Заручник-3

Цікаво, до якої цифри в нумерації нам доведеться дійти в серії матеріалів «Заручник-N»? На жаль, ми знову і знову змушені констатувати, що зовнішня політика України залишається заручницею політики внутрішньої, а черговий глава зовнішньополітичного відомства виявляється заручником внутрішньополітичних розбірок та скандалів. Свого часу «ДТ» писало про безвихідне становище Анатолія Зленка, чий другий міністерський термін припав на касетний скандал і майже повну міжнародну ізоляцію президента Кучми. Потім ми писали про двічі заручника Бориса Тарасюка. Але якщо першого разу йому довелося залишити крісло міністра на бажання Москви, то вдруге воля Кремля була палко підтримана в Києві прем’єром Януковичем і «антикризовою» коаліцією. Тепер же черговим заручником став Володимир Огризко, який трохи більше року тому, відразу ж після формування нового уряду Тимошенко, говорив в інтерв’ю «ДТ» про «надзвичайно важливий новий елемент нашої нової політичної ситуації» — про те, що «президент і уряд у зовнішньополітичній сфері діють в унісон». Не знаємо, чи вірив сам Володимир Станіславович у те, що казав, але «унісон» виявився таким дисонансом, що рішуче бажання заткнути вуха відчувають уже не лише співвітчизники, а й усі наші основні міжнародні партнери. А сам Володимир Огризко, ставши черговою жертвою цього «унісону», у своїй заяві позавчора визнав: «Із самого початку створення коаліції було взято курс на розвал єдиної зовнішньополітичної лінії України».

Те, що відбулося в парламенті у вівторок, інакше як розправою над міністром закордонних справ назвати важко. І рішення Міжнародного суду ООН щодо спору з Румунією було тільки зручним приводом для виклику глави зовнішньополітичного відомства на парламентський килим. Під час усієї доповіді міністра в залі стояв сильний галас, Огризка майже ніхто не слухав. Спікер Литвин, який неодноразово висловлював бажання досконало розібратися в гаазькому рішенні, виходив із залу.

Регіонал Кисельов, що підготував проект постанови про відставку міністра, постійно з кимось розмовляв, — йому вже було все й так ясно. Втім, як, певно, і його колегам, які не поставили жодного запитання присутньому в залі й готовому задовольнити депутатську цікавість уповноваженому України в МС ООН професору міжнародного права Воло­димиру Василенку та члену української делегації заступникові міністра закордонних справ Олександру Купчишину. Але тонкощі міжнародного морського права — це нудно, значно ж веселіше змагатися в дотепності на рівні школярів молодших класів, відмінюючи прізвище міністра, та й мета шоу була зовсім інша. Та, оскільки в закидах із боку регіоналів і комуністів рішення Між­народного суду все ж таки фігурувало, а деякі з них зводи­лися до того, що «взагалі не треба було ліз­ти в цей процес, якщо не були до нього готові», то, не заглиблюючись у гаазьку тему (докладно ми висвітлювали її в №4 за 7 лютого ц.р.), хочемо нагадати нашим забудькуватим депутатам тільки три факти.

Підписана 17 червня 2003 р. угода з Румунією про режим держкордону, в якій було зафіксовано можливість звернення однієї зі сторін у МС ООН у разі, якщо переговори не принесуть успіху, була ратифікована Верховною Радою 12 травня 2004 р. Жодних заперечень тоді пункт із приводу Гаазького суду ні в кого не вик­ликав. Закон про ратифікацію цієї угоди був ухвалений протягом однієї (!) хвилини без будь-якого обговорення. Із 66 депутатів фракції «Регіонів» «за» проголосували 52 (решта або були відсутні, або не голосували), із 59 комуністів 58 підтримали цей документ, як і есдеки, і члени фракції «Трудова Україна», чимало яких сьогодні перекочували в «Регіони». Жодна (!) людина з цих фракцій не натис­нула тоді кнопку «проти». Рівно через чотири місяці після цього, тобто після набуття чинності українсько-румунською угодою про держкордон, Румунія подала позов у Міжнародний суд. Ішов вересень 2004 року. Хто в нас тоді був прем’єром? Правильно, Віктор Янукович. Тож рішення брати участь у гаазькому процесі було ухвалене за Януковича. Правда, його уряд мало турбувала ця проблема. І якщо румуни закладали у свій бюд­жет витрати на Міжнародний суд, починаючи вже з 2003 року, то в українському грошей на це не було і в 2004-му, хоча було цілком очевидно, що Румунія повним ходом готується розпочати процес у Гаазі. І тепер у регіоналів вистачає совісті звинувачувати інших у «поганій підготовці» і «здачі національних інтересів». А великим друзям Росії в українському парламенті ще раз хочеться нагадати факт, про котрий «ДТ» уже неодноразово писало: ведучи переговори з Руму­нією про делімітацію морських просторів у Чорному морі, Київ за президента Кучми неодноразово звертався до Москви з проханням надати документи радянсько-румунських переговорів із тієї ж тематики. Але в розпал тузлинської кризи наші друзі люб’язно передали їх румунам.

