Заручники металу та капіталу

Нарешті зроблено відносно виразні прогнози, які стосуються строків економічної кризи в Україні. Експерти кажуть, що наступний рік буде «страшенно важким», і за найсприятливішого розвитку ситуації певне поліпшення відбудеться не раніше наступного літа. У даному разі нам нецікаво, як переживуть цей час металургійні магнати й інші олігархи. Що їм, олігархам? Ну, перетасують їх на кілька рядків туди-сюди в рейтингу найбагатших, та й усе... Але як переживе цей час найманий робітник, єдине джерело доходів якого — праця на цих самих олігархів і магнатів? Сьогодні скорочення зарплат і перші «ластівки», котрі полетіли у відпустки за свій рахунок, — сумна реальність.

Сам робітник, треба сказати, про своє становище ще не замислюється і винуватців не шукає. «Дідька лисого він щось надумає. Рано йому ще думати. А здавалося б, що простіше: десять тисяч таких молотобійців, та ще й розлючених, кого хочеш розчавлять, мов муху. Але люті в них якраз ще нема. Лише страх. Кожен за себе, один бог за всіх», — побивався шляхетний дон Румата Есторський. Герой геніального роману братів Стругацьких «Важко бути богом» засмутився б, напевно, ще більше, якби дізнався, що світогляд майстрового люду з часів середньовіччя геть не змінився.

Страх цей настільки сильний, що ніхто з працівників меткомбінатів, із якими вдалося зв’язатися нашим кореспондентам, не погодився, щоб його ім’я було згадане в газеті. Просто розповісти про те, що відбувається з ними, — будь ласка. Посилатися на їхні слова — у жодному разі. «Мало чого»...

Настрій у людей здебільшого пригнічений. Підстав для паніки поки начебто й нема, але осіння депресія цього року має якийсь над­то масовий характер. На провідних металургійних підприємст­вах повальних скорочень і звільнень поки нема, єдиним наслідком кризи стало скорочення робочого тижня до чотириденного і, відповідно, зменшення зарплати на 25—30%, та й то поки віртуальне, адже виплачувати гроші робітникам за жовтень тільки починають. Тож нині працівники мет­комбінатів перебувають у туж­ливому очікуванні своїх кревних.

Не можна сказати, що таке коригування заробітку поставило металургів на межу злиднів, оскільки робітники цієї галузі традиційно одержували приблизно у півтора разу більше за середньостатистичний показник по Донецькій області. У Маріуполі, на ММК імені Ілліча, «докризовий» показник середньої зарплати становив, за даними прес-служби комбінату, трохи більш як три тисячі гривень. Відповідно, тепер це буде менше гривень на 700. Жити на такі гроші можна, хоча й без надмірностей. Головна причина загальної пригніченості — не очікування голодного животіння (до цього ще далеко), а насамперед крах надій. «Розумієте, всі сподівалися на якусь стабільність із роботою, із зарплатою, взяли кредити, а тепер бачте, що вийшло», — пояснив керівник прес-служби комбінату Ілліча Сергій Магера.

Представники влади заспокоюють людей заявами про те, що збереження робочих місць і кадрового потенціалу основних галузей стане головним пунктом локальних антикризових програм. Вже підраховано, що на сьогодні в Донецькій області заробіток скорочено 50 тисячам осіб. «Во­ни (власники підприємств. — Авт.) робитимуть усе, аби затримати людей, адже інакше залишаться потім без підприємства. Але вони будуть змушені приймати рішення про виплату 75-відсоткової тарифної ставки. Про якесь зростання заробітної плати сьогодні мови бути не може. Проте це рішення обгрунтоване. Було б гірше, якби ми цього не бачили», — сказав голова Донець­кої облради Анатолій Близнюк.

«Я зустрічався з керівництвом металургійних заводів, ми обговорили ситуацію, в гірничо-металургійному комплексі. До кінця року ми визначилися, що скорочення не буде. Робітники, не завантажені на основному виробництві, будуть переведені на допоміжні, на капітально-відбудовні роботи, на реконструкцію об’єктів на заводах», — додав мер Донецька Олександр Лук’ян­ченко. До того ж, зауважив градоначальник, у житлово-комунальній сфері, приміром, забагато вакансій, щоб узагалі був привід казати про масове безробіття та брак робочих місць.

Офіційна статистика на даний момент показує досить оптимістичну картину. З початку року, попри те, що про тривожні тенденції в економіці заговорили ще на початку літа, рівень безробіття в До­нецькій області безперервно зни­жувався. Потреба в робітниках за підсумками третього кварталу становила, як порахувало обласне управління статистики, 23,8 тис. чоловік. За станом на 1 листопада, відповідно до офіційного звіту міського центру зайнятості шахтарської столиці, потреба підприємств, установ і організацій у працівниках — 5,8 тис. чоловік, зокрема у службов­цях — 1,6 тис., представниках робіт­ничих професій — 3,4 тис., осо­бах без професії — 0,8 тис. чоловік. Оприлюд­нено офіційний прогноз для вугільної промисловості — через рік тут очікується кадровий дефіцит на рівні 20 тис. робітників.

