Зброя стримування. Чи потрібна вона Україні?

До першого дня зими тема анонсованих раніше Києвом навчань із пусками зенітних ракет середньої дальності в акваторії Чорного моря спричинила гучний резонанс. Після того як Москва вибухнула погрозами завдати ракетного удару у відповідь по українських пускових установках, виникло неабияке напруження. У повітрі запахло новим витком протистояння України і Росії.

Ракетний хід і велика політика

Навіщо проводити випробування поблизу окупованого Криму, знаючи, яку негативну реакцію це викличе не тільки в Москви, а й у багатьох західних партнерів Києва? З погляду військових і конструкторів-ракетників, навчання більш ніж виправдані. По-перше, було продемонстровано нарощування оборонного потенціалу. По-друге, демонстрація відновленої ППО - це ще й заявка на вихід незабаром на сцену нових ракетних розробок.

Що ж до політичних цілей українського керівництва, то про них можна тільки здогадуватися. Цілком можливо, що, свідомо загострюючи ситуацію, у Києві намагалися "прощупати" Кремль, намагаючись визначити, де межі допустимого. Але, ймовірно, це також і послання Москві, що західні лідери підтримують нарощування українських військових м'язів.

Про ще одну можливу мету згадав напередодні навчань секретар РНБОУ Олександр Турчинов. Ідеться про бажання Києва розгерметизувати військово-технічне співробітництво з західними оборонними компаніями (ЗОК). Яке, до речі, гальмується не тільки через обережну позицію Заходу, а й ручне управління оборонною промисловістю, відсутність у влади бажання звести нормативно-правову базу ВТС до західних стандартів, що для самих ЗОК робить ВТС з Україною ризикованим.

Але щоб зрозуміти, чи відкриє цей хід нові можливості стримування, варто розглянути й підводну частину айсберга.

Отже, згідно із заявою О.Турчинова, упродовж першого дня навчань було виконано половину поставлених завдань у рамках випробувань. Здійснено 16 пусків ракет, і всі вони виявилися успішними.

За деяким даними, українська сторона в ніч напередодні навчань трохи скоригувала траєкторії пусків. Маневр, якщо він справді мав місце, повинен був пом'якшити реакцію Кремля.

То що ж так сильно дратує нинішнього хазяїна Кремля? Адже він чудово знає, що Україна, яка ніколи не виробляла на своїй території систем ППО, попросту не може "здивувати" "новими зенітними ракетами середньої дальності" і "новою розробкою "Укроборонпрому".

Дивно, але "Укроборонпром" упевнено продовжує політику піару навіть тоді, коли військові роз'яснили, що на навчаннях випробували відновлену на потужностях українських підприємств оборонного комплексу техніку ППО, зокрема зенітно-ракетні комплекси С-300. У зв'язку із цим не зайвим буде нагадати, що документацію на середній ремонт ЗРС С-300 і деякі елементи модернізації цієї системи директор "Укроборонсервісу" Олександр Шарапов презентував іще в 2004 р.

Утім, задля справедливості зауважимо, що українські ремонтники нині явно перевершують російських. Хоча б тому, що свого часу легко виграли в росіян тендер на ремонт С-300 казахських систем ППО. Помітно просунулися у вирішенні завдань модернізації ППО й інженери ДККБ "Луч". Не гребують цією темою і в Дніпрі. Отже, українські ракетні теми мають реальну тенденцію до розвитку.

Однак скрегіт зубів у кремлівських "небожителів" викликає не зенітна тема. І навіть не серйозні успіхи Києва у створенні оперативно-тактичної та крилатої ракет, а також у глибокій модернізації реактивних систем залпового вогню (РСЗВ).

У Кремлі відомо, що Україна сьогодні спроможна зробити крилату ракету з дальністю дії до 1500 км. Одержання можливості її виробляти (міжнародний Режим контролю ракетних технологій дозволяє Україні створювати ракети дальністю до
500 км) - справа часу і, слід визнати, важких переговорів. Але в Москві розуміють і те, що між експериментальним зразком і серійною ракетою може вирости стіна з кількох років зусиль. Ще складніше із застосуванням цих ракет - реально це може бути лише "останній аргумент". Бо навіть Сили спеціальних операцій (ССО), як і спеціальний підрозділ такого формату всередині СЗР, - поки що фактор лише психологічний...

Однак слід звернути особливу увагу на те, що в посланні президента РФ Федеральним зборам, яке збіглося в часі з навчаннями в Херсонській області, Путін не згадав про Україну. (Натомість стурбовано заговорив про можливість державного перевороту і пригрозив неминучим хаосом, який охопить країну у випадку такого сценарію.) Путіну потрібні нові аргументи, але ризики прямого удару по Україні надто вже великі. Путін узяв паузу. Чи надовго? Але доки не вичіткується формат відносин з адміністрацією новообраного американського президента, жодних глобальних рішень і, тим паче, масштабної війни не буде.

