Закон про олігархів прийнято. Про що він говорить, а про що мовчить

1300 поправок подали депутати до 13 сторінок законопроєкту про олігархів. І жодної корисної.

Широкими мазками:

До олігархів, як і раніше, відноситимуть осіб, які мають в арсеналі медіа, політичний вплив, активи на 2,3 млрд грн або монополію на ринку. «Приймати» в олігархи та вести їхній Реєстр так само буде РНБОУ.

Повідомлення про перспективу внесення до Реєстру потенційні олігархи отримуватимуть за десять днів разом із можливістю прийти на засідання Радбезу та у запеклій полеміці відстояти честь мундира. Аби жителям Олімпу не довелося спускатися до рівня різних там високопосадовців, у закон ввели поняття «особистий представник» олігарха. Все заради вашого комфорту, шановні!

Найбільш розмитий критерій «політичний вплив» спробували конкретизувати, — вийшло казна що: «особа є близькою особою з особою», що є високопосадовцем. Близькість — це взагалі дуже конкретне і зрозуміле поняття. Але, щоб бодай чимось заповнити вакуум, додали, що фінансування політичних партій і мітингів — це і є політичний вплив. Офіційно, вочевидь, а кеш сумками депутатам, держкомпаніям, тендерним комітетам, силовикам і решті можна, як і раніше, носити.

До Реєстру тепер вноситимуть не лише імена та прізвища олігархів, але й їхні компанії, партії, а також звіти третіх осіб, які з олігархом контактували.

Коло тих, хто має ці звіти подавати, розширили до держслужбовців категорії «Б», міських голів, керівників держпідприємств і працівників патронатних служб високопосадовців. А до контактів, про які треба звітувати, додали телефонні розмови.

Вибути з Реєстру тепер можна, або позбувшись принаймні двох критеріїв визначення олігарха, або надавши РНБО вичерпні відомості про невідповідність цим критеріям. На цьому, власне, всі основні поправки. 

 

А тепер до суті.

Поки депутати міняли «або» та «та», ДП «Гарантований покупець» задешево продало електроенергію аж на чотири місяці наперед трейдерам Ріната Ахметова та Ігоря Коломойського. Прямо за лічені години до її подорожчання. А генеральна прокурорка так і не скасувала постанови про закриття справи «Роттердам+», де менеджмент ахметовського ДТЕК серед головних обвинувачених.

Поки депутати мучилися, в дужках писати «контролер» чи без, Фонд держмайна звільнив менеджера за те, що він викрив системні розкрадання на «Харківобленерго», яким держава володіє спільно з Вадимом Новинським.

Поки нардепи формулювали найкраще визначення для електронних медіа, Верховний суд так і не знайшов у собі сил визнати, що державний Приватбанк не винен офшорним компаніям родини Суркісів нічого, відправивши справу на 350 млн дол. на чергове коло розгляду.

Поки в парламенті вагалися, чи потрібно уточнювати, що бенефіціар — це саме фізична особа, Антимонопольний комітет зробив усе, аби злити суд про правомочність їхнього штрафу у 4,7 млрд грн, накладеного на АЗС Коломойського. Трьох місяців АМКУ не вистачило, щоб подати суду свою аргументацію. Ну, щоб юристам Коломойського усього вистачило для виграшу. А ще АМКУ так і не знайшов порушень у діях МАУ Коломойського, хоча вони очевидні всім, хто бодай раз користувався послугами «авіамаршрутки».

І весь цей час якось підозріло мовчав Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про перебіг справи проти Костянтина Жеваго у Високому суді Лондона. Британці процедуру заморозки активів олігарха вже почали, а в Україні й не помітили. Тут йому досі нічого не заважає вести бізнес. Наприклад, жеваговський ГЗК у топі компаній, що отримали бюджетне відшкодування ПДВ у липні.

Міністр юстиції тим часом нас переконує, що принаймні Медведчук, Коломойський і Фірташ — хороший приклад зусиль української влади у боротьбі з олігархами. Нагадаємо панові міністру, що фірташівська компанія-постачальник газу для населення цьогоріч законтрактувала у «Нафтогазу» найбільші річні обсяги палива за найнижчою вартістю, давши всім на ринку зрозуміти, хто тут державний улюбленець. Усі у високих кабінетах були дуже занепокоєні, але досі нічого не зробили.