Профспілки виконують установку «не нагнітати» й вимагають за будь-яку ціну зберегти робочі місця, повідомив перший заступник голови Конфедерації незалежних профспілок (очолює цю організацію нардеп-бютівець Михайло Волинець. — Авт.) Анатолій Акімочкін. За його словами, найближчими днями в Кабміні профспілкові діячі, чиновники та керівники металургійних підприємств знову зберуться шукати вихід із ситуації. «Головне — зробити все для підтримки роботи підприємств і збереження робочих місць», — підкреслив Акімочкін. З-поміж інших заходів уряду пропонуватимуть державне кредитування «проблемних» метзаводів для виплати заробітної плати. Як завжди, проблеми магнатів намагаються вирішити за рахунок «маленьких українців», які формують бюджет своїми податками.

«Маленькі українці» наразі мовчать і намагаються зрозуміти, що відбувається. Головний чинник ризику зараз — не можливі скорочення чи похмурі перспективи, а невпевненість. У такій ситуації навіть точні дані про те, що буде погано, — краще, ніж невідомість. Але точного прогнозу дати не може ніхто. Сходяться в одному: становище не настільки гнітюче, щоб примусити робітників вийти страйкувати і вдатися до інших радикальних заходів захисту своїх прав.

Спеціалісти з вивчення суспільної думки революційних настроїв у масах також не відзначають. Більше того, експерти підтверджують, що нинішні потрясіння, які знаменують, судячи з усього, початок повномасштабної економічної кризи, для населення несподіванкою не стали. «Щоб люди тут, на сході України, вийшли на вулиці, почали страйкувати й розбивати вітрини, треба, аби в них нічого не залишилося. Зовсім нічого. Ні крупи, ні солі, ні сірників. Причому щоб це відбувалося на тлі дорогих машин і блискучих вітрин, щоб перед очима був приклад демонстративного процесу споживання. До того ж люди настільки звикли не вірити державі і своєму начальству, постійно чекати від них якоїсь підлості, що давно навчилися тримати дулю в кишені і страхуватися від цього своїми методами», — каже професор Донецького національного університету Олена Стяжкіна.

Найпоширеніший вид «дулі» — друга робота або відносно системний підробіток. Не треба вважати, що жорстка регламентація робочого часу на промислових підприємствах не залишає можливостей для додаткового заробітку. До того ж до кризи в Донецькій області справді спостерігався жахливий дефіцит кваліфікованих робочих кадрів. У структурі офіційної статистики безробіття левову частку займають юристи, економісти та інші менеджери — випускники з «модними дипломами». Тим часом хорошому слюсареві, столяру, зварнику або електрику роботодавець готовий платити в півтора-два рази більше, ніж офісному робітникові. «Я взагалі на ДМЗ (Донецькому метзаводі. — Авт.) працюю, а тут так, підробляю», — зізнався якось автору цих рядків викликаний із приватного ЖЕКу електрик. У Красноармійську серед шахтарів місцевого вугільного підприємства «Покровське» (колишня шахта «Красноармійська-Західна № 1») повальним захопленням став підробіток у таксі, хоч заробітки гірняків тут, мабуть, найвищі в країні. «А що робити? Кредит за машину виплачувати треба, та й сім’я — така справа, тут багато грошей не буває», — пояснюють шахтарі-таксисти...

Головна причина такої поведінки, — мабуть, не стільки бажання більше заробити, скільки підспудне прагнення підстрахувати себе, як у прислів’ї про соломинку. Хто може знати, який із підробітків в один зовсім не прекрасний день може стати основним джерелом прибутків. Розумного слова «диверсифікація» багато хто з найманих робітників Донбасу не знає, але цим нескладним прийомом користуються активно.

І правильно роблять, тому що, за офіційними прогнозами, кризові явища в економіці регіону спостерігатимуться близько року, і найстрашніше — попереду. «Ми до кінця ще не розуміємо тієї глибини падіння обсягів виробництва, до якої ми прийдемо. В остаточному підсумку це дається взнаки. Ми приходимо до розуміння соціальної проблематики — безробіття, зниження заробітної плати, її заморожування, зменшення фонду оплати праці і надходжень у місцеві бюджети. Це ще попереду, цього ми ще практично не відчували... Ми повинні не тільки мінімізувати витрати на рівні підприємств, а й кожна людина на рівні сім’ї повинна оцінити свої можливості», — ділиться своїм баченням близького майбутнього Анатолій Близнюк. На рівні сім’ї «оцінити можливості» — це вияснити, від чого доведеться відмовитися, щоб погасити банківські кредити, які висять на шиї важким ярмом і з неповерненням яких обіцяють боротися набагато жорсткіше, ніж за зарплати та робочі місця тих, хто йшов у банк, піддавшись ілюзії впевненості в завтрашньому дні. Як з’ясувалося, в нашій країні спробувати реалізувати своє конституційне право на житло з допомогою кабальної іпотеки або втридорога купити через банк чотириколісне відро з гайками від «вітчизняного виробника» — означає жити не за доходами, в чому тепер так наполегливо переконує «маленького українця» влада...