Тому замість ракетного удару Путін в оновленій 1 грудня концепції зовнішньої політики РФ ствердив, що Росія "зацікавлена в розвитку всього різноманіття політичних, економічних, культурних і духовних зв'язків з Україною на основі взаємоповаги, вибудовування партнерських відносин за умови дотримання своїх національних інтересів".

Москва не просто жадає примирення, а й активно діє у створенні умов для реалізацій цієї ідеї. Яка не менш небезпечна для України, ніж реальна війна. Створення передумов для примирення - це очевидна підготовка до переговорів з новою адміністрацією США і водночас ключ до нового формату відносин з Білим домом. Особисто для Путіна це може бути його "золотим ключиком"...

Політична воля і українська мрія про зброю

Відверто кажучи, сповнена пацифізму заява міністра оборони України Степана Полторака приголомшила багатьох.

"Україна не має наміру стріляти по Криму у випадку завдання Росією ракетного удару в ході навчань над Чорним морем. У нас немає такої зброї, щоб стріляти по Криму", - сказав генерал Полторак під час навчань. На тлі заяви президента Порошенка про те, що "Україна побудувала нову армію", "одну з найсильніших у Європі", це пролунало неприємним дисонансом. Хоча, скоріш за все, генерал лише щиро, по-воєнному просто, висловив те, що в голові в його патрона.

Наша нинішня реальність, як і зазвичай, десь посередині між цими двома різнополюсними заявами. І з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що у випадку ракетного удару по пускових установках у Херсонській області генерали Полторак і Муженко точно так само розводили б руками, як у 2014-му адмірал Тенюх - під час захоплення Криму. Адже рішення про застосування української високоточної зброї ухвалюється не на Повітрофлотському проспекті, а на Банковій. На жаль, не тільки на Банковій: згадаємо, що рекомендував Києву Захід, коли навесні 2014-го Росія окупувала Крим…

У зв'язку із цим виникає запитання: а чи потрібні нам ракети стримування? Чи, як і раніше, Київ буде орієнтуватися на міжнародний тиск та успіх дипломатії? Той-таки Турчинов цілком справедливо сказав в інтерв'ю напередодні навчань, що "для нас є пріоритетом виробництво потужної ракетної зброї, яка дозволить вирішувати не тільки тактичні, а й оперативні та стратегічні завдання". Бо ракети - це те, що Україна спроможна створити самостійно, без огляду на партнерів (як тут не згадати, що 12 з 20 найкращих балістичних ракет були розроблені саме в Дніпрі!). І велике щастя України, що конструктори в Києві і Дніпрі школу не тільки не втратили, а й розвинули щодо низки нових сегментів. Інша річ, що застосувати свої ракети самостійно вона не зможе ще багато років.

Однак країна змінюється. Набагато відчутніше, ніж це міг припустити ленінградський чекіст. Країна змінюється стрімкіше, ніж навіть припускає очільник Української держави. Сподіваюся, що ракетні випробування показали Росії, чого варті нинішні українські сили ППО.

А щоб підготовка до оборони проти агресії Росії була більш ефективною, слід активніше зайнятися тим, щоб поставити в стрій значну кількість дивізіонів більш старих радянських ЗРК - "Куб" і С-125. Для яких є по кілька тисяч ракет. Разом із С-300 і ЗРК "Бук" - це далеко не тільки психологічний аргумент для кремлівських стратегів.

Безперечно, слід довести до серії крилату ракету, а також оперативно-тактичний ракетний комплекс (ОТРК). Використовуючи їх як мобільні берегові установки (а в майбутньому - і на ракетних катерах ВМСУ), Україна отримала б повний контроль над акваторією Чорного моря. На суходолі разом з ССО ракети становитимуть асиметричну зброю України. Якщо навіть не сьогодні, то десь у майбутньому, коли процес переозброєння ЗСУ набуде системного і стратегічного характеру, політична воля Києва дозволить йому застосувати зброю, щоб стриножити порушників спокою.

Хто не вірить, що зброя знову, як у 80-х, стала вагомим аргументом, нехай озирнеться навколо. Польща днями домоглася від Вашингтона рішення на закупівлю партії з 70 крилатих ракет на 200 млн дол. Туреччина днями заявила про прийняття на озброєння у ЗС ударних безпілотників (вони є тільки в шести держав світу). Латвія заявила про рішення створити в Лієпаї військову базу НАТО.

Кожен, як може, дбає про власну безпеку. І для України теж настав час перестати залишатися уразливою мішенню.