно рекомендував українській стороні приєднатися до позиції Росії. Київські спецекспортери залишили московських колег без відповіді — занадто вже болючою вона була для української обороноздатності.

У рамках Вассенаара жодна з держав-учасниць ініціативу росіян не підтримала. Хоча б тому, що практично неможливо провести «вододіл» між радянськими і російськими розробками. Принаймні доти, доки не буде визначено, яка сторона чи країна є де-юре на міжнародному рівні визнаним власником на ті чи інші розробки або технології. Більше того, російська стратегія полювання на радянські ноу-хау (саме так слід їх характеризувати, оскільки ці розробки починалися ще в рамках Союзу), за великим рахунком, б’є по хвостах. Лише кілька прикладів: співвісний несучий гвинт російського ударного вертольота і спосіб керування ним запатентовано в Нідерландах; спосіб виготовлення турбінних лопаток авіадвигунів запатентовано у Швейцарії; силову установку радянських літаків вертикального злету й посадки запатентовано у США. Виробляючи цю техніку і постачаючи її на ринок озброєнь, Росія сама ось-ось зіштовхнеться з тим, що їй доведеться купувати ліцензії у США, Швейцарії, Нідерландах та інших країнах.

Більше того, частина цих патентів на радянські військові ноу-хау перебуває в приватних руках. Іноді селекція та придбання перспективних технологій має під собою чітку державну основу. Так, міністерство оборони США з 1980 р. закуповує військову техніку, устаткування й технології в іноземних компаній. У цілому на це було витрачено 23 млрд. дол. 33% замовлень припали на частку Великобританії, трохи більше 16% — на частку Німеччини, по 11% — Франції та Швеції, по 7% — Ізраїлю й Канади. Загалом США закуповували військову техніку у 23 країн світу. З 1992-го по 2000 рік понад тисячу розробок радянських учених у військовій сфері запатентовано не в Росії, а в США. У найближчому майбутньому головними іноземними постачальниками американських збройних сил, за даними US Foreign Comparative Testing Program (підрозділ Пентагону, що займається закупівлями іноземних військових технологій), стануть Італія, Греція, Південна Корея, Великобританія та Сінгапур.

А чому ж Росія, формально переймаючись збереженням технологій, де-факто їх не контролює? Одна з причин у тому, що неповоротка бюрократія насправді не зацікавлена, та й неспроможна створити реального механізму захисту не лише радянських, а й справді російських ноу-хау. У середньостроковій перспективі ситуація не зміниться. Хоча в цьому періоді від Москви можна очікувати «індивідуальної» стратегії тиску на країни, котрі хочуть осучаснити техніку й озброєння Made in USSR. Але 5—7 років — це, як правило, час одного технологічного витка в галузі створення та модернізації озброєнь. Це означає, що країни, які погодяться (вимушено або добровільно) грати за російськими правилами, ризикують приректи арсенали свої збройних сил або на безнадійне відставання, або на варіанти модернізації, що зовсім не йдуть у ногу з часом. Зате збережуть за Росією можливість впливу на парк озброєнь країни-контрагента, що вигідно тільки російському ОПК та російським розробникам.

У пошуках оптимуму

Чи є вихід? Одна з пропозицій, які лежать на поверхні, — надати право на продовження ресурсу базових зразків озброєнь і їх модернізацію національним генеральним конструкторам. Інститут генконструкторів в Україні вже створено, зокрема з таких напрямів як авіа- та суднобудування, бронетехніка, виробництво радіолокаційної техніки, оперативно-тактичних ракет, боєприпасів. Залишилося тільки прийняти політичне рішення, яке свого часу було прийняте в Ізраїлі, Польщі, Болгарії: так — робимо, так — модернізуємо, так — відповідаємо за наслідки і супроводжуємо модернізовану техніку на всьому шляху решти її життя. На перший погляд, рішення досить ризиковане. Але не менш ризиковано — залишитися з озброєнням закордонного виробництва, яке катастрофічно старіє.

На думку багатьох українських прагматиків, Києву час зробити рішучий крок. На його користь є кілька досить вагомих аргументів.

По-перше, вже 2002 р., коли україно-російський проект почав стопоритися, наші підприємства розробили власний варіант так званої малої модернізації МіГ-29. Але, побоюючись загострення відносин із Москвою, Київ так і не прийняв рішення.

По-друге, Луцькому авіаремонтному заводу «Мотор» Міноборони цілком під силу капітальний ремонт двигунів РД-33-2С для винищувачів МіГ-29, хмельницький завод «Новатор» здатний обновити бортові радіолокаційні станції. Реалізація проекту «Новатора» дозволить винищувачу МіГ-29 збільшити дальність виявлення цілей в 1,5 разу і забезпечити його багатофункціональність, вести вогонь одночасно по двох, у тому числі наземних, цілях, а також по морських цілях із синтезованою апертурою. Львівський авіаремонтний завод розробив власну програму малої модернізації літака МіГ-29, що дозволяє розширити бойові можливості машини при ураженні наземних і надводних цілей за рахунок оснащення її керованими авіаційними засобами ураження класу «повітря—поверхня» із телевізійними голівками самонаведення. На заводі «Спецтехскло» у Костянтинівці Донецької області розроблено нове багатошарове засклення, яке може бути використане для модернізації українських літаків МіГ-29. За українським варіантом, у роботах має взяти участь ще столичний завод «Арсенал», і навіть деякі недержавні фірми.

Нарешті, по-третє, не обов’язково відмовлятися від співробітництва з Росією (хоча, швидше за все, без демаршу з боку РФ не обійдеться). Але наявність альтернативних версій дасть можливість продати частину незатребуваних армією літаків і за виручені кошти зміцнити протиповітряний щит країни.

Крім того, представники РСК «МіГ» сьогодні не вирізняються розторопністю на ринку. Про це, приміром, свідчить недавнє рішення Болгарії оштрафувати російську компанію за зриви термінів модернізації 20 винищувачів болгарських ВПС на 600 тис. дол. (сума контракту на модернізацію парку болгарських ВПС становить 56 млн. дол.). А директор із питань маркетингу в країнах СНД і Балтики ізраїльської компанії Israel Aircraft Industries Ltd Давид Лемперт, який недавно відвідав українську столицю, недвозначно заявив агентству Defense Express, що Ізраїль готовий «поділитися досвідом і напрацюваннями у модернізації МіГ-29».