Зрозуміло, що всі ці деталі вже нічого не змінять і навіть не примусять нікого почервоніти. І тим більше повернути Володимира Огризка в міністерське крісло після несподіваної відставки. Те, що в парламенті планується чергова розважа­лівка для регіоналів із комуністами, розуміли всі. Тим більше що ще досить свіжі спогади про триразове ходіння В.Огризка в парламент на початку 2007 р., коли президент безрезультатно вносив його кандидатуру на посаду міністра на затвердження «антикризової» коаліції. Але відставки не очікував ніхто — ні сам Огризко, ні експерти, ні закордонний дипкорпус, ні більшість членів коаліції. Адже напередодні бютівці хіба що на Біблії не присягали, що не голосуватимуть за відставку міністра. Вони обіцяли це на раді коаліції, про це ж казав у понеділок на прес-конференції глава фракції Іван Кириленко: «Ми не голосуватимемо за відставку Огризка. Ні, категорично». Цю ж обіцянку він повторив і за двадцять хвилин до того, як 49 членів його фракції порушили домовленість і натиснули на кнопку «за». Цей вчинок як депутатів від БЮТу, так і їхньої натхненниці потрібно точно кваліфікувати. Це була підлість. І стосовно союзників по коаліції, і стосовно міністра.

Так, до міністра Огризка можуть бути претензії. Протягом року ми висловлювали свою точку зору щодо тих чи інших промахів зовнішньополітичного відомства. Ми теж не згодні з деякими методами, рішеннями і діями МЗС та його вже колишнього глави. Ми й раніше писали, що стиль та інструментарій В.Огризка не найбільш тонкі і філігранні, а після року його роботи на чолі міністерства зрозуміли, що таке «бульдозерна дипломатія». Ми вважаємо, що нахраписта тактика під гаслом «усе або нічого», «тільки перемога і жодних планів «Б» напередодні Бухарест­ського саміту НАТО була помилковою. Ми абсолютно згодні з тим, що національні інтереси потрібно рішуче відстоювати, але вважаємо, що робити це слід не так різко й гучно, досягаючи у випадку з Росією результатів часто протилежних бажаним. Та й пів-Європи ця гучномовність уже добряче дратувала. Чим закінчилися гучні погрози Києва у бік Москви? Принижен­ням України. І останній найяскравіший приклад — погроза вислати Черномирдіна за хамство. Потрібно було висилати, а не погрожувати. Або не кричати, якщо не можете цього зробити. Що тепер маємо? ЧВС там само й так само коментує українську дійсність у тому ж самому дусі. А де наш міністр закордонних справ? Ото ж бо й воно. І ця ж ситуація образлива не тільки для колишнього міністра. Передусім вона образлива і принизлива для країни.

Можна, звісно, ще говорити про надмірне захоплення керівництва МЗС темою Голодомору, яку було поставлено наріжним каменем роботи українських диппредставництв. Тим часом інформаційна діяльність у період газової кризи з Росією була практично провалена. І, звісно ж, не можна не згадати ще раз про ганебний для міністра завізований ним скандальний циркуляр українським диппредставництвам, який велів їхнім главам ознайомити керівництва країн перебування з матеріалами брифінгу С.Гавриша за результатами засідання «газової» РНБОУ. Прес-служба МЗС і сам міністр із трибуни Ради потім намагалися переконати всіх, що насправді послам доручалося повідомити нашим партнерам про те, що Україна не відмовляється від газових угод із Росією і що газові поставки в Європу триватимуть. Однак якби ці два пункти справді були головними, то вони так само чітко й лаконічно були б сформульовані в циркулярі. Але ж послам було надіслано ще й додаток до циркуляру (див. «ДТ» № 5 за 14 лютого ц.р.) із цитатами Гавриша з обвинуваченнями прем’єра України (у даному разі його прізвище абсолютно не має значення) та українського уряду. Тож не лицемірмо.

