Замовлення на «справедливість»

Про те, що завдань перед новою владою стоїть безліч, одне складніше за інше, почали говорити задовго до того, як стало відомо, що це буде за влада. Щойно з питанням влади якось розібралися, завдання на новообраного посипалися відразу й наче з рогу достатку. Серед тих, хто не зумів — чи не вважав за потрібне — витримати паузу, опинилася церква. Наступного ж дня після інавгурації президента Священний синод УПЦ (за даними «ДТ», позачерговий, скликаний з ініціативи патріарха Московського Кирила, який напередодні перебував у Києві) прийняв звернення до Віктора Януковича. У якому, крім поздоровлень, запевнень у молитвах, побажань та абстрактно обкреслених надій на «самовіддане служіння людям», було поставлено кілька дуже конкретних завдань.

Поспішивши зі своїми «наказами» новій владі, Священний синод УПЦ підклав цій владі свиню. Ще одну — в ряд з іншими «російськими ініціативами», такими як всенародно розпіарене благословення на президентство від патріарха Московського і наказ провести російський парад у Севастополі від президента Росії. Про «російське» коріння цієї ініціативи можна говорити більш-менш точно. По-перше, судячи з церковних подій у Росії, патріарх Кирил звик кувати залізо, доки запах мира не вивітрився. По-друге, «завдання», сформульовані у зверненні, — це, фактично, ті самі ініціативи, що їх більш-менш успішно реалізовує керівництво РПЦ у Росії.

Про те, як напористо й відносно успішно патріарх Кирил втілює у життя ідею «державного православ’я», написано достатньо. У російському політичному істеблішменті та ЗМІ обговорюється проект документа, який офіційно проголосить православ’я «моральною основою модернізації», тобто ідеологією нинішнього керівництва Кремля. Що автоматично зробить РПЦ — єдиного правомірного «держателя православ’я» у Росії — державною церквою.

Для успішної реалізації церковно-державних програм у Росії готують впровадження обов’язкової «православної освіти» — як мінімум, у школах, а в перспективі — і в усіх навчальних закладах усіх рівнів, офіційної посади капелана у військових частинах та присутність священнослужителя в усіх установах пенітенціарної системи, державну підтримку релігійних інформаційних проектів. А також «позитивне вирішення» майнового питання — повну реституцію церковної власності, включно з не лише храмовими спорудами, а й рухомим майном, яке будь-коли перебувало в користуванні церкви.

Усі ці моменти є у зверненні Синоду УПЦ до Віктора Януковича — дуже коротко й чітко викладені. Нікого не повинно вводити в оману те, що у зверненні не зазначено, якій саме церкві треба це все віддавати, повертати й забезпечувати. Характерно, що в списку героїв, наведених як приклади для наслідування українському керівнику, — Богдан Хмельницький і Петро Сагайдачний. Які, крім усього іншого, були активними борцями з поляками-католиками і з греко-католицизмом на українській землі. Що в ті часи автоматично робило їх захисниками православ’я. А церква — носителька «істинного православ’я» — у нас одна, відомо яка. Власне, нашого новоспеченого гаранта за неї й агітувати не треба.

Цікаво, що в деяких із перелічених ініціатив, які зараз активно апробуються в Росії, уже є історія і тут, в Україні. Але вони все одно прозвучали у зверненні. Наприклад, знову порушується питання школи, хоча вже розроблено програми предмета «Етика віри». До речі, з участю представників церкви, зокрема УПЦ. «Верхнє» начальство визнало досягнення надто малими? Мабуть, адже у зверненні йдеться не про якусь абстрактну «віру» та її «етику», а саме про «православну культуру» та «Закон Божий». За аналогією з російським експериментальним курсом «Основи православної культури». Який у самій Росії не набув поки що особливої популярності в населення.