Чи згадаймо, як секретар РНБО публічно збрехав, що санкцій на Коломойського досі не накладено, бо Україна чекає якихось документів від США. А отримавши відповідь від Держдепу, що це не так, промовчав, наче й не про нього.

Якби влада дійсно хотіла зруйнувати підвалини олігархату, то ми побачили б реальне збільшення ренти, а не ту профанацію, яку зрештою залишили у тепер уже дуже умовно «антиахметовському» законі. Вона запустила б реальний контроль трансфертного ціноутворення замість нинішньої імітації. Ми перестали б фіксувати систематичні прогини держкомпаній під олігархами. І, звісно, принципово іншою стала б робота Антимонопольного комітету, на який зараз без сліз не глянеш. Але Зеленському все це не потрібно. Йому потрібні контрольовані медійні та грошові мішки. Він не хоче, щоб вони перестали пити нашу кров, він хоче регулярно їсти кров’янку.

Закон про олігархів не зменшить корупції у держпідприємствах, не гарантуватиме неупередженого судочинства, не зміцнить антикорупційної системи, не додасть сміливості та принциповості ані Антимонопольному комітету, ані решті відомств. Потрібні зовсім інші зміни, і заперечувати це може або дурень, або падлюка.

Президент не дурень. Він точно знає, навіщо йому потрібен цей закон. Він хоче підвісити олігархів за зябра. Не заради зменшення їхнього впливу на Україну. Виключно задля збільшення власної політичної ваги.

Гачок Зеленського — це публічний Реєстр, адже решта пропонованих наслідків для олігархів нікчемні. А от сам офіційний статус олігарха — інша річ, бо він може суттєво ускладнити як їхні особисті відносини із фінустановами, так і їхніх компаній (які зовсім невипадково також додали до Реєстру). Цивілізований світ узяв курс на глобальний фінансовий моніторинг і протидію легалізації корупційних коштів, перехресні перевірки, запити до банків і тотальний комплаєнс. Жоден пристойний банк, жоден притомний партнер чи потенційний інвестор не ризикуватимуть власними репутацією та гаманцем, вступаючи у зносини із офіційним олігархом чи його бізнесом. А на Банковій апетити вже зросли: список 13 потенційних олігархів, за даними наших джерел, уже дотягує до сорока осіб. І з кожним можна вступити у непрості перемовини про те, що ж обміняти на жадане непотрапляння у Реєстр.

Почнуть, звичайно, з медіалояльності. І тут справа не лише у бажанні систематично звеличувати чергове «велике будівництво» чи замовчувати умовне «ДТП Трухіна». Кишенькові медіа дають практично необмежені можливості кандидату на другий термін і не дадуть жодного шансу його потенційним конкурентам.

Та самою медійною лояльність не обмежаться. «Тушкою», певно, теж братимуть. І натуральний обмін підійде, і грошовий. Важелі впливу Зеленського систематично клинить, авторитет кульгає на обидві ноги, з ідеями і сенсами — біда, з кадрами — катастрофа. Логічно, що єдине, навколо чого об’єдналася ця політична сила, — гроші. І от як «пощастило», закон про олігархів створює виняткові можливості не лише для «медіарейдерства», а й для банального шантажу та гоп-стопу, усунення конкурентів «на замовлення», переділу ринків і «годівничок». Шкода, що все це не матиме нічого спільного із деолігархізацією. Більш того, із частиною олігархів вже досягнуто певних домовленостей.

Давид Арахамія не випадково клопотав про спеціальну процедуру розгляду цього законопроєкту у другому читанні. «Спеціальність» ця передбачала неможливість обговорення, а зрештою, і прийняття під час розгляду жодних поправок, окрім погоджених профільним комітетом. Тобто гарантувала усім зацікавленим, що закон буде прийнято без сюрпризів. І судячи з того, що під час першого читання проєкт палко підтримали і президентські «слуги», і «коломойський Майбах», і «веревська Довіра», принаймні цих зацікавлених фінальний результат не розчарує.

Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.