Саме цей циркуляр дуже часто згадували бютівці у своїх поясненнях із приводу голосування за відставку Огризка. І особиста образа Тимошенко на міністра — члена її кабінету — по-людськи цілком зрозуміла. Але навіщо мстити тишком-нишком? Вже після голосування її фракції Тимошенко раптом повідомила, що, виявляється, як міністр Огризко її «радикально не влаштовував». Але коли «радикально не влаштовував» міністр Тарасюк прем’єра Януковича, це знала і бачила вся країна. Якихось публічних претензій на адресу Огризка ми від Тимошенко раніше не чули. Хоча зрозуміло, що розходжень із МЗС не могло не виникати вже хоча б тому, що в прем’єрки були як своя власна зовнішня політика, так і апарат на чолі з віце-прем’єром Немирею, який активно її реалізовував. Окрім того, цілком очевидно, що Огризко заважав вибудовувати Тимо­шенко відносини з Росією.

Що ж стосується оповідок про емоційних депутатів, які образилися за свого лідера, і демократії у фракції, що дозволяє кожному бютівцеві голосувати так, як він хоче, — те це вже вершина лицемірства. Досить глянути на список тих, хто голосував за відставку міністра, і навіть не на весь список — цілком достатньо побачити в ньому прізвища Портнова й Губського, щоб зрозуміти, чиїм рішенням це було. За нашою інформацією, саме Портнов і забезпечив потрібну (навіть із запасом) кількість бютівських «за» під час голосування за відставку Огризка — несподіваного і підлого.

До речі, не можемо не відзначити в цій історії і ролі Володимира Литвина. З того, як він вів засідання, як ставив на голосування постанову про відставку (хоча міг цього не робити, оскільки, крім різночитання регламенту, яке викликало суперечки в парламенті, є ще й загальновизнана юридична колізія між Конституцією та законом про Кабмін щодо відставки міністрів президентської квоти), було цілком зрозуміло, кому він підіграє. За нашими даними, ставлячи цю постанову на голосування, Литвин, поінформований Ігорем Шаровим, уже знав, що бютівці дадуть вдосталь голосів для відставки Огризка. Але зовні все було гарно: фракція самого Литвина в голосуванні участі не брала.

Та повернімося до БЮТу. Якщо у фракції справді нагромадилися претензії до міністра закордонних справ, якщо в них так наболіло, то чесніше й порядніше було б скликати раду коаліції, проінформувати партнерів, усе обговорити і прийняти спільне рішення.

Але, швидше за все, конфлікт із міністром і особиста образа Тимошенко — далеко не єдина причина відставки В.Огризка. Ми знаємо, як у разі потреби Юлія Володимирівна вміє зціпивши зуби терпіти образи. Причин може бути кілька. Відставкою Огризка Тимошенко зробила приємне регіоналам і комуністам, розраховуючи на їхню подальшу взаємну чуйність, продемонструвала російському керівництву вірність обраному нею зовнішньополітичному кур­су та готовність іти назустріч Росії, виконуючи деякі заповітні бажання нашої сусідки. Зреш­тою, зняттям міністра з президентсь­кої квоти можна було зайвий раз насолити Ющен­ку. Ось тільки чи вдалося? Президент, який постійно метає громи і блискавки у бік Тимошенко, якось дуже мляво відреагував на несподівану відставку свого міністра. Або вона була для нього очікуваною з огляду на якісь попередні домовленості, або правдиві чутки про те, що Ющенко й сам був не проти змінити міністра закордонних справ (за нашою інформацією, він особисто зателефонував Литвину і попросив підписати ухвалену постанову негайно). Або таким чином президент укотре продемонстрував своє ставлення до міністрів зі своєї квоти. Пригадується, два роки тому Бо­рису Тарасюку довелося кілька місяців боротися за свою посаду самотужки...

Хто стане наступним обранцем президента? Володимир Огризко вже попросив главу держави не вносити його кандидатуру на посаду глави зовнішньополітичного відомства. Чи знайдуться інші камікадзе на це місце? Адже цілком очевидно, що, доки українська Консти­туція допускає існування квоти президента в уряді, міністр закордонних справ за визначенням буде «слугою двох панів». Коли ж ці пани ненавидять один одного лютою ненавистю, ккд роботи міністра для країни наближається до нуля, якщо не переходить у мінус. Внутрішньополітична війна на взаємне знищення напередодні президентських виборів, світова економічна криза, катастрофічне падіння іміджу України у світі, цілком очевидна неможливість досягти в цих умовах якихось зримих успіхів на зовнішній арені. Цікаво, хто ж погодиться працювати в таких умовах? Тому ж, хто з якихось своїх міркувань ризикне зараз очолити МЗС, знадобиться нелюдська гутаперчевість, щоб утриматися у своєму кріслі, сидячи протягом року на поперечному шпагаті. Правда, в цій незручній і досить болючій позі власне про зовнішню політику доведеться забути.