Також досить давно й відносно успішно реалізується в Україні програма передачі власності, у радянські часи вилученої в релігійних організацій. Можна сперечатися про те, як саме її «ділять» між конфесіями, — але тільки про це. Чому ж виникли претензії в авторів звернення на предмет власності? Мало віддали? Не тим віддали? А, не все віддали! Річ у тому, що це в нас передають храмові споруди, землю під будівництво церкви, молитовні будинки тощо, без чого церквам справді важко реалізовувати свою місію. Можна згадати також, що було побудоване або відремонтоване/відреставроване за державні гроші та гроші, виділені з місцевих бюджетів, і передане у власність церкви. Вже й розмови про те, що держава повинна ще щось там повернути й компенсувати, останніми роками вщухли. Проте у зверненні це питання знову звучить. Тепер, за прикладом Росії, Українська держава повинна повернути не тільки нерухоме, а й рухоме майно, яке будь-коли перебувало у володінні церкви. І якщо за нерухоме вона вже майже «розрахувалася», то час переходити до «рухомого».

При тому що тут «російський досвід» поки що складається в основному з протестів музейників, істориків та мистецтвознавців через передачу того або іншого твору мистецтва, який потребує особливого режиму зберігання, або поганий стан того, що вже було передане. Режиму церква забезпечити не може. Не кажучи вже про те, що зі спеціальних сховищ музеїв ікони переміщуються, наприклад, у храми елітарних селищ, у яких «чужі не ходять», і таким чином це перетворюється просто в дорогі подарунки церкви можновладцям і грошовим мішкам.

Немає підстав вважати, що в нас буде інакше. Принаймні в тому, що стосується подарунків. Не знаю, справжній перстень сина Ярослава Мудрого подарований Віктору Януковичу на честь інавгурації митрополитом Володимиром чи ні. Але сам собою акт дарування свідчить про те, як церква може розпорядитися пам’яткою культури.

Зазвичай у такий момент звучать заклики «за справедливість». Справді, хіба не справедливо віддати те, що відібрали? Справедливо, звісно. Але коли ми починаємо говорити про справедливість, особливо «історичну справедливість», ми стаємо на дуже хиткий грунт. Справедливо вийняти з музеїв усе, що належало церкві, й віддати колишньому власникові? Припустімо. Але що робити з приватними колекціями, в яких цього церковного майна нітрохи не менше? Що продиктує нам справедливість? Експропріювати? Викуповувати за бюджетні гроші?

Питання «справедливості» заводить нас у справжні нетрі, коли ми спробуємо розсудити, кому що віддати. Точніше, тут воно дуже швидко починає звучати як «чия візьме?» Що до справедливості вже точно жодного стосунку не має.

До питання про «справедливість» приводить і висловлене у зверненні твердження, що повернення власності необхідне церкві для виконання її місії в суспільстві. Не хочеться опускатися до обговорення автопарків предстоятелів/єпископів та підрахунку каратів на панагіях. Роз’яснення про «статус предстоятеля», якому не комільфо їздити на чомусь скромнішому або «зовсім неможливо відмовитися від подарунка», нав’язли в одних — у зубах, в інших — у вухах. Але це справді ті, кому «не вистачає» для «нормальної роботи»? І ще раз про справедливість. Це справедливо — вимагати «повернення» цінностей у держави, яка не в змозі утримувати власних пенсіонерів, сиріт, а також достойно оплачувати роботу своїх громадян-бюджетників? Чому вона, очолювана такими багатими людьми, при цьому така бідна, — теж питання, яке можна адресувати, зокрема, представникам церкви, яка благословляє цих людей у владу. І це теж, до речі, про справедливість. А саме про урок більшовицького «церковного розгрому», якого не хоче сприймати ні російська, ні українська церква: якщо стаєш частиною державної машини і граєш за її правилами, нарікай тільки на себе, коли люди свою нелюбов і недовіру до цієї машини поширюють і на тебе.

Саме в руслі перетворення в частину державної влади провадить свою церковну політику патріарх Кирил. На всій своїй «канонічній території», зокрема в Україні. З огляду на його очевидний вплив на нинішнього українського президента, він, можливо, тут розраховує на більший успіх, ніж у метрополії. Втім, він і там зумів запропонувати державному керівництву те, чого воно насправді потребувало, — ділову ідеологію для досягнення єдності власного народу. «Єдність» не сходить із його вуст і тут. І це зрозуміло — для нас це теж дуже актуально.

Ми багато говоримо про необхідність єднання. Не замислюючись над тим, що на даному етапі і в деяких сферах життя нам потрібна не «єдність» навіть — просто мирне співіснування. Понад те, «єдність» — на кшталт «української помісної церкви» — стає словом-іграшкою, яку кожен політик, і світський, і церковний, просто використовує у власних інтересах. І найчастіше — проти нас.

Наприклад, «церковна єдність» в Україні на даний момент виключає примирення. Бо єдність ця може бути досягнута тільки методом обмеження тих, хто в цю «єдність» не вписується. Принаймні такий сценарій не те щоб абсолютно неймовірний. І саме для нього церковне примирення в Україні — зовсім зайве. Тому що воно передбачає в перспективі (і в ідеалі), якщо українські церковні лідери між собою домовляться, не одну, а рівноправне співіснування, як мінімум, двох православних та однієї греко-католицької українських церков.

Однак це погано вписується в перспективу «єдності», яку просуває Московський патріархат. Тому можливість спокійно домовитися між собою шляхом прямого діалогу УПЦ і УПЦ КП швидко припинили (за участі, до речі, людини з оточення нинішнього президента). «Договірний» сценарій «подолання розколу» не влаштовує надто багатьох. Точніше — надто сильних.

Так само немає діалогу між православними і греко-католиками, які теж претендують на частину «київського пирога». За словами предстоятеля УГКЦ, не було навіть спроб розпочати переговори — усе тут-таки впирається в «розгромлені єпархії». Тим часом доля УГКЦ — предмет суперечки (торгу?) між Москвою і Римом. Доки тут підтримується церковна «холодна війна», доля наших церков вирішується поза межами нашої країни людьми, зовсім не зацікавленими в Україні.

Навіть якщо врахувати позадержавну природу церкви, наше власне примирення, у тому числі релігійне, — це наша внутрішня справа, якої ніхто за нас не зробить. Можна було б розпочати бодай із того, що просто «не їсти одне одного» — не тільки під час посту. Але поспішне звернення Синоду УПЦ до президента Януковича розчаровує тих, хто сподівався на таку можливість, — адже це навіть не нагадування про «борг» за передвиборний піар. Це демонстрація наміру впливати, користуватися перевагами і якщо й вести діалог, то неодмінно з позиції «зверху».

Що ж до суті самих «завдань» — то несерйозно це. Адже, якщо бути справедливими (востаннє, слово честі!), — до реалізації програм, із якими УПЦ звертається до президента по підтримку, не готова ні вона, ні навіть усі церкви й релігійні організації України, разом узяті. Для того, аби нести світло просвітництва всім — від дітей у колисках до бовдурів в університетах, потрібно мати хоча б добре підготовлених педагогів. Щоб виховувати «мораль у суспільстві», треба вміти розмовляти з суспільством (про те, як наші церкви вміють — точніше, не вміють — це робити, свідчить відсутність бодай одного успішного церковного медіапроекту). Щоб володіти творами мистецтва і пам’ятками культури, треба вміти їх цінувати і берегти. Окремі корисні ініціативи та соціальнозначущі програми, чий успіх цілком залежить від людських якостей кожного окремо взятого отця-організатора чи сестри-катехітки, а не від цілого інституту церкви, — це привід сподіватися, що в майбутньому все у нас вийде. Але до й для настання цього майбутнього потрібна колосальна «робота над собою» всередині церкви, кооперація між церквами, між церквами і суспільством, і тільки потім — між церквою та владою. Із теперішнім станом речей у будь-якій українській церкві прагнення зайняти позиції в школах, армії, інформаційному просторі тощо — це, швидше, спроба застовпити територію, ніж уже сьогодні реальна можливість працювати на цій широкій